Ґойзуетська бізнес-школа — це підрозділ Університету Еморі в Атланті, штат Джорджія. Назву Ґойзуета мають багато інституцій в Атланті — місцевий балет, центр історії Атланти, Джорджійський технологічний університет126. Роберто Ґойзуета був президентом і генеральним директором компанії Coca-Cola від 1981 року до своєї смерті у 1997 році, а також одним із чільних меценатів Атланти127. Після втечі з родиною з Куби у 1960 році, з менш ніж сорока доларами у кишені, Ґойзуета став найуспішнішим CEO за всю історію існування компанії Coca-Cola. Він запровадив виробництво дієтичної коли, глобалізував бренд, забезпечив зростання прибутків компанії вчетверо, а також підвищення її ринкової вартості з чотирьох до 180 мільярдів (3500% приросту).
Упродовж 1959–1973 років сотні тисяч кубинців — противників режиму Кастро128 — втекли до Сполучених Штатів. Більшість із них оселилися в Маямі129. Як згадувалося вище, кубинські біженці[14] зазнали типового для Трьох сил краху статусу. На Кубі вони здебільшого належали до середнього івищого класів: судді, кваліфіковані фахівці, інженери, науковці, офісні працівники великих корпорацій130. Дехто походив із родин, які володіли літніми резиденціями і колекціонували живопис. Це були вершки суворо стратифікованого суспільства. А тепер їм допікало не лише приниження — адже вони займалися некваліфікованою працею істали нижчим класом, що зазнавав зверхнього ставлення і дискримінації на расовому й етнічному підґрунті, — а й злість на Кастро, який не лише переміг їх, а ще й забрав усе, що вони мали. Їхня «ганьба», як описав це один кубинський історик, «стала психологічним імпульсом, що живив їхні спроби утвердитися на економічній арені»131.
І вони справді утвердилися. У 1950-х роках Маямі все ще був переважно курортом і містом, до якого їхали доживати віку пенсіонери. Узимку тут обслуговували туристів і втікачів з холодного північного сходу 132. Нині в Маямі розташовано понад 1100 мультинаціональних корпорацій133. Місто перетворилося на глобальний економічний хаб-центр з одинадцятим місцем у країні за обсягом валової продукції134 і бурхливим діловим життям, в якому американці кубинського походження відіграють вагому роль.
Опинившись в Америці, деякі біженці мали перевагу на старті. Коли 1959 року в цукрового магната Альфонса Фанхуля135 конфіскували землі, у нього лишилося достатньо грошей, щоб купити у Флориді майже 1620 гектарів землі і знову розпочати свій бізнес. Нині корпорація Fanjul (яка все ще перебуває під контролем цієї родини) є найбільшим виробником цукру у світі, і серед її численних володінь — Domino Sugar. На відміну від Фанхуля, родина Бакарді136 (атакож багато інших представників кубинської бізнесової еліти) завзято вітала революцію і навіть організувала на одному зі своїх виробництв розкішний обід на честь Кастро, але він туди не прийшов. Упродовж року Фідель Кастро конфіскував усі активи родини Бакарді на Кубі. Перш ніж залишити країну, сім’я знищила свою найціннішу власність — унікальну культуру дріжджів, використовувану у виробництві рому, — і вивезла з собою з Куби зовсім небагато дріжджів, щоб продовжити життя своєї ромової династії в Пуерто-Рико і Мексиці.
Однак більшість біженців приїхали до Сполучених Штатів так само, як Роберто Ґойзуета, — майже без нічого. Станом на 1961 рік137 від усіх, хто залишав Кубу, вимагали відступити все майно державі. З собою вони могли взяти не більше п’яти доларів. І деякі кубинці так само, як Ґойзуета, своєю працею піднялися на вершину ділового світу. Ґедаліо Ґринберґ138 утік до Маямі 1960 року, а 1983 року купив компанію Movado — виробника годинників. Члени його сім’ї досі лишаються головними акціонерами Movado Group (а син — генеральний директор). Чистий обсяг продажів на рік становить 500 млн доларів. Карлос Ґутьєррес139 прибув до США з родиною у шестирічному віці, не знаючи англійської мови. Він став генеральним директором компанії Kellogg, а в 2005–2009 роках був міністром торгівлі США. У 1962 році Ральф де ла Веґа, десятирічний син кубинського бакалійника-гуртовика прибув до Маямі, без родини, грошей і знання англійської мови. У своїх мемуарах під назвою «Хай живуть перешкоди» він розповідає, що вижити йому допомогла урядова допомога — дешеві м’ясні консерви типу SPAM (їх привозили в контейнерах завбільшки з баночку для фарби), а щоб закінчити університет, доводилося мити туалети. У 2008 році де ла Веґа став генеральним директором компанії AT&T Mobility зі 65000 працівників і понад 50 млрд доларів річного доходу 140.
14
Після здійсненого Кастро державного перевороту на Кубі було чотири основні хвилі імміграції: у 1959–1962 роках острів залишили приблизно 200 000 перших біженців (так звані золоті біженці), у 1965–1973 роках — приблизно 260 000 осіб (коли мешканцям Америки дозволили поїхати на Кубу і забрати родичів), понад 125 000 чоловік припливли у 1980 році (їх назвали маріелітами за назвою кубинського порту Маріель, з якого вони відпливали на човнах); з 1994 року (після «човнової» кризи) острів залишають приблизно 20000 осіб на рік. Дотримуючись підходу професорки Екштайн, ми називатимемо прибулих до 1980 року переселенців «кубинськими біженцями», а після 1990 року — «новими кубинцями». Станом на 2010 рік кількість американців кубинського походження сягала 1 760 000 осіб.