— Так, — відказав Лео.
Він відійшов на кілька кроків, дістав хусточку й витер піт з верхньої губи, шиї і ямки під адамовим яблуком, де так важко було голитися вранці. Боже,— подумав він,— допоможи мені. Допоможеш? Бо ж якщо так, якщо Ти зможеш дістатися цього світу, я зроблю все, що завгодно, все, що забажаєш; я більше не боюсь, мені зле. Це вб’є моє тіло, навіть якщо воно лише ектоплазма, фантом.
Лео зігнувся вдвоє, і його знудило; він зблював на траву. Це тривало доволі довго — принаймні так здавалося,— але врешті йому покращало; він спромігся розвернутися і повільним кроком пішов назад до дитини, яка сиділа поруч зі своїм портфелем.
— Умови,— рішуче сказала дівчинка.— Зараз ми узгодимо точні умови ділової співпраці наших компаній. Нам потрібна твоя пречудова мережа рекламних супутників, а також система транспортування з найсучаснішими міжпланетними кораблями та колосальні плантації на Венері. Булеро, нам потрібно все. Ми вирощуватимемо наш лишайник там, де зараз росте Цукер-К, перевозитимемо його тими самими кораблями, продаватимемо його колоністам через тих самих умілих і досвідчених пушерів, з якими працюєш ти, а рекламуватимуть його такі профі, як Аллен і Шарлотта Фейни. Цукер-К і Жуй-Ц не конкуруватимуть, адже постачатиметься лише один продукт — Жуй-Ц. Ти підеш у відставку. Лео, ти мене зрозумів?
— Звісно, — відказав Лео. — Я все почув.
— То ти зробиш це?
— Гаразд, — сказав він. І накинувся на дитину.
Він схопив її руками за горло і почав душити. Дівчинка мовчки, стиснувши губи, незворушно дивилася на нього, навіть не намагаючись боротися, дряпатися чи вириватися. Лео душив її так довго, що йому почало здаватися, ніби його руки приросли до неї й залишаться на її шиї навіки, мов вузлувате коріння якоїсь древньої, хворої, проте досі живої рослини.
Коли він відпустив її, дівчинка вже була мертва. Її тіло подалося вперед, а тоді похилилось і впало набік, завмерши горілиць на траві. Жодної крові. Навіть жодної ознаки боротьби, хіба що горло потемніло, вкрилося плямами й набуло чорно-червоного кольору.
Лео підвівся й задумався: «То вдалося мені чи ні? Якщо він... вона чи воно, хай що це було... померло тут, то чи йому справді кінець?»
Втім, симульований світ нікуди не зник. Хоча він очікував, що той згасне разом із її, тобто Елдрича, життям.
Збитий з пантелику, Лео вклякнув на місці, принюхуючись до повітря й дослухаючись до звуків вітру вдалині. Ніщо не змінилося, крім того, що дівчинка померла. Але чому? Що стало йому на заваді? Це було неймовірно, але він помилився.
Нахилившись, він увімкнув доктора Смайла.
— Поясни мені, — сказав Лео.
— Містере Булеро, він помер тут, — слухняно пропищав доктор Смайл. — Але в маєтку на Луні...
— Гаразд, — грубо обірвав його Лео. — Тоді скажи, як мені звідси вибратися. Як мені повернутися на Луну, у... — він махнув рукою. — Ну ти зрозумів, про що я. У дійсність.
— Зараз Палмер Елдрич, попри неабияке розчарування і гнів, внутрішньовенно вводить вам речовину-антидот до попередньої ін’єкції Жуй-Ц. Незабаром ви повернетеся, — пояснив доктор Смайл і додав: — Тобто за часовими мірками того світу зовсім скоро, навіть миттєво. Однак у цьому...
Він фиркнув від сміху.
— Цей період може видатися довшим.
— Наскільки довшим?
— О, можуть сплинути роки,— відказав доктор Смайл.— Але цілком імовірно, що менше. Дні... місяці... Відчуття часу суб’єктивне, тож побачимо. Ви зі мною згодні?
Втомлено сівши поряд із тілом дитини, Лео зітхнув, схилив голову і приготувався чекати.
— Якщо зможу, то складу вам компанію, — сказав доктор Смайл. — Але боюсь, без анімованої присутності містера Елдрича...
Лео зауважив, що його голос зробився слабкішим, а мовлення — повільнішим.
— Ніщо не здатне підтримати цей світ, — кволо протягнув він,— крім містера Елдрича. Тож я боюсь...
Голос психіатра повністю затих.
Зосталася тільки тиша. Тепер не було чути навіть вітру вдалині.
Як довго? — запитував Лео себе. Аж раптом йому стало цікаво, чи здатний він, як і раніше, створювати речі.
Вимахуючи руками, мов натхненний диригент, він спробував створити реактивне таксі.
Врешті в повітрі перед ним проступили неясні обриси. Нематеріальні, некольорові, майже прозорі; Лео підвівся, підійшов ближче і знову доклав усіх можливих зусиль. На якусь мить здалося, що машина набула кольору і стала справжньою, але враз усе завмерло; мов непотрібна хітинова шкаралупа, вона впала долі й розлетілася на друзки. Шматки, у кращому разі всього-на-всього двовимірні, вибухали й розпадалися на подерті клапті... Він відвернувся і з відразою рушив геть. Бедлам та й годі, — понуро подумав Лео.
Він продовжував безцільно кудись іти, доки зненацька не натрапив серед трави на щось мертве; помітивши якесь створіння, Лео обережно наблизився до нього. Ось, — подумав він, — останній доказ того, що я зробив.
Лео копнув мертвого глюка; носак його черевика пройшов наскрізь, і він з огидою відступив назад.
Рушивши далі, тримаючи руки в кишенях, він заплющив очі і ще раз помолився, але цього разу не настільки впевнено; спершу з’явилося лише непевне бажання, та згодом усе стало ясно. Я знищу його в реальному світі, — сказав собі Лео. Не тільки тут, як я вже зробив, але й так, як напишуть у гомеозетах. Не заради себе, не заради того, щоб врятувати «Набори П. П.» і торгівлю Цукер-К. А заради... і він знав, що мав на увазі... всіх мешканців системи. Адже Палмер Елдрич — загарбник, і зрештою всі ми так закінчимо, опинившись тут, посеред пустелі мертвих потвор, що розпалися на друзки; ось вона, обіцяна Гепберну-Ґілберту «реінкарнація».
Якийсь час він блукав, але незабаром повернувся до портфеля з доктором Смайлом.
Над портфелем щось схилилося. Людина або майже людина.
Помітивши його, істота випросталась; зблиснувши лисою головою, вона здивовано на нього поглянула. А затим підхопилася й помчала геть.
Проксимець.
Спостерігаючи за його втечею, Лео подумав, що тепер все стало дещо зрозумілішим. Це місце населив такими істотами Палмер Елдрич; він досі був тісно з ними пов’язаний; навіть тепер, коли повернувся до рідної системи. Те, що трапилося щойно, дало змогу зазирнути в глибини його розуму; Палмер Елдрич міг навіть не знати, чим саме заселив свій галюцинаторний світ... Той проксимець міг виявитися для нього такою ж несподіванкою.
Звісно, якщо це не Проксима.
Можливо, було б добре піти за ним.
Він рушив у тому напрямку і, як йому здалося, не спинявся протягом кількох годин; навкруги не було нічого, крім трави під ногами й рівної лінії горизонту. Але врешті-решт він усе ж помітив попереду якусь річ; Лео пішов до неї і зрозумів, що перед ним корабель. Спинившись, він здивовано його розглядав. Цей корабель був точно не з Терри, але й не з Проксими також.
Таких просто не існувало в жодній із систем.
Як і двох істот, що відпочивали біля нього; йому ще ніколи не доводилося бачити таких створінь. Високі, стрункі, зі схожими на очерет кінцівками та гротескними яйцеподібними головами, вони навіть з відстані здавалися представниками на диво витонченої високоеволюціонованої раси, — подумав Лео, — і все ж, судячи із зовнішнього вигляду, радше спорідненої з землянами, ніж із проксимцями.
Піднявши руку у привітанні, він рушив до них.
Озирнувшись, одна з істот побачила його, роззявила від здивування рота і штовхнула ліктем товариша; вони обоє вирячилися на нього, і перша істота мовила:
— Боже, Алеку, це ж одна зі старих форм життя. Ну з цих, ти зрозумів, з недолюдей.
— Еге ж, — погодилася друга.
— Зачекайте,— мовив Лео Булеро.— Ви говорите мовою землян, англійською двадцять першого сторіччя... А отже, колись ви точно бачили землян.
— Землян? — перепитала істота на ім’я Алек. — Та ж ми — земляни. А ти хто, в біса, такий? Певно, один з тих виродків, що вимерли кілька століть тому. Ну, може, й не століть, але вже точно давно.