— Стоп, — уголос проказав він, але не почулося жодного звуку; він нічого не почув, попри те, що його голосовий апарат, схоже, функціонував цілком добре...
Гнатт відчув, як слова застрягли в горлі. І лише тоді зрозумів. Він еволюціонував; це працювало. Ці думки виникли в нього завдяки змінам метаболізму в мозку. І якщо припустити, що з Емілі також усе гаразд, то все було добре.
Він також зрозумів, що доктор Віллі Денкмаль був дешевим жалюгідним шарлатаном, і все це трималося лише на марнославстві смертних, які прагнули стати чимось більшим, ніж те, на що мали право, і до того ж, суто по-земному, тимчасово. На біса продажі, угоди; хіба вони мали бодай якесь значення порівняно з можливістю еволюції людського мозку до цілком нового порядку мислення? Наприклад...
Унизу простягався світ мерців, незмінний демонічний світ причин і наслідків. Посередині пласт людський, однак людина може будь-якої миті піти на дно... опуститися, так би мовити, потонути... в нижньому пекельному пласті. Або ж піднятися до ефемерного вищого світу, до третього з цієї тріади пластів. На середньому людському пласті завжди існував ризик потонути. І все ж людина повсякчас могла піднестися; кожної миті який завгодно аспект чи перебіг подій у реальності міг привести як до одного, так і до іншого. Пекло і рай, і не після смерті, а просто зараз! Депресія, психічні хвороби — шлях на дно. Але інший пласт... Як досягти його?
Завдяки емпатії. Розумінню іншого не ззовні, а зсередини. От, наприклад, чи бодай колись вбачав він у горщиках Емілі щось більше, ніж товар для наявного ринку? Ні. А варто було побачити в них намір мисткині, душу, яку вона в них вкладає, внутрішню цінність.
А ще ця угода з Бостонською фабрикою «Жуй-Ц», — подумав він, — я підписав її, не порадившись із нею... так неетично вчинити! Я пов’язав її з цією фірмою, хоча вона, може, й не хоче, аби вони займалися мініатюризацією її продукції... Нам нічого не відомо про якість їхніх наборів. Вони можуть виявитися неякісними. Другосортними. Однак тепер уже запізно; дорога в пекло вимощена здогадками. А що, як вони мають стосунок до незаконного виробництва трансляційного препарату? Тоді назва «Жуй-Ц» стає цілком зрозуміла... Схоже на «Цукер-К». Але... такий вибір назви відверто натякає на те, що вони не мають жодних протизаконних намірів.
Інтуїція пронизала його, мов блискавка: хтось винайшов трансляційний препарат, що задовольнив вимоги Бюро контролю за наркотичними речовинами ООН. Отримавши дозвіл Бюро, Жуй-Ц з’явиться на відкритому ринку. У такий спосіб трансляційний препарат уперше стане доступним на ретельно контрольованій поліцією Террі, а не лише у віддалених непідвладних колоніях.
А це означало, що набори «Жуй-Ц», на відміну від наборів Прудкої Пет, будуть продавати на Террі, як і сам препарат. А коли з роками погода псуватиметься і середовище рідної планети ставатиме дедалі ворожішим, набори продаватимуться швидше. Ринок, підконтрольний Лео Булеро, був жалюгідно нікчемним, порівняно з тим, що врешті-решт — хоч і не зараз — відкриється перед фабрикою «Жуй-Ц».
Отже, він таки підписав хорошу угоду. І... не дивно, що фабрика «Жуй-Ц» заплатила йому так багато. Вони були великою компанією з великими планами і, вочевидь, із необмеженим фінансовим капіталом.
Але звідки міг узятися цей необмежений капітал? Точно не з Терри; так йому підказувала інтуїція. Імовірно, тут долучили Палмера Елдрича, який повернувся до Сонячної системи, уклавши фінансову угоду з мешканцями Проксими; вони й стоять за Жуй-Ц. Отже, щоб отримати шанс знищити Лео Булеро, ООН дозволила расі з іншої системи діяти на теренах нашої.
Кепське рішення, можливо, навіть фатальне.
Наступне, що він відчув, це те, як доктор Денкмаль плескав його по щоці, намагаючись привести до тями.
— Як воно? — дивлячись на нього, поцікавився Денкмаль. — Безмежні всеохопні думки?
— Т-так, — відказав Річард Гнатт і спробував сісти; його вже відстібнули.
— Отже, боятися нічого, — сказав доктор Денкмаль і усміхнувся; його сиві вуса настовбурчилися, наче антени. — А тепер поспілкуємося з фрау Гнатт.
Помічниця вже відстібала її; Емілі кволо сіла й позіхнула. Схоже, доктор Денкмаль занепокоївся.
— Як почуваєтесь, фрау? — запитав він.
— Добре,— пробурмотіла Емілі.— В мене з’явилася купа ідей стосовно горщиків. Вони виникали одна за одною.
Вона боязко глянула спершу на доктора, а тоді на Річарда.
— Це щось означає?
— Папір,— сказав доктор Денкмаль, дістаючи планшет. — Ручка.
Він простягнув їх Емілі.
— Запишіть ваші ідеї, фрау.
Тремтячою рукою Емілі зробила кілька ескізів. Здається, їй важко тримати ручку, — зауважив Гнатт. Мабуть, це мине.
— Гаразд, — сказав доктор Денкмаль, коли вона закінчила, і показав ескізи Річарду Гнатту. — Високоорганізована цефалічна активність. Прекрасна винахідливість, чи не так?
Безперечно, ескізи горщиків були хороші, ба більше — чудові. І все ж Гнатт відчував, ніби щось негаразд. Щось із цими ескізами було не так. Лише коли вони вийшли з клініки і стояли під антитермальною завісою надворі, чекаючи на посадку реактивного експрес-таксі, Гнатт зрозумів, у чому річ.
Ідеї були хороші... але до Емілі вони вже приходили. Багато років тому; це були її перші професійні роботи: вона показувала йому ескізи, а потім і самі горщики ще до їхнього одруження. Невже Емілі цього не пам’ятає? Вочевидь, ні.
Цікаво, чому ж вона не пам’ятає і що це означає,— міркував Гнатт; йому стало зовсім не по собі.
Однак після першого сеансу Е-терапії його постійно щось непокоїло: спершу доля людства загалом і Сонячної системи зокрема, а тепер ще й дружина. Можливо, це просто ознака того, що Денкмаль назвав «високоорганізованою цефалічною активністю»,— подумав Гнатт. Стимуляція мозкового метаболізму.
Або... ні.
Прибувши на Луну з посвідченням працівника журналу «Наборів П. П.», Лео Булеро опинився в напхом напханому гомеозетними репортерами тракторі, що прямував попелястою поверхнею супутника до маєтку Палмера Елдрича.
— Ваші документи, сер, — гаркнув озброєний охоронець не у формі ООН, коли Лео приготувався вийти на стоянку маєтку. Відтак він застряг у дверях трактора, поки позаду нього, бажаючи вийти, штовхалися й галасували справжні репортери.
— Містере Булеро, — не поспішаючи проказав охоронець, повертаючи йому посвідчення журналіста,— містер Елдрич на вас чекає. Ходіть за мною.
Його одразу ж замінив інший охоронець, який почав по черзі перевіряти документи репортерів.
У супроводі охоронця Лео, нервуючи, пройшов сповненим повітрям і нагрітим до комфортної температури коридором до самого маєтку.
Попереду з’явився ще один охоронець у формі й заступив прохід; піднявши руку, він навів на Лео Булеро щось маленьке й блискуче.
— Гей,— завмерши на місці, слабо запротестував Лео; він розвернувся, пригнувся і зробив кілька кроків у протилежному напрямку.
Невідомий промінь торкнувся його, і Лео повалився обличчям донизу, спробувавши виставити поперед себе руки.
Прийшовши до тями, він виявив, що — хай як це абсурдно — сидить посеред порожньої кімнати, прив’язаний до стільця. В голові дзвеніло; Лео обвів туманним поглядом приміщення, але не побачив нічого, крім невеличкого столу в центрі кімнати, на якому стояв якийсь електронний пристрій.
— Випустіть мене звідси, — сказав він.
Із пристрою на столі одразу пролунав голос:
— Доброго ранку, містере Булеро. Я Палмер Елдрич. І як я розумію, ви хотіли мене бачити.
— Це жорстоке ставлення, — мовив Булеро. — Спершу приспати, а тепер ще й отак зв’язати.
— Пригощайтесь сигарою.
Із пристрою вилізло щупальце з довгою зеленою сигарою; кінчик спалахнув, і видовжена псевдоподія простягнула її Лео.