Голос Ані весело, заклично: «Мамо!..».
Голос Трофімова весело, збуджено: «Ау!..».
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Востаннє глянути на стіни, на вікна... Цією кімнатою полюбляла ходити покійна мати...
ГАЄВ: Сестро моя, сестро моя!..
Голос Ані: «Мамо!..».
Голос Трофімова: «Ау!..».
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми йдемо!..
Ідуть.
Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають усі двері, як потім від’їжджають екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухий стукіт сокири по дереву, що звучить самотньо і сумно. Чутно кроки. З дверей, що праворуч, виходить Фірс. Він одягнений, як завжди, в піджак і білу жилетку, на ногах туфлі. Він хворий.
ФІРС (підходить до дверей, торкає за ручку). Замкнено. Поїхали... (Сідає на диван.) Про мене забули... Нічого... я тут посиджу... А Леонід Андрійович, мабуть, шуби не надів, в пальто поїхав... (Стурбовано зітхає.) Я щось не подивився... Молоде-зелене! (Бурмоче щось незрозуміле.) Життя-то минуло, ніби й не жив... (Лягає.) Я полежу... силоньки-то в тебе немає, нічого не залишилося, нічого... Ех ти... недолуге!.. (Лежить нерухомо.)
Чути віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, сумний. Настає тиша, і тільки чути, як далеко в саду сокирою стукають по дереву.
Завіса
1904