«Я підтримую Сема, — спокійно подумав Тод Морріс. — Де мені ще трапиться така нагода, як не тут?» Сила його бажання об’єдналася з Семовою; Волт знову схилився над лежачою дівчиною і ще раз поцілував її в губи; цього разу міцніше, більш збуджено.
— Я теж тут. З вами Гелен,— не розплющуючи очей, тихо проказала Пет і додала: — ну і Мері також. Але не турбуйся, Семе, ми вже не твою Цукер-К жували. Ми принесли свою.
Вона обійняла його, і троє всередині Прудкої Пет об’єднали свої зусилля. Здивований Сем Ріґан обірвав зв’язок із Тодом Моррісом, об’єднав зусилля з Нормом Шайном, і Волт знову відхилився від Прудкої Пет.
Океанські хвилі омивали їх обох, поки вони мовчки лежали на березі; дві постаті з шістьма сутностями всередині. Двоє в шістьох, — подумав Сем Ріґан. Знову та сама загадка; як так виходить? Вічне питання. Але все, що мене непокоїть зараз, — мою Цукер-К вони зжували чи ні. Б’юсь об заклад, що мою; начхати, що вони кажуть: я їм не вірю.
— Схоже, з таким самим успіхом я можу піти скупатися. Тут все одно нема що робити, — підвівшись, сказала Прудка Пет. Вона зайшла у воду і з плескотом попливла геть від тих, хто сидів у другому тілі й спостерігав за нею.
«Ми втратили наш шанс», — з іронією подумав Тод Морріс.
«Це моя вина», — визнав Сем. Об’єднавшись, їм із Тодом вдалося звестися на ноги; вони зробили кілька кроків услід за дівчиною, аж раптом завмерли по кісточки у воді.
Сем Ріґан уже відчував, що наркотик почав відпускати; з’явилася слабкість, страх, і від усвідомлення цього підкочувала нудота. Чорт, так швидко,— подумав він. Усьому кінець; назад у барак, у яму, де ми звиваємося й зіщулюємося, мов черв’яки в паперовому пакеті, що не бачать денного світла. Блідо-білі й жахливі. Він аж здригнувся.
...Здригнувся і знову побачив свій відсік з металевим ліжком, умивальником, столом, плитою... а на підлозі — нерухомі порожні оболонки Тода і Гелен Моррісів, Френ і Норма Шайнів та його дружини Мері; вони витріщалися порожніми поглядами, і він з відразою відвернувся.
Між ними стояв його набір; він опустив очі й побачив ляльок, Волта і Пет, на березі океану біля припаркованого «ягуара». Звісно ж, Прудка Пет була одягнута в майже невидимий шведський купальник, а поряд із ляльками стояв крихітний кошик для пікніка.
Біля набору валялась коричнева обгортка з-під Цукер-К; уп’ятьох вони зжували весь запас, і, мимоволі поглянувши на сусідів, він помітив, як з їхніх безвільно роззявлених ротів досі стікали тоненькі цівочки блискучого коричневого сиропу.
Навпроти ворухнулася Френ Шайн; розплющила очі, застогнала, поглянула на нього і втомлено зітхнула.
— Нас застукали, — сказав Сем.
— Ми надто довго тягнули.
Вона невпевнено підвелася, спіткнулася і ледь не впала; він одразу ж підскочив і підтримав її.
— Ти був правий. Якщо вже збирались, треба було зробити це одразу. Але...
На якусь мить вона дозволила йому себе обійняти.
— Мені подобаються прелюдії. Подобається гуляти пляжем, красуватися перед тобою в купальнику, який навіть купальником не назвеш.
Вона легенько усміхнулась.
— Б’юсь об заклад, вони ще кілька хвилин будуть у відключці, — мовив Сем.
— Так, твоя правда, — з широко розплющеними очима відказала Френ.
Вирвавшись з його обіймів, вона кинулася до дверей, розчахнула їх і зникла в коридорі.
— Гайда в наш відсік, — гукнула вона. — Мерщій!
Зрадівши, він рушив за нею. Це було дуже весело; його розбирав сміх. Попереду нього дівчина бігла рампою до свого рівня барака; наздогнавши її, він обійняв її якраз тієї миті, коли вони дісталися її відсіку. Разом завалилися всередину, сміючись і борючись, покотилися твердою металевою підлогою та спинилися під протилежною стіною.
Врешті ми перемогли, — подумав він, спритно розстібаючи її ліфчик, ґудзики на сорочці, блискавку на спідниці й одночасно знімаючи з неї шльопанці; він торкався її скрізь, і Френ зітхнула; цього разу не від утоми.
— Краще зачинити двері.
Підвівшись, він поспішив до дверей, зачинив їх і надійно замкнув. Тим часом Френ звільнилася від розстібнутого одягу.
— Іди до мене, — нетерпляче покликала вона. — Чого стоїш дивишся?
Френ нашвидкуруч склала речі на купу, поставивши зверху шльопанці, наче два прес-пап’є.
Він опустився на підлогу поруч із нею, і її прудкі вправні пальці взялися до справи; її темні очі палали, вона продовжувала його пестити.
І це відбувалося тут, у їхній жахливій марсіанській оселі. Усе ж... їм вдалося зробити це у старий єдино можливий спосіб: завдяки наркотику, який постачали таємні пушери. Це стало можливим завдяки Цукер-К; вони потребували її. І в жодному разі не були вільні.
Але нам зовсім не хочеться бути вільними, — промайнуло у нього в голові, коли Френ обхопила його оголене тіло ногами. Радше навпаки. Насправді, не завадило би ще трохи, — думав він, проводячи рукою по її пласкому тремкому животі донизу.
4
На рецепції ветеранського шпиталю імені Джеймса Ріддла III Бази Ганімеда Лео Булеро торкнувся свого дорогого котелка ручного крою з хутра ваба перед дівчиною в накрохмаленому білому халаті і сказав:
— Я хочу побачитися з пацієнтом на ім’я Елдон Трент.
— Перепрошую, сер, — почала дівчина, але він її перебив.
— Передайте йому, що прийшов Лео Булеро. Ясно? Лео Булеро.
Зазирнувши в реєстраційний журнал, що лежав у неї під рукою, він побачив номер палати Елдрича. Щойно дівчина розвернулася до комутатора, Лео рушив до потрібної палати. На біса чекати, — подумав він, — я подолав мільйони миль і маю намір побачитися з ним, байдуже, хто чи що він таке.
Біля дверей його зупинив озброєний рушницею солдат ООН, юний хлопчина з ясними холодними й дещо дівочими очима — очима, що однозначно казали «ні». Навіть йому.
— Гаразд, — пробурчав Лео. — Зрозуміло. Але якби він знав, хто до нього прийшов, то впустив би мене.
Раптом у нього за спиною пролунав різкий жіночий голос:
— Містере Булеро, як ви дізналися, що мій батько тут?
Озирнувшись, він побачив доволі кремезну жінку за тридцять; вона уважно на нього поглянула, і він зрозумів: це Зої Елдрич. Мав би здогадатися; вона ж частенько з’являється на сторінках світської хроніки гомеозет.
Підійшов представник ООН.
— Міс Елдрич, якщо хочете, ми можемо вивести містера Булеро зі шпиталю; слово за вами.
Він люб’язно усміхнувся Лео, і той одразу ж його впізнав. Голова юридичного відділу ООН Френк Сантіна, шеф Неда Ларка. Темноокий, пильний, енергійний Сантіна хутко переводив погляд з Лео на Зої Елдрич, чекаючи на її відповідь.
— Ні,— врешті-решт відказала Зої.— Принаймні не зараз. Допоки я не дізнаюсь, як він довідався, що мій тато тут; він не міг цього знати. Чи не так, містере Булеро?
— Ймовірно, за допомогою якогось ясновидця з відділу пре-моди,— пробурмотів Сантіна.— Так, Булеро?
Лео неохоче кивнув.
— Бачите, міс Елдрич, — мовив Сантіна, — такий чоловік, як Булеро, може винайняти кого завгодно, будь-якого профі. Тож ми на нього чекали.
Він вказав на двох озброєних охоронців у формі перед дверима до палати Палмера Елдрича.
— Тому вони нам потрібні. Обидва. Цілодобово. Що я й намагався вам пояснити.
— Чи можу я обговорити з Елдричем справи? — поцікавився Лео. — Я ж заради цього сюди прилетів. Нічого протизаконного. Як на мене, ви всі або божевільні, або намагаєтеся щось приховати. Можливо, у вас нечиста совість.
Він глянув на них, але ніхто нічого не відказав.
— Там справді Палмер Елдрич? Не вірю.
І знову жодної відповіді; ніхто з них на це не повівся.
— Я втомився,— сказав він.— Довгий переліт. Біс із ним. Піду-но краще поїм, а тоді знайду готель, просплю десять годин і про все забуду.
Розвернувшись, Лео рушив до виходу.
Ні Сантіна, ні міс Елдрич не зробили жодних спроб його спинити. Розчарований, він ішов далі з важким відчуттям огиди.
Вочевидь, доведеться дістатися до Палмера Елдрича через посередника. Можливо, Фелікс Блау і його приватна поліція зможуть отримати доступ, — міркував Лео. Варто спробувати.