— Я віз із Проксими десять коробок, але після аварії вціліла тільки одна. Це не тютюн. Це набагато краще. То що, Лео? Чого ти хотів?
— Елдрич, ти справді там, у цій штуці? Чи десь інде, і просто через неї зі мною говориш? — запитав Лео Булеро.
— Вдовольняйся тим, що маєш,— долинув голос із металевого приладу на столі. Якийсь час він ще простягав йому запалену сигару, але невдовзі забрав її, загасив і сховав рештки всередині. — Хочеш покажу тобі кольорові слайди мого візиту до Проксими?
— Жартуєш?
— Ні, — відказав Палмер Елдрич. — Так ти зможеш отримати бодай якесь уявлення про те, на що я там наштовхнувся. Це покадрові 3-D слайди, дуже якісні.
— Ні, дякую.
— Ми знайшли вшитий у твій язик дротик, — сказав Елдрич, — і видалили його. Але підозрюємо, що ти можеш мати щось іще.
— Ви мене переоцінюєте, — мовив Лео. — Я на таке не заслуговую.
— За чотири роки на Проксимі я багато чого навчився. Шість років перельоту, чотири там. Проксимці збираються захопити Землю.
— Знущаєшся?
— Твоя реакція зрозуміла. ООН, і зокрема Гепберн-Ґілберт, зреагували так само. Але це правда... хоча, звісно, не у звичайному розумінні, а в глибшому, жорсткішому, який мені й самому не вдалося втямити, попри те, що так довго серед них прожив. З того, що я знаю, можливо, це якось стосується земного потепління. А може, станеться щось гірше.
— Поговорімо краще про лишайник, який ти привіз сюди.
— Я заволодів ним незаконно. Проксимці не знали, що я його взяв. Вони використовують його під час релігійних оргій. Як наші індіанці використовували мескалін і пейотль. Ти через це хотів зі мною побачитися?
— Звісно. Ти втручаєшся в мою справу. Я знаю, що ти вже заснував корпорацію, адже так? Хрін з тими проксимцями і завоюванням! Мене бентежить те, що робиш ти. Невже ти не міг підшукати собі іншу галузь, окрім мініатюризованих наборів?
Кімната вибухнула просто в нього на очах. Згори з’явилося біле світло, засліпило його, і Лео заплющив очі. Боже, — подумав він. Хай там як, а щодо проксимців я йому не вірю. Він просто намагається відвернути нашу увагу. Це така стратегія.
Розплющивши очі, він побачив, що сидить на порослому травою березі. Поруч із ним маленька дівчинка гралася з йо-йо.
— Ця іграшка популярна у Проксимі, — сказав Лео Булеро; виявивши, що його руки й ноги розв’язані, він підвівся й поворушив кінцівками.
— Як тебе звати?
— Моніка,— відповіла дівчинка.
— Так чи так, проксимці — гуманоїди. Вони носять перуки і вставні щелепи, — сказав Лео і смикнув дитину за блискуче біляве волосся.
— Ой, — скрикнула дівчинка. — Ви поганий.
Щойно Лео її відпустив, вона відбігла подалі, досі граючись зі своїм йо-йо та зухвало позираючи на нього.
— Вибач,— пробурмотів він.
Її волосся було справжнім; можливо, він був не в Проксимі. Та хай де він був, Палмер Елдрич намагався щось йому сказати.
— Ви плануєте захопити Землю? — запитав Лео в дитини. — Просто якось не схоже.
Може, Елдрич зрозумів їх хибно, — міркував він. Не зрозумів проксимців? Зрештою, наскільки йому відомо, Палмер не еволюціонував і не володів потужним удосконаленим сприйняттям, яким забезпечувала Е-терапія.
— Моє йо-йо — чарівне, — сказала дитина. — З ним я можу зробити все, що захочу. То що ж мені зробити? Скажіть. Ви, наче, добра людина.
— Відведи мене до вашого вождя[11], — мовив Лео. — Це старий жарт. Тобі не зрозуміти. Вже сто років як вийшов з моди.
Роззирнувшись довкола, він не помітив жодних ознак життя; сама лише трав’яниста рівнина. Надто прохолодно для Землі. Вгорі блакитне небо. Хороше повітря. Щільне.
— Тобі шкода мене, бо Палмер Елдрич втрутився в мій бізнес, і якщо йому все вдасться, то мені, ймовірно, настане кінець? — запитав Лео. — Я маю якось із ним домовитися.
Хоча тепер, схоже, вбити його вже не вийде, — похмуро подумав він.
— Але я не можу зрозуміти, на які умови він зголоситься. Здається, всі козирі в нього. Наприклад, він переніс мене сюди, і я навіть не знаю, де я.
Не те, щоб це мало якесь значення,— спало йому на думку. Адже хай де я є, тут усім керує Елдрич.
— Карти, — повторила дитина. — У мене в портфелі є колода карт.
Лео не бачив жодного портфеля.
— Де?
Дівчинка стала на коліна й торкнулася в кількох місцях трави. Одна ділянка одразу ж відсунулася вбік; дитина опустила руку в заглиблення й дістала звідти портфель.
— Я ховаю його, — пояснила вона. — Від спонсорів.
— Хто такі «спонсори»?
— Щоб перебувати тут, потрібно мати спонсора. Вони є в усіх нас. Я думаю, вони за все платять, платять, доки нам не стане краще і ми не будемо в змозі повернутися додому, якщо, звісно, цей дім у нас є.
Вона сіла біля портфеля й відкрила його... чи принаймні спробувала. Замок не піддався.
— Дідько! — вилаялася вона.— Це не той. Це доктор Смайл.
— Психіатр? — пожвавився Лео. — З одного з великих конаптів? Він працює? Увімкни його.
Дівчинка слухняно ввімкнула психіатра.
— Привіт, Моніко! — пропищав портфель.— І вас вітаю, містере Булеро!
Він неправильно вимовив його прізвище, з наголосом на останньому складі.
— Що ви тут робите, сер? Для цього місця ви занадто старий. Хі-хі. Чи, може, ви регресували через невдачу так званої Е-терапії? Р-г-г-г-г-г клац! — схвильовано прострекотів він і додав: — Терапії в Мюнхені?
— Зі мною все гаразд, — запевнив його Лео. — Послухай, Смайл, чи знаєш ти когось із тих, кого знаю я і хто може мене звідси витягнути? Назви когось, будь-кого. Я більше не можу тут залишатися, ясно?
— Я знайомий з містером Беєрсоном, — відповів доктор Смайл. — Насправді, я навіть зараз поруч із ним. Через портативне розширення, звісно. Просто в його офісі.
— Не знаю я ніякого Беєрсона,— сказав Лео.— Що це за місце? Схоже на якийсь табір відпочинку для хворих або малозабезпечених дітей чи якусь таку хрінь. Спершу я взагалі подумав, що це на Проксимі, але якщо ти тут, то, вочевидь, це не так. Беєрсон? — раптом здогадався він. — Чорт, та ти про Меєрсона? Барні? З «Наборів П. П.»?
— Саме так, — відказав доктор Смайл.
— Зв’яжись із ним, — наказав Лео. — Скажи, хай негайно повідомить Фелікса Блау з Трипланетарної служби правопорядку, чи як вони там називаються. Хай змусить Блау розшукати мене і надіслати сюди корабель. Зрозуміло?
— Добре, — мовив доктор Смайл. — Я негайно зв’яжуся з містером Меєрсоном. Наразі він розмовляє з міс Фуґате, його асистенткою, а також коханкою. Сьогодні вона одягнута в... гм... Зараз вони говорять про вас. Але, звісно, я не можу розповісти, що саме. Медична таємниця, ви ж розумієте. Отже, вона одягнута в...
— Та яка різниця? — роздратовано буркнув Лео.
— Перепрошую, я на хвилинку відключусь, — ображено сказав портфель. Запала тиша.
— У мене для вас погані новини,— сказала дитина.
— Що таке?
— Я пожартувала. Насправді це не доктор Смайл. Він лише вдавав, щоб нам не було так самотньо. Він живий, але ні з чим ззовні не з’єднаний. Це називається інтринсивність.
Він знав, що це означає; прилад був самодостатнім. Але як у такому разі він міг знати про Барні, міс Фуґате та їхнє особисте життя? І навіть про те, у що вона була одягнута? Очевидно, дитина бреше.
— Хто ти? — запитав Лео. — Яка ще Моніка? Скажи мені своє прізвище.
У ній було щось знайоме.
— Я повернувся, — зненацька проказав портфель. — Що ж, містере Булеро...— Він знову вимовив його прізвище неправильно.— Я обговорив вашу дилему з містером Меєрсоном, і, як ви й попросили, він зв’яжеться з Феліксом Блау. Містеру Меєрсону здається, що колись він читав у гомеозеті про табір ООН для розумово відсталих дітей десь поблизу Сатурна. Дуже схоже на те місце, де зараз перебуваєте ви. Можливо...
— Чорт! — урвав його Лео. — Ця дівчинка не відстала.
Радше передчасно розвинута. Нісенітниця. Втім, Палмер Елдрич точно чогось від нього хотів; він не просто повчав його: він його залякував.
11