— Гаразд, — кивнула Емілі.
— Що далі ми від них відійдемо, то краще. В будь-якому разі вони еволюціонували, щоб пережити льодовиковий період. Ми ж мусимо еволюціонувати, щоб пережити протилежне — вогняний період. А отже, нам потрібна хітиноподібна ороговіла шкіра та змінений метаболізм, який дасть нам змогу спати вдень, а також вдосконалена дихальна система і...
З кабінету вийшов доктор Денкмаль, низенький круглолиций німець із сивим волоссям і вусами, як в Альберта Швейцера, типовий представник середнього класу. З ним був ще один чоловік, і Річард Гнатт уперше отримав нагоду роздивитися наслідки Е-терапії зблизька. Це було зовсім інакше, ніж на сторінках світської хроніки в гомеозеті. Зовсім інакше.
Голова чоловіка нагадала Гнатту світлину, що її він колись бачив у підручнику; та світлина була підписана «гідроцефал». Збільшена над бровами голова мала чітку форму купола та на диво неміцний вигляд, і Гнатт зрозумів, чому цих еволюціонованих багатіїв у народі називали булькоголовими. Здається, що вона от-от вибухне, — вражено подумав він. І... масивний шар кірки. Волосся поступилося місцем темнішому, більш однорідному хітиновому покриву. Булькоголовий? Радше кокосоголовий.
— Містере Гнатт. Фрау Гнатт, — спинившись, звернувся до них доктор Денкмаль. — Я повернуся до вас за хвилину.
Він знову розвернувся до чоловіка, який стояв поруч:
— Вам пощастило, що ми в останній момент змогли втиснути вас у сьогоднішній графік, містере Булеро. Ви нічого не втратили, радше навпаки.
Але містер Булеро не зводив очей з Річарда Гнатта.
— Я вже чув ваше ім’я. Про вас згадував Фелікс Блау.
Його надзвичайно розумні очі потемнішали.
— Це ви нещодавно підписали угоду з бостонською фірмою під назвою... — видовжене обличчя, немов постійно спотворюване кривим дзеркалом, насупилося. — «Жуй-Ц»?
— А щоб вам! — затнувся Гнатт. — Ваш консультант з пре-моди нам відмовив.
Лео Булеро зміряв його поглядом, а тоді знизав плечима й розвернувся до доктора Денкмаля:
— Побачимося за два тижні.
— Два?! Але... — жестом запротестував Денкмаль.
— Наступного тижня я не зможу. Мене знову не буде на Террі.
Булеро ще раз затримав погляд на Річарді та Емілі Гнатт і рушив геть.
Дивлячись йому вслід, доктор Денкмаль проказав:
— Дуже еволюціонований чоловік. Як фізично, так і духовно.
І розвернувшись до Гнаттів, усміхнувся:
— Вітаю вас в Айхенвальдській клініці!
— Дякую,— знервовано відказала Емілі.— А це... боляче?
— Наша терапія? — здивовано захихотів доктор Денкмаль.— Аж ніяк. Хоча спершу... ви можете відчути... образно кажучи... шок. Під час росту кори головного мозку у вас з’являтиметься багато нових захопливих ідей, зокрема стосовно релігії. О, якби Лютер і Еразм жили зараз, їхні суперечки можна було б так легко вирішити завдяки Е-терапії. Вони б обоє побачили істину як, zum Beispiel[6], стосовно переосутнення... ну ви ж розумієте, Blut und... — він кашлянув і урвав сам себе. — Англійською це означає кров і облатку, під час меси. Дуже схоже на тих, хто вживає Цукер-К. Не зауважували? Але ходімо! Ми починаємо.
Він поплескав Річарда Гнатта по спині і провів їх обох у свій кабінет, кинувши на Емілі, як здалося Річарду, доволі бездуховний пожадливий погляд.
Вони опинилися у величезній палаті з; купою приладів і двома франкенштейнськими столами зі скобами для рук і ніг. Побачивши їх, Емілі застогнала й відсахнулася.
— Нічого не бійтеся, фрау Гнатт. Це як електрошок. Спричиняє певні м’язові реакції. Рефлекси. Ви ж розумієте? — захихотів Денкмаль. — А тепер вам треба буде... е-е... роздягнутися. Звісно, кожен окремо. Одягніть халати і auskommen[7]... зрозуміло? Медсестра вам допоможе. Нам уже надіслали ваші медичні картки з Nord Amerika. Нам відомі ваші історії. Ви обоє цілком здорові й сильні, гарні Nord Amerikanische люди.
Денкмаль провів Річарда Гнатта в сусідню палату, відділену ширмою; там він полишив його і повернувся до Емілі. Опинившись у палаті сам, Річард почув, як доктор Денкмаль говорив з Емілі заспокійливим, проте командним тоном; таке поєднання було доволі підступним; він відчув заздрість, підозру і зрештою спохмурнів. Усе було зовсім не так, як він собі уявляв, зовсім не так розкішно.
Але ж із цієї палати вийшов Лео Булеро, що правило за доказ автентичної розкоші; Булеро нізащо не зголосився б на менше.
Збадьорившись, він почав роздягатися.
Десь пискнула Емілі.
Гнатт знову одягнувся і, переймаючись, повернувся до головної палати. Однак побачив Денкмаля за столом, той читав медичну картку Емілі; Гнатт зрозумів, що з нею пішла медсестра, а отже, все було гаразд.
Треба ж таке, — подумав він, — у мене точно розхитані нерви. Річард Гнатт ще раз вийшов до сусідньої палати й продовжив роздягатися; помітив, що в нього тремтіли руки.
Невдовзі його прикріпили скобами до одного зі столів; Емілі лежала поряд. Схоже, вона також боялася; була дуже бліда й мовчазна.
— Ваші залози, — пояснював доктор Денкмаль, весело потираючи руки й грайливо зиркаючи на Емілі, — зазнають стимуляції, зокрема залоза Кресі, яка відповідає за швидкість еволюції, nicht Wahr?[8] Так, але ви це знаєте. Тепер кожен школяр знає те, що ми тут винайшли. Сьогодні ви не помітите ні росту хітинового покриву, ні черепа, ні втрати нігтів на руках і ногах... Б’юсь об заклад, ви цього не знали!.. Однак відбудеться маленька, проте дуже-дуже важлива зміна в лобовій частці мозку... Він порозумнішає. Каламбур такий, розумієте? Розумнішає він — розумнішаєте ви.
Він знову засміявся. Річард Гнатт почувався жалюгідно; мов зв’язана тварина, він чекав на свою долю. Не думав, що бізнес робиться так, — покірно подумав Гнатт і заплющив очі.
З’явився помічник і став біля нього; білявий, нордичної зовнішності, на вигляд абсолютно позбавлений інтелекту.
— Ми включимо заспокійливу Musik[9], — натискаючи кнопку, сказав доктор Денкмаль.
Із усіх кутків приміщення долинули звуки прісної мультифонічної оркестрової версії якоїсь популярної італійської опери, чи то Пуччіні, чи то Верді; чиєї саме Гнатт не знав.
— А тепер höre[10], repp Гнатт,— зненацька із серйозним виглядом схилився над ним Денкмаль. — Я хочу, щоб ви зрозуміли. Час від часу ця терапія... Як ви там кажете?.. Дає помилку.
— Дає збій, — проскрипів Гнатт. Він на це очікував.
— Проте здебільшого все проходить успішно. Але, герр Гнатт, річ у тім, що коли відбувається збій, боюсь, замість того, щоб еволюціонувати, залоза Кресі починає... регресувати. Ви розумієте мою англійську?
— Так,— пробурмотів Гнатт.— Наскільки сильно регресувати?
— Не сильно. Але це може бути неприємно. Звісно, ми можемо вчасно це помітити і припинити терапію. Зазвичай тоді регресія припиняється. Але... не завжди. Іноді після стимуляції залози Кресі... — він махнув рукою, — регресія продовжується. Я мушу повідомити вам про це, якщо ви раптом вагаєтесь. То що?
— Я ризикну, — відказав Річард Гнатт. — Усі ж ризикують, чи не так? Почнімо.
Він розвернув голову й побачив Емілі, яка тепер зблідла навіть більше; вона майже непомітно кивнула, не зводячи з нього скляного погляду.
А трапиться, ймовірно, ось що, — приречено подумав він,— хтось із нас, напевно, Емілі — еволюціонує, а інший, вочевидь, я — регресує до синантропа. Зрослі зуби, крихітний мозок, криві ноги і схильність до канібалізму. Непереливки ж буде мені в галузі продажів.
Доктор Денкмаль клацнув перемикачем, весело насвистуючи під звуки опери.
Е-терапія Гнаттів почалась.
Йому здалося, що він втратив вагу, от і все, принаймні спершу. Аж раптом розболілася голова, наче по ній вгатили молотком. Разом із болем майже одразу прийшло нове чітке усвідомлення; вони з Емілі пішли на страшенний ризик, і з його боку було нечесно наражати її на це лише заради майбутніх продажів. Очевидно ж: вона цього не хотіла; а що, як вона регресує настільки, що втратить хист до гончарства? Тоді їм обом кінець; його кар’єра залежала від того, чи залишиться Емілі однією з найкращих керамісток планети.