ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Він і виїзних коней послав у поле. І щодня такі непорозуміння. Якби ви знали, як це мене непокоїть! Я захворюю; бачите, я тремчу... Я не можу стерпіти його грубості. (Благально.) Євгене, дорогий, любий, візьміть мене до себе... Час наш спливає, ми вже не молоді, і хоч би в кінці життя нам не критися, не брехати...
Пауза.
ДОРН: Мені п’ятдесят п’ять років, уже пізно міняти своє життя.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Я знаю, ви відмовляєте мені тому, що, крім мене, є жінки, які вам близькі. Узяти до себе всіх неможливо. Я розумію. Вибачте, я набридла вам.
Ніна показується біля будинку; вона рве квіти.
ДОРН: Ні, пусте.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Я страждаю від ревнощів. Звичайно, ви лікар, вам не можна уникати жінок. Я розумію…
ДОРН (до Ніни, яка наближається): Як там?
НІНА: Ірина Миколаївна плаче, а в Петра Миколайовича астма.
ДОРН (підводиться): Піти дати обом валеріанових крапель...
НІНА (подає йому квіти): Прошу!
ДОРН: Merci bien[9]. (Прямує до будинку.)
ПОЛІНА АНДРІЇВНА (крокуючи з ним): Які милі квіти! (Біля будинку, глухим голосом.) Дайте мені ці квіти! Дайте мені ці квіти! (Отримавши квіти, шматує їх і розкидає врізнобіч.)
Обоє входять до будинку.
НІНА (одна): Як дивно бачити, що відома акторка плаче, та ще з такого дрібного приводу! І не дивно, знаний письменник, улюбленець публіки, про нього пишуть у всіх газетах, портрети його продають, його твори перекладають різними мовами, а він цілий день вудить рибу і радіє, що зловив двох головнів. Я думала, що відомі люди пихаті, неприступні, що вони зневажають натовп і своєю славою, блиском свого імені ніби мстять йому за те, що він понад усе підносить знане походження і багатство. Проте вони ось плачуть, ловлять рибу, грають у карти, сміються і сердяться, як усі...
ТРЕПЛЬОВ (заходить без капелюха, з рушницею і з убитою чайкою): Ви одна тут?
НІНА: Одна.
Трепльов кладе біля її ніг чайку.
НІНА: Що це означає?
ТРЕПЛЬОВ: Я мав підлість убити сьогодні цю чайку. Кладу до ваших ніг.
НІНА: Що з вами? (Піднімає чайку і дивиться на неї.)
ТРЕПЛЬОВ (по паузі): Скоро так само я вб’ю самого себе.
НІНА: Я вас не впізнаю.
ТРЕПЛЬОВ: Так, по тому, як я перестав упізнавати вас. Ви змінилися до мене, ваш погляд холодний, моя присутність обмежує вас.
НІНА: Останнім часом ви стали дратівливий, висловлюєтеся якось незрозуміло, якимись символами. І ось ця чайка теж, мабуть, символ, але, даруйте, я не розумію... (Кладе чайку на лаву.) Я надто проста, щоб розуміти вас.
ТРЕПЛЬОВ: Це почалося з того вечора, коли так безглуздо провалилася моя п’єса. Жінки не прощають неуспіху. Я все спалив, все до останнього клаптика. Якби ви знали, який я нещасливий! Ваше збайдужіння страшне, неймовірне, точно я прокинувся і бачу ось, ніби це озеро раптом висохло або витекло в землю. Ви щойно сказали, що занадто проста, щоб розуміти мене. О, що тут розуміти?! П’єса не сподобалася, ви зневажаєте моє натхнення, уже вважаєте мене пересічним, нікчемним, яких багато... (Тупнувши ногою.) Я це добре розумію, ох, розумію! У мене в мозку точно цвях, хай йому грець разом з моїм самолюбством, яке ссе мою кров, смокче, як змія... (Побачивши Тригоріна, який іде, читаючи книжку.) Ось крокує істинний талант; ступає, як Гамлет, і теж із книжкою. (Дражнить.) «Слова, слова, слова...» Це сонце ще не підійшло до вас, а ви вже посміхаєтеся, погляд ваш розтанув у його променях. Не заважатиму вам. (Виходить швидко.)
ТРИГОРІН (записуючи до нотатника): Нюхає тютюн і п’є горілку... Завжди в чорному. Її любить учитель...
НІНА: Вітаю, Борисе Олексійовичу!
ТРИГОРІН: Доброго дня. Обставини несподівано склалися так, що, здається, ми сьогодні їдемо. Ми з вами навряд чи ще побачимося колись. Прикро. Мені не часто трапляються молоді дівчата, молоді й цікаві, я вже забув і не можу ясно уявити, як почуваються у вісімнадцять-дев’ятнадцять років, і тому в мене в повістях і оповіданнях молоді дівчата зазвичай фальшиві. Я ось хотів би хоч одну годинку побути на вашому місці, щоб дізнатися, як ви думаєте й узагалі що ви за штучка.
НІНА: А я хотіла б побувати на вашому місці.
ТРИГОРІН: Навіщо?
НІНА: Щоб дізнатися, як почуває себе знаний, талановитий письменник. Як ви відчуваєте популярність? Як ви відчуваєте те, що ви знаний?
ТРИГОРІН: Як? Певно, ніяк. Про це я ніколи не думав. (Поміркувавши.) Щось із двох: або ви перебільшуєте мою популярність, або ж узагалі її ніяк не відчутно.