— Я перебуваю на розі Ван-Несс і Маркет у центрі Сан-Франциско, — приємним голосом говорив Бріскін, — і ми просто зараз станемо свідками відкриття неймовірного нового підземного конапту «Сер Френсіс Дрейк», першої будівлі, повністю розташованої під землею. Поруч зі мною стоїть чарівна співачка, яка проведе урочисте відкриття та...
Волт вимкнув телевізор, підвівся й босоніж підійшов до вікна; розсунувши штори, він побачив вулицю Сан-Франциско, що виблискувала в теплих променях ранкового сонця, пагорби та білі будинки. Був суботній ранок, і йому не треба було летіти на роботу в Пало-Альто, де він працював у корпорації Атрех; натомість — і ця думка радісно відлунювала в голові — Волт мав побачення зі своєю дівчиною на ім’я Пет Крістенсен, яка мешкала в невеличкій сучасній квартирі на Портеро-Гілл.
Тут завжди була субота.
У ванній він плеснув на обличчя води, вичавив трохи крему для гоління й почав голитися. А поки голився, дивлячись на знайоме відображення в дзеркалі, помітив пришпилену кнопкою записку із його власним почерком.
ЦЕ ІЛЮЗІЯ. ТИ — СЕМ РІҐАН, КОЛОНІСТ
ІЗ МАРСУ. НЕ МАРНУЙ ЧАСУ ТРАНСЛЯЦІЇ,
ДРУЖЕ. ХУТЧІШ ЗВ’ЯЖИСЯ З ПЕТ!
І підпис: Сем Ріґан.
Ілюзія,— припинивши голитися, подумав він. Але як так? Волт спробував пригадати; Сем Ріґан, Марс, понурий барак колоністів... еге ж, у пам’яті зринули нечіткі образи, але вони здавалися далекими, розмитими і непереконливими. Збитий з пантелику й дещо пригнічений, він знизав плечима і продовжив голитися. Гаразд, припустимо, те, що в записці, — правда; можливо, він справді пам’ятає той інший світ, похмуре квазіжиття вимушеного експата в неприродних умовах. То й що? Нащо все це псувати? Зірвавши записку, він зім’яв її і пожбурив у стічний жолоб.
Поголившись, Волт викликав по відеофону Пет.
— Слухай, — одразу ж холодно й різко сказала вона; на екрані зблиснуло її біляве волосся: Пет його щойно висушила, — Волте, я не хочу тебе бачити. Будь ласка. Я знаю, що в тебе на думці, і мені це просто нецікаво. Розумієш?
Вона дивилася на нього холодним поглядом блакитно-сірих очей.
— Гм-м, — протягнув Волт, намагаючись придумати відповідь. — Але ж надворі чудовий день... Варто прогулятися. Може, зганяти в парк Ґолден-Ґейт.
— Надто жарко.
— Ні,— роздратовано заперечив він.— То пізніше. Ну ж бо, ми можемо походити по пляжу, поплескатися в океані. Що скажеш?
Вона помітно завагалася.
— Але нещодавно ми говорили...
— Та ні про що ми не говорили. Я тебе тиждень не бачив, з минулої суботи, — якомога впевненіше й переконливіше сказав Волт.— Я прилечу по тебе за пів години. І вдягни купальник, ну, той, знаєш, жовтий. Іспанський, із зав’язками.
— Ой, — зневажливо відказала вона, — та ж він уже геть вийшов з моди. В мене тепер новий, шведський. Цей ти ще не бачив. Я вдягну його, якщо це не заборонено. Консультантка з A&F точно визначити не змогла.
— Домовились, — сказав він і від’єднався.
Через пів години його «ягуар» опустився на надземний посадковий майданчик її конапту.
Пет одягнула светр і слакси; купальник, як вона сказала, був уже на ній. Із кошиком для пікніка вона рушила за ним по рампі до корабля. Нетерпляча й гарна, постукуючи босоніжками, вона побігла поперед нього. Все відбувалося саме так, як він і сподівався; зрештою, день мав вдатися на славу; його тривога зникла... дякувати Богу.
— Чекай, ще побачиш мій купальник, — сказала Пет, сівши в корабель і поставивши кошик собі на коліна.— Він справді чудовий. Його майже не видно: правду кажучи, треба бути вірянином, щоб повірити в його існування.
Щойно він сів поруч, вона притислася до нього.
— Я думала про нашу розмову... Дозволь мені закінчити, — торкнувшись пальцями його вуст, попросила вона. — Я знаю, що ми говорили, Волте. Але певним чином ти маєш рацію. Загалом ти ставишся до цього правильно. Нам варто брати якомога більше. В нас мало часу... Принаймні мені так здається.
Вона злегка посміхнулася.
— Тож лети щодуху. Я хочу до океану.
За якусь мить вони вже приземлялися на пляжній парковці.
— Стає дедалі спекотніше,— розважливо мовила Пет. — Щодня. Чи не так? Врешті спека стане нестерпною.
Після цього вона стягнула светр і, посовавшись на сидінні, скинула слакси.
— Але ми до того не доживемо... Мине ще пів століття, доки люди не зможуть виходити вдень надвір. Як то кажуть, виходитимуть самі лиш безумні пси та англійці[5]. Але до того ще далеко.
Пет відчинила дверцята й вийшла на вулицю в купальнику. І вона мала рацію. Щоб угледіти його, треба було вірити в існування невидимого. Це повністю влаштовувало їх обох.
Вони побрели по твердому мокрому піску, розглядаючи медуз, мушлі, гальку та викинуте хвилями на берег сміття.
— Який зараз рік? — зненацька вклякнувши на місці, запитала Пет. Вітер роздував її розпущене волосся; блискучі світлі чистісінькі пасма здіймалися в неї за спиною білявою хмарою.
— Ну, я думаю, зараз...
Волт не зміг згадати; вилетіло з голови.
— Чорт! — сердито вилаявся він.
— Що ж, яка різниця?
Взявши його за руку, вона рушила далі.
— Дивись, там попереду, за скелями, є затишне місце.
Вона пришвидшила крок; її тіло пульсувало, пружні м’язи боролися з вітром, піском і старою знайомою силою тяжіння, притаманною давно втраченому світу.
— А я... як там її... Френ? — неочікувано спитала вона.
Пет зайшла за скелі, і пінна хвиля намочила їй ноги по кісточки; засміявшись, вона підстрибнула й затремтіла від раптової прохолоди.
— Чи Патрісія Крістенсен?
Вона провела обома руками по волоссю:
— Біляве, тож, певно, я — Пет. Прудка Пет. — Коли вона зникла за скелями, він швидко подерся за нею.
— Колись я була Френ, — кинула вона через плече, — але тепер це не має значення. Раніше я могла бути ким завгодно,— Френ, Гелен, Мері,— але тепер це нічого не значить. Правда ж?
— Ні, — наздогнавши її, не погодився він. — Те, що ти Френ, — важливо. Це суттєво.
— «Суттєво», — повторила вона, а тоді впала на пісок, сперлась на лікоть, узяла гострий чорний камінець, прокреслила різкими рухами кілька глибоких ліній, за мить пожбурила його геть і сіла обличчям до океану. — Але акциденції... це — Пет.
Після цього вона злегка підняла руками власні груди, і на її обличчі проступило сум’яття.
— Вони не мої. Вони Пет. Мої менші. Я пам’ятаю.
Він мовчки сів поруч.
— Ми тут,— зрештою сказала вона,— щоб робити те, що не можемо робити в бараці. Там, де ми полишили наші тлінні тіла. Доки ми піклуватимемося про наші набори, це... — вона вказала на океан, а тоді знову недовірливо торкнулася себе.— Воно ж не може змарніти? Ми ж безсмертні.
Вона лягла спиною на пісок, заплющила очі і прикрила рукою лице.
— Оскільки ми тут, і можемо робити те, що заборонено нам у бараці, то, за твоєю теорією, ми маємо це зробити. Маємо скористатися нагодою.
Він нахилився й поцілував її в губи.
Голос у його голові мовив: «Але ж я можу зробити це будь-коли».
Враз його тілом заволоділа якась чужорідна сила; відсторонившись від дівчини, він сів як і сидів.
«Зрештою,— подумав Норм Шайн,— вона — моя дружина». І засміявся.
«Хто тобі дозволив користуватися моїм набором? — розлючено подумав Сем Ріґан.— Геть з мого відсіку! Б’юсь об заклад, ти ще й мою Цукер-К зжував».
«Ти сам нам запропонував,— відповів його сусід по психофізичному тілу. — От я й вирішив долучитись».
«Я теж тут, — подумав Тод Морріс. — І якщо хочете знати мою думку...»
«Тебе про неї ніхто не питав,— розлютився Норм Шайн. — Тебе взагалі сюди ніхто не кликав. Чому б тобі не повернутися на поверхню до свого захирілого городу, де тобі й місце?»
5