— Вочевидь, на цьому супутнику досі існує їхній анклав, — припустила перша істота і поцікавилася в Лео: — Як багато вас, первісних людей, окрім тебе? Ходи ближче, друже. Ми не завдамо тобі шкоди. Серед вас є жінки? Ви здатні розмножуватися?
Своєму товаришеві істота сказала таке:
— Це тільки так здається, що минули століття. Ти ж маєш пам’ятати, що ми еволюціонували на сотню тисяч років уперед за один сеанс. Якби не Денкмаль, ці первісні люди й дотепер були б...
— Денкмаль, — повторив Лео. Отже, вони були кінцевим результатом Е-терапії; минуло зовсім небагато часу, можливо, всього кілька десятиліть. Утім, він теж відчував, що між ними прірва, щонайменше в мільйон років, хоча насправді це була лиш ілюзія; після завершення терапії він і сам міг би стати схожим на них. Хіба що вони не мали хітинової шкіри, а це була одна з ключових змін у зовнішньому вигляді еволюціонованих людей.
— Я відвідую його клініку, — сказав він їм. — Раз на тиждень. У Мюнхені. Я еволюціоную. Це впливає і на мене.
Підійшовши до них впритул, Лео уважно їх оглянув.
— Але де покрив? — запитав він. — Для захисту від сонця.
— О, цей період позірного потепління закінчився, — зневажливо махнувши рукою, сказала істота на ім’я Алек. — Його влаштували проксимці у змові з Ренегатом. Ну ти, мабуть, знаєш. Хоча, може, й ні.
— З Палмером Елдричем? — уточнив Лео.
— Еге ж,— кивнув Алек.— Але ми його знищили. Правду кажучи, на цьому самому супутнику. Тепер це святиня... Не для нас, звісно, а для проксимців. Вони прокрадаються сюди, щоб вшанувати його. Не помічав їх часом? Ми маємо їх арештовувати. Це територія Сонячної системи. Вона належить ООН.
— А це супутник якої планети? — запитав Лео.
Обидва еволюціонованих землянина усміхнулися.
— Терри,— відповів Алек.— Він штучний. Називається «Сигма 14-В». Збудований багато років тому. Хіба у твій час його не було? Мав би бути. Він справді старий.
— Здається, був, — сказав Лео. — Отже, ви можете відвезти мене на Землю?
— Звісно, — ствердно кивнули обоє еволюціонованих землян. — До речі, ми відлітаємо за пів години. Заберемо вас із собою. Тебе і решту твого племені. Тільки скажи, де ви є.
— Тут тільки я, — роздратовано відказав Лео, — і ми так чи так не плем’я. Ми ж не з доісторичних часів.
Йому стало цікаво, як він потрапив у це майбутнє. Чи, може, це також була ілюзія, створена майстерним галюцинатором Палмером Елдричем? Чому він вважає, що це щось більш реальне, ніж маленька Моніка, глюки чи штучна будівля «Наборів П. П.», у якій він побував... побував і побачив, як вона розвалилась? А тепер Палмер Елдрич уявив собі майбутнє; це були химерні витвори його блискучої творчої уяви, якими він розважався, чекаючи у своєму маєтку на Луні, доки мине дія внутрішньовенної ін’єкції Жуй-Ц. Не більше.
Насправді ж, навіть звідти, де він стояв, крізь корабель ледь-ледь прозирала лінія горизонту; корабель був трішечки прозорим, недостатньо матеріальним. Як і двоє еволюціонованих землян; вони коливалися в ледь помітному, проте повсюдному русі, що нагадало Лео часи, коли він страждав на астигматизм, ще до того, як йому за допомогою хірургічного втручання пересадили цілком здорові очі. Жоден з них не займав фіксованого місця в просторі.
Він простягнув першому землянину руку.
— Я хотів би потиснути вам руки, — промовив Лео. Усміхнувшись, землянин Алек простягнув у відповідь свою.
Рука Лео пройшла крізь Алекову й опинилася з іншого боку.
— Гей, — насупився Алек, і рвучко, мов поршень, відсмикнув руку. — Це ще що таке? Цей тип несправжній, — сказав він своєму товаришеві. — І як це ми не подумали? Він же... як їх там називали? Тих, хто жував той сатанинський наркотик, привезений Елдричем з Проксими. Жуєць. Точно. Він — фантазм.
Алек поглянув на Лео.
— Я? — ослаблим голосом перепитав той і раптом зрозумів, що Алек мав рацію. Його справжнє тіло — на Луні; насправді його тут не було.
Але хто в такому разі ці двоє еволюціонованих землян? Можливо, вони не були конструктами нестримної уяви Елдрича; що, як лише вони перебували тут насправді? Тим часом Алек не зводив з нього очей.
— А знаєш, — сказав Алек своєму товаришеві, — цей жуєць здається мені знайомим. Я бачив його фото в гомеозетах. Точно. Як тебе звуть, жуйцю? — запитав він Лео й зміряв його різкішим та уважнішим поглядом.
— Лео Булеро, — відповів той.
Обоє землян ледь не підскочили від несподіванки.
— Гей, — вигукнув Алек, — не дивно, що він видався мені знайомим. Це вбивця Палмера Елдрича! Та ти, друже, герой, — сказав він Лео. — Хоча, б’юсь об заклад, тобі про це невідомо, адже ти лише жуєць, адже так? І повернувся сюди, бо це історичне місце, де...
— Він не повернувся, — урвав його товариш. — Він з минулого.
— Але ж однаково може повернутися, — заперечив Алек. — Для нього це друге пришестя, після його часів. Він повернувся... гаразд? Можна ж так сказати? Ти повернувся сюди, бо це місце пов’язане зі смертю Палмера Елдрича, — пояснив він Лео, а тоді розвернувся й побіг до корабля. — Я розповім про це гомеозетам, — крикнув він.— Можливо, вони зможуть тебе сфотографувати... Тебе, привида «Сигми 14-Б».
Алек завзято махнув рукою.
— Тепер це місце стане по-справжньому туристичним. Але стережись: можливо, привид Елдрича, тобто його жуєць, з’явиться тут також. Щоб помститися тобі.
На цих словах він трохи спохмурнів.
— Уже з’явився, — відказав Лео.
Алек спинився й повільно повернувся.
— Уже з’явився? — Він знервовано озирнувся навкруги. — Де він? Десь поблизу?
— Він мертвий, — сказав Лео. — Я його вбив. Задушив.
Стосовно цього він не відчував нічого, крім втоми.
Та й хіба можна почуватися піднесено після того, як когось уб’єш, тим паче дитину?
— Вони змушені повторювати це вічно, — з квадратними від здивування очима проказав Алек і похитав своєю величезною яйцеподібною головою.
— Нічого я не повторював. Це було вперше, — мовив Лео. А тоді подумав: «І не по-справжньому. Це ще має статись».
— Ти хочеш сказати, — протягнув Алек, — що...
— Я все ще маю це зробити,— скрипнув зубами Лео. — Але один із моїх консультантів у відділі пре-моди стверджує, що чекати недовго. Ймовірно, недовго.
Він ніколи не забував про те, що це не було лише ймовірним. І Елдрич знав про це також; потрібно було немало часу, щоб просто тут і зараз розповісти про всі зусилля Елдрича; той всіляко намагався відвернути свою смерть, — принаймні Лео так здавалося.
— Ходімо, — покликав його Алек, — покажемо тобі меморіальну дошку.
Двоє землян пішли вперед; Лео неохоче рушив за ними.
— Проксимці, — кинув Алек через плече, — постійно намагаються цей пам’ятник... як його... окревнити.
— Осквернити, — виправив його товариш.
— Так, — кивнув Алек і зупинився. — А ось і він.
Перед ними стояла імітація гранітної колони, вона вражала; на рівні очей була надійно закріплена мідна дошка. Лео мимохіть прочитав напис:
НА ЗГАДКУ ПРО ТЕ, ЩО В 2016 РОЦІ
ВІД P. X. НЕПОДАЛІК ЦЬОГО МІСЦЯ
ГЕРОЙ ДЕВ’ЯТИ ПЛАНЕТ НА ІМ’Я ЛЕО
БУЛЕРО З ТЕРРИ В ЧЕСНОМУ ДВОБОЇ
ПОЗБАВИВ ЖИТТЯ ВОРОГА СОНЯЧНОЇ
СИСТЕМИ ПАЛМЕРА ЕЛДРИЧА.
— Еге-ге, — вигукнув мимоволі вражений Лео. Він прочитав напис ще раз. І ще раз. А відтак почасти сам до себе проказав: — Цікаво, чи бачив це Палмер.
— Якщо він жуєць, то, мабуть, бачив, — відказав Алек. — Оригінальна форма Жуй-Ц видобувала те, що виробник — власне Елдрич — назвав «часовими обертонами». Це ти зараз. Ти обіймаєш певне місце через багато років після власної смерті. В будь-якому разі я гадаю, що ти вже помер.
І перепитав у товариша:
— Лео Булеро ж уже помер, так?
— Чорт, звісно, — сказав той. — Кілька десятиліть тому.