Але в такому пригніченому настрої здавалося, що все це не має значення. Чому б не зробити так, як він сказав? Поїсти, відпочити й забути про Елдрича назавжди. Біс із ними всіма, — подумав він, виходячи зі шпиталю на тротуар і роззираючись у пошуках таксі. Ще й ця дочка. Крута баба, коротка зачіска, жодного макіяжу, певно, лесбійка. Уф!
Він сів у таксі й, занурившись у думки, полетів геть.
Скориставшись відеофонною системою таксі, Лео викликав Фелікса на Землі.
— Добре, що ви набрали,— сказав Фелікс Блау, зрозумівши, хто йому дзвонить. — У Бостоні за дивних обставин з’явилася нова організація. Таке враження, що вона виникла просто за одну ніч, включно з...
— Чим вони займаються?
— Готуються щось продавати. У них є обладнання, а також три рекламні супутники, схожі на ваші, один на Марсі, один на Іо та один на Титані. Ходять чутки, що вони готуються зайти на ринок з продуктом, який стане безпосереднім конкурентом вашим наборам Прудкої Пет. Називатиметься «Компаньйонка Конні». Як мило, правда ж? — коротко посміхнувся Фелікс.
— А що з... ну... з приправою? — поцікавився Лео.
— Нічого не відомо. Якщо така й існує, то, вочевидь, вони розповсюджуватимуть її в обхід легальних каналів торгівлі. А мініатюризований набір узагалі працює без... «приправи»?
— Ні.
— От вам і відповідь.
— Я подзвонив, щоб дізнатися, чи можете ви надати мені доступ до Палмера Елдрича. Я знайшов його на Базі III, він на Ганімеді.
— Пам’ятаєте мій звіт стосовно ввозу Елдричем лишайника, схожого на той, що використовують для виробництва Цукер-К? Вам не спадало на думку, що цю нову бостонську компанію міг заснувати Елдрич? І хоча здається, що минуло замало часу, він міг передати вказівки доньці по радіо багато років тому.
— Я маю з ним побачитися, — сказав Лео.
— Схоже, ви говорите про шпиталь імені Джеймса Ріддла. Ми підозрювали, що він там. До речі, ви коли-небудь чули про чоловіка на ім’я Річард Гнатт?
— Ні.
— З ним зустрічався представник цієї нової бостонської компанії і уклав якусь ділову угоду. Цей представник, Ікгольц...
— Бедлам та й годі, — відказав Лео. — А я тут навіть з Елдричем зустрітись не можу. Біля дверей чатують Сантіна і ця лесба, Палмерова донька.
Повз них нікому не пройти, — подумав він.
Лео повідомив Феліксу Блау адресу готелю на Базі III, в якому залишив свій багаж, і від’єднався.
Ймовірно, він має рацію. Цей конкурент — Палмер Елдрич. Така вже доля: я маю працювати в тій самій галузі, до якої, повернувшись із Проксими, вирішив увійти Елдрич. Виготовляв би системи наведення ракет, конкурував би лише з General Electric та General Dynamics.
Тепер його й справді зацікавив лишайник, який привіз Елдрич. Можливо, це вдосконалена Цукер-К. Дешевша у виробництві, здатна викликати довшу й потужнішу трансляцію. Боже мій!
Раптом у нього виникла дивна думка. В Об’єднаній Арабській Республіці існувала організація, що готувала найманих убивць. Цілком імовірно, Палмер Елдрич їм по зубах... Коли такі люди приймають рішення...
І все ж Лео згадав передбачення Рондінелли Фуґате; у майбутньому в убивстві Палмера Елдрича звинуватять його.
Вочевидь, спосіб подолати перешкоди знайдеться.
Він мав із собою зброю, настільки маленьку, настільки невидиму, що її неможливо було виявити навіть під час найбільш прискіпливого обшуку. Колись у Вашингтоні, в окрузі Колумбія, один хірург вшив йому в язик самокерований високошвидкісний отруєний дротик, виготовлений за радянським зразком... але значно вдосконаленіший; потрапивши в ціль, він безслідно самознищувався. Отрута також була оригінальна; вона не вражала серце і не впливала на дихання; насправді, це була навіть не отрута, а здатний до фільтрування вірус, який розмножувався в кровоносній системі жертви і спричиняв смерть протягом сорока восьми годин. Карциноматозний, досі малодосліджений вірус з якогось супутника Урана; це влетіло йому в копієчку. Потрібно було лише наблизитися до цілі на відстань витягнутої руки та вручну стиснути корінь язика, одночасно виставивши його в потрібному напрямку. Тож якщо йому вдасться побачитися з Елдричем...
І краще зробити це до того, як ця нова бостонська корпорація розпочне виробництво,— подумав він. До того, як вона зможе функціонувати без Елдрича. Як всякий бур’ян, її треба було викорінити якомога раніше або не чіпати взагалі.
З готельного номера він викликав офіс «Наборів П. П.», щоб перевірити, чи не було важливих повідомлень та чи не трапилося чогось, вартого уваги.
— Так, — впізнавши його, відповіла міс Ґлісон. — Був терміновий дзвінок від міс Імпейшенс Байт... Звісно, якщо це ім’я і я правильно його записала. Ось її номер. Це на Марсі.
Вона піднесла до екрана папірець.
Спершу Лео не зміг пригадати жодної знайомої Байт. Аж раптом він зрозумів, хто це... і йому стало страшно. Чому йому дзвонила вона?
— Дякую, — пробурмотів він і одразу ж від’єднався. Боже, хоч би юридичний відділ ООН не прослуховував цей дзвінок... Імпі Байт була головною пушеркою Цукер-К на Марсі.
Лео вкрай неохоче набрав її номер.
На екрані відеофона з’явилась Імпі Байт: маленьке обличчя, гострий погляд, низенька, проте гарна. Він уявляв її собі набагато кремезнішою, натомість вона виявилася доволі мініатюрною, хоча зухвалості їй не бракувало.
— Містере Булеро, хочу вам сказати...
— А інакше ніяк не можна? Невже інших каналів немає?
Лео підтримував зв’язок із Коннером Фріменом, керівником венеріанської бази. Міс Байт могла зв’язатися з ним через Фрімена, свого шефа.
— Містере Булеро, — продовжила вона, — цього ранку я возила товар у барак на півдні Марсу. Колоністи відмовились брати. Сказали, що витратили всі свої шкірки на новий продукт. Такого ж класу, як... наш. Жуй-Ц. І...
Лео вимкнув відеофон. Вражений, він мовчки сидів у цілковитій тиші.
Не можна втрачати рівновагу, — думав Лео. Зрештою, я еволюціонував. Тож нехай; ось він, продукт нової бостонської фірми. Виготовлений з Елдричевого лишайника; припустимо, це так. Він лежить у лікарняному ліжку ближче, ніж за милю від мене і, поза сумнівом, віддає накази через Зої, а я ніхріна не можу вдіяти. Механізм налагоджено, все працює. Вже запізно. Тепер навіть ця штука в моєму язику нічим не зарадить.
Але він знав: щось таки придумає. Як і завжди.
Для «Наборів П. П.» це був аж ніяк не кінець.
Єдине питання: що саме він міг зробити? Це було незрозуміло і зовсім не зменшувало його потовиділення, нервовості і тривоги.
Прийди до мене, штучно прискорена кортикально-розвинута ідея, — помолився він. Допоможи мені, Боже, здолати моїх ворогів, цих виродків. А що, як задіяти моїх ясновидців з відділу пре-моди, Роні Фуґате та Барні?.. Можливо, вони щось підкажуть. Зокрема, цей старий профі Барні; я ж його поки що до цього взагалі не залучав.
Лео ще раз викликав по відеофону офіс «Наборів П. П.» на Террі. Цього разу відділ Барні Меєрсона.
Аж раптом він згадав проблему Барні з призовом, що йому потрібно було розвинути нестійкість до стресу, аби не опинитися в марсіанському бараці.
І я забезпечу його потрібними доказами, — похмуро вирішив Лео, — призов йому не загрожує.
Коли пролунав виклик від Лео Булеро з Ганімеда, Барні Меєрсон сидів в офісі сам.
Розмова була короткою; вимкнувши відеофон, він зиркнув на годинник і зрадів. П’ять хвилин. Йому здавалося, що минула ціла вічність.
Підвівшись, Барні натиснув на кнопку інтеркому і промовив:
— Поки що нікого не впускайте. Навіть... а точніше, зокрема... міс Фуґате.
Він підійшов до вікна й поглянув на спекотну світлу порожню вулицю.
Лео звалив усю проблему на його плечі. Він уперше бачив свого шефа в розпачі; уявіть-но, — думав він, — Лео Булеро в паніці — у нього вперше з’явився конкурент. Він просто до такого не звик. Поява бостонської компанії повністю збила його з пантелику, принаймні на якийсь час; він поводився, як дитина.