Повітря перед Лео замерехтіло; з’явилася чорна книжка, він її взяв, погортав, а тоді задоволено поклав-на коліно.
— Що це? — запитав Елдрич.
— Біблія короля Якова. Подумав, що вона зможе мене захистити.
— Не тут. Це моє царство.
Елдрич вказав на Біблію, і та зникла.
— Утім, можеш завести власне й наповнити його Бібліями. Як і будь-хто. Щойно ми візьмемося за справу. Звісно, в нас будуть набори, але пізніше, коли ми почнемо працювати на Террі. Та й у будь-якому разі це лише формальність, ритуал для полегшення переходу. Цукер-К і Жуй-Ц продаватимуть в умовах відкритої конкуренції. Ми не говоритимемо, що Жуй-Ц має якісь властивості, яких не має ваш продукт. Ми не хочемо відлякувати людей. Релігія стала досить делікатним питанням. Лише спробувавши кілька разів, люди усвідомлять дві основні відмінності: відсутність часового розриву і те — а це, мабуть, важливіше, — що це не фантазія, і вони справді потрапляють в інший всесвіт.
— Багато хто ставиться так до Цукер-К, — зауважив Лео. — Люди вірять у те, що вони справді потрапляють на Землю.
— Фанатики,— з відразою мовив Елдрич.— Те, що це ілюзія, очевидно, бо ж не існує ні Прудкої Пет, ні Волта Ессекса, а вигадане середовище так чи так обмежене артефактами, встановленими в наборі. Неможливо користуватися автоматичною посудомийкою, якщо заздалегідь не встановити її мініатюру. До того ж людина, яка не бере участі у сеансі, може побачити, що ці дві ляльки нікуди не переміщаються. Всередині них нікого немає. Це можна продемонструвати...
— Але цих людей буде важко переконати,— сказав Лео.— Вони залишаться вірними Цукер-К. Незадоволених наборами Прудкої Пет немає. Навіщо їм відмовлятися...
— А я тобі скажу. Хай як чудово тимчасово перевтілюватися в Прудку Пет і Волта, врешті-решт вони однаково змушені повертатися до своїх бараків. Лео, тобі знайоме це відчуття? Спробуй якось. Прокинься в бараці на Ганімеді після двадцяти-тридцяти хвилин свободи. Таке не забувається.
— Гм-м.
— Але є ще дещо... і ти також про це знаєш. Після короткого періоду втечі, коли колоніст повертається... він не здатний далі провадити звичайне буденне життя. Він деморалізований. Проте якщо замість Цукер-К він зжував би...
Елдрич замовк. Лео його не слухав; він зосередився на створенні якоїсь речі.
Перед ним з’явилося кілька сходинок, що вели в блискуче кільце. Де закінчувалися сходи, роздивитися було неможливо.
— І куди вони ведуть? — роздратовано запитав Елдрич.
— У Нью-Йорк, — сказав Лео. — В «Набори П. П.».
Він підвівся й підійшов до сходів.
— Елдрич, мені здається, щось із цим Жуй-Ц негаразд. І ми не дізнаємося про це, доки вже не стане запізно.
Лео рушив сходами вгору, аж раптом згадав про дівчинку Моніку; цікаво, чи все з нею добре в цьому світі Палмера Елдрича.
— А що з дитиною? — спинився він. Унизу, досить далеко, як йому здалося, Лео бачив Елдрича, який сидів зі своїм кийком на траві. — Її ж не піймали глюки?
— Цією дівчинкою був я, — відказав Елдрич. — Саме це я й намагаюся тобі пояснити. Ось чому я кажу, що це справжня реінкарнація, перемога над смертю.
— То ось чому вона видавалася знайомою...
Лео кліпнув очима, замовк і знову поглянув на Елдрича.
Той зник. Замість нього на траві сиділа Моніка з доктором Смайлом у портфелі. Тепер усе було зрозуміло.
Він, вона, а чи вони казали правду. Лео повільно спустився сходами на траву.
— Містере Булеро, — сказала Моніка, — я рада, що ви нікуди не йдете. Приємно поговорити з такою розумною та еволюціонованою людиною, як ви.
Вона поплескала по портфелю, що лежав перед нею на траві.
— Я повернулася по нього. Він злякався глюків. Бачу, ви знайшли, за допомогою чого з ними впоратися.
Дівчинка кивнула в бік пастки на глюка, яка, тепер порожня, чекала на наступну жертву.
— Дуже розумно. Я до такого не додумалась. Просто щодуху тікала. Деінцефалічна панічна реакція.
— Ти ж Палмер, так? — повагавшись, запитав її Лео. — Я маю на увазі, всередині. Насправді.
— Якщо згадати середньовічну доктрину сутності й акциденцій, — люб’язно сказала дитина, — то акциденції в мене дитячі, а от сутність... Це як із вином і облаткою під час переосутнення...
— Гаразд,— сказав Лео.— Ти Елдрич. Я тобі вірю. Але мені однаково не подобається це місце. Ті глюки...
— Не виніть у цьому Жуй-Ц, — сказала дитина. — То моя вина. Їх придумала я, а не лишайник. Та й невже кожен новостворений всесвіт має бути приємним? Мені мої глюки подобаються. Щось у них мене приваблює.
— Припустимо, я хочу створити власний всесвіт, — мовив Лео.— Можливо, в мені також є щось зле, якась частина моєї особистості, про яку мені нічого не відомо. Яка змусить мене створити щось іще потворніше, ніж те, що створив ти.
Принаймні в наборах Прудкої Пет людина була обмежена тими речами, які встановлювала заздалегідь, як власне й зауважив Елдрич. І... це дарувало певну безпеку.
— Все можна скасувати, — байдуже сказала дитина. — Якщо виявиш, що тобі щось не сподобалося. А якщо сподобається... — вона знизала плечима. — Тоді нехай лишається. Чому б ні? Кому від цього гірше? Ти ж сам у своєму...
Раптом вона замовкла, закривши долонею рота.
— Сам, — повторив Лео. — Тобто кожен опиняється в окремому суб’єктивному світі? Тоді це не зовсім так, як із наборами, бо ж усі, хто вжив Цукер-К, потрапляє в набір, чоловіки — у Волта, жінки — в Прудку Пет. Але це означає, що тебе тут немає.
Або,— подумав він,— мене. Але в такому разі...
Дівчинка пильно поглянула на Лео, намагаючись оцінити його реакцію.
— Ми не під дією Жуй-Ц, — тихо проказав Лео. — Все це — гіпнотичне всуціль штучно створене псевдосередовище. Ми там, де й були. Досі у твоєму маєтку на Луні. Жуй-Ц не створює ніяких нових всесвітів, і тобі це чудово відомо. Він не дарує ніякої істинної реінкарнації. Це все просто одне велике ошуканство.
Дитина мовчала. Але не зводила з нього погляду; її очі палали холодним ясним вогнем, вона не кліпала.
— Ну ж бо, Палмере, що насправді дає Жуй-Ц? — запитав Лео.
— Я ж уже казала, — різко відповіла дитина.
— Це навіть менш реально, ніж Прудка Пет, ніж ефект від нашого препарату. Та й навіть про це можна сперечатися, якщо говорити про істинність досвіду, його достовірність на противагу його ж суто гіпнотичній чи то галюцинаторній природі. Тож очевидно, що у вашому випадку про це й мови не буде. Тут явно останнє.
— Ні, — заперечила дівчинка. — І краще повірте мені, інакше вам ніколи не вибратися з цього світу живцем.
— У галюцинації померти неможливо,— відказав Лео.— Як і заново народитися. Я повертаюся до «Наборів П.П.».
Він знову рушив до сходів.
— Ідіть, ідіть, — кинула дитина йому вслід. — Мені начхати. Заждіть, і побачите, куди вони вас приведуть.
Лео піднявся сходами й пройшов крізь блискуче кільце.
Його засліпило люте пекуче сонце; у пошуках прихистку він поквапився вулицею до найближчих дверей.
Помітивши його, з даху хмарочоса спустилося реактивне таксі.
— Підвезти, сер? Краще, сідайте. Вже майже полудень.
— Так, дякую. Відвезіть мене до «Наборів П. П.», — хапаючи ротом повітря і майже не в змозі дихати, вичавив із себе Лео. Він ледь заліз до таксі й одразу ж відкинувся на сидінні, відсапуючись у прохолоді, забезпеченій антитермальним щитом.
Таксі здійнялося в повітря. Невдовзі вони вже сідали на злітно-посадковому майданчику центральної будівлі компанії.
Щойно Лео дістався приймальні, він негайно ж наказав міс Ґлісон:
— Зв’яжись із Меєрсоном. Дізнайся, чому він навіть пальцем не поворухнув, щоб мене врятувати.
— Врятувати вас? — перелякалася міс Ґлісон. — Але, містере Булеро, що трапилося? — Вона пройшла за ним у кабінет. — Де ви були і що...
— Просто виклич Меєрсона.
Він сів за знайомий стіл і відчув полегшення. Біс із тим Палмером Елдричем, — подумав Лео і дістав з шухляди улюблену англійську вересову люльку та півфунтову банку голландського плиткового тютюну Sail.