Нахилившись до портфеля, він тихо спитав доктора Смайла:
— От скажи мені, якого біса я вирішив...
— На це можу відповісти я, — крикнула Роні Фуґате зі спальні; тепер на ній була обтисла салатова кофта, яку вона саме застібала перед дзеркалом туалетного столика. — Вчора вночі, після п’ятого бурбону з водою ти все мені пояснив. Ти сказав...
Вона витримала паузу й зблиснула очима.
— Це було грубо. Але ти сказав ось що: «Не можеш здолати — очолюй». Тільки дієслово було не «очолюй».
— Гм-м,— протягнув Барні й пішов на кухню, щоб налити собі кави. Так чи так, до Нью-Йорка звідси недалеко; якщо міс Фуґате — його колега в «Наборах П. П.», то до офісу можна дістатися відносно швидко. Можна навіть разом. Як мило. Цікаво, чи прихильно поставився б до цього їхній шеф Лео Булеро, якби довідався про них. І чи прописано в офіційній політиці компанії пункт щодо сексуальних зв’язків між колегами? Майже про все решту там щось було... Хоча він ніяк не міг зрозуміти, де чоловік, який здебільшого відпочиває на пляжних курортах Антарктики або відвідує німецькі клініки Е-терапії, знаходив час писати догмати про все на світі.
Колись, — казав він собі, — я житиму, як Лео Булеро; і не стирчатиму в Нью-Йорку у стовісімдесятиградусну спеку...
Під ногами затремтіла підлога. Запрацювала система охолодження будівлі. Почався день.
За вікном кухні спекотне вороже сонце визирало з-за інших конаптів; він заплющив очі. Певно, знову буде пекло, можливо, навіть до двадцяти за Ваґнером. Щоб передбачити це, не треба бути ясновидцем.
У конапті під злиденно високим номером 492 на окраїні Мерилін Монро в Нью-Джерсі Річард Гнатт байдуже доїдав свій сніданок і ще байдужіше проглядав учорашні прогнози погоди в ранковій гомеозеті.
Протягом останньої доби основний льодовик «Стара шкіра» відступив на 4,62 ґрейбла. Ополудні температура в Нью-Йорку перевищила показники попереднього дня на 1,46 ваґнера. До того ж з огляду на випаровування океанів показники вологості повітря зросли на 16 селкірків. Отже, стало спекотніше й вологіше; велична процесія природи з брязкотом сунула вперед. Але куди? Гнатт відклав гомеозету й узявся за пошту, яку доставили ще до світанку... Поштарі вже давно не показували носа надворі вдень.
Першим йому трапився на очі здирницький рахунок за охолодження житла; минулого місяця він заборгував Конапту 492 рівно десять з половиною шкірок, а це означало надбавку в три четверті шкірки за квітень. Колись, казав він собі, стане так жарко, що це місце просто розплавиться, і ніщо його не вбереже; він пам’ятав той день, коли, здається, в 2004-му через раптовий збій системи охолодження будівлі його колекція платівок 1-р злиплася в грудку. Тепер він мав залізоокисні плівки; вони не плавилися. Тоді ж усі папуги та венеріанські мін-птахи в будинку попадали замертво. А сусідська черепаха зварилася заживо. Звісно, це трапилося вдень, і всі — принаймні чоловіки — були на роботі. Натомість дружини сховалися на найнижчому підземному рівні й думали (він пам’ятав це з розповідей Емілі), що смертний час врешті настав. І не через століття, а просто зараз. Передбачення Каліфорнійського технологічного інституту не справдилися... Утім, звісно, це було не так; у нью-йоркських комунальників всього-на-всього пошкодився кабель живлення. Досить швидко з’явилися роботомайстри й усе полагодили.
У вітальні його дружина, одягнута в синю спецівку, старанно розписувала необпечений керамічний виріб глазур’ю; вона висолопила язика, її очі блищали... кисть рухалася майстерно, і він уже знав, що річ вдасться на славу. Побачивши Емілі за роботою, він згадав про власні плани на сьогодні: завдання було не з приємних.
— Може, варто зачекати, перед тим як до нього йти, — пробурчав Гнатт.
— Кращої колекції, ніж зараз, ми йому вже не покажемо,— не глянувши на нього, відказала Емілі.
— А що, як відмовить?
— Робитимемо ще. Невже ти думаєш, що ми здамося лише тому, що мій колишній чоловік не може або не хоче передбачити, який успіх врешті-решт матимуть ці новинки на ринку?
— Ти знаєш його, — сказав Річард Гнатт. — Я ні. Він же не мстивий? Не зачаїв образи?
Хай там як, але на що міг ображатися її колишній? Ніхто не зробив йому нічого поганого; зі слів Емілі — радше навпаки.
Дивно було постійно чути про Барні Меєрсона і ніколи його не бачити, не знати особисто. Тепер це зміниться, адже цього ранку о дев’ятій він мав зустріч із Меєрсоном в офісі «Наборів П.П.». Звісно, Меєрсон буде на коні; кине одним оком на зразки кераміки й відмовить. Ні, скаже він, «Наборів П. П.» такі мініатюри не цікавлять. Повірте моїм здібностям ясновидця, моєму таланту маркетолога в галузі пре-моди й моєму досвіду. І все: Річард Гнатт візьме колекцію горщиків під пахву й забереться геть; більше податися нікуди.
Визирнувши у вікно, він з огидою зауважив, що надворі для людини вже надто спекотно; пішохідні жолоби враз спорожніли, всі сховалися в укриття. Пробило пів на дев’яту, час рушати; підвівшись, він пішов у коридор і дістав із шафи корковий шолом та обов’язковий охолоджувальний модуль; за законом, кожен, хто вирушав у місто, мав носити його на спині до настання ночі.
— Бувай, — сказав Гнатт дружині, спинившись біля вхідних дверей.
— Бувай, і щасти тобі!
Вона зі ще більшою старанністю, ніж зазвичай, занурилася у своє глазурування, і він одразу ж зрозумів, що саме це й виказувало її хвилювання; Емілі не могла дозволити собі зупинитися ні на мить. Відчинивши двері, Гнатт вийшов у хол і відчув, як його обдав холодом портативний модуль, запихкавши в нього за спиною.
— Гей, — гукнула Емілі, коли він уже почав зачиняти двері; тепер вона підвела голову і змахнула довге каштанове волосся з очей. — Повідом мене по відеофону, щойно вийдеш від Барні, щойно знатимеш результат.
— Добре, — пообіцяв він і зачинив за собою двері.
Спустившись рампою, Гнатт відкрив у банку їхній сейф і переніс його в приватну кімнату; там він дістав демонстраційний контейнер зі зразками керамічних виробів, які мав показати Меєрсону.
Невдовзі він уже їхав у термоізольованому міжбудинковому вагоні в центр Нью-Йорка, у компанію «Набори П.П.», величезну бліду будівлю із синтетичного цементу, де виникла Прудка Пет і всі атрибути її мініатюрного світу. Лялька, — думав він, — яка підкорила людину, коли та підкорила собі планети Сонячної системи. Прудка Пет — одержимість колоністів. Що ще можна сказати про життя колоністів?.. Що ще треба знати про цих нещасних, яких, за законами ООН про вибіркову службу, вигнали із Землі, аби вони почали нові інопланетні життя на Марсі, Венері, Ганімеді, чи хай куди їх закине уява бюрократів ООН... і якось вижили?
А ми вважаємо, що нам погано тут, — подумав він.
Середнього віку чоловік у сірому корковому шоломі, сорочці без рукавів і яскраво-червоних, популярних серед бізнес-класу шортах зауважив:
— І знову спека.
— Так.
— Що у вас там, у цій великій коробці? Пікнік для барака марсіанських колоністів?
— Кераміка, — відказав Гнатт.
— Певно, обпалюєте її, просто виставивши ополудні надвір, — захихотів бізнесмен, а тоді розгорнув свою ранкову гомеозету на першій шпальті. — Пишуть, що на Плутоні розбився корабель з-поза Сонячної системи. Працює пошукова команда. Як думаєте, це вони? Ненавиджу ці штуки з інших систем.
— Більше схоже на те, що повернувся один із наших кораблів, — сказав Гнатт.
— Бачили коли-небудь проксимців?
— Лише на фото.
— Жах. Якщо вони знайдуть на Плутоні цей розбитий корабель і виявиться, що то ця штука, сподіваюсь, її одразу ж спопелять лазером. Зрештою, за законом їм заборонено прилітати в нашу систему.
— Еге ж.
— А можна глянути на вашу кераміку? Я от краватками займаюсь. Живі краватки Вернера, симуляція ручної роботи, розмаїття титанистих кольорів... Сам таку ношу, бачите? Насправді, наші кольори — це примітивні живі організми, ми імпортуємо їх і культивуємо тут, на Террі. Але як ми змушуємо їх розмножуватися — це професійна таємниця, ну, знаєте, як формула кока-коли.