— Взагалі, мені здається, що я читав... — почав Алек, але раптом, поглянувши Лео за спину, замовк і штурхнув свого товариша ліктем. Лео розвернувся і побачив, у чому річ.
До них наближався захлялий худющий пес із шерстю неприємного білого кольору.
— Твій? — запитав Алек.
— Ні, — відповів Лео.
— Схожий на пса-жуйця, — мовив Алек. — Бачте, він трохи прозорий.
Утрьох вони спостерігали, як той підступив до них, протрусив повз і попрямував до пам’ятника.
Взявши камінець, Алек жбурнув ним у пса; камінець пройшов крізь тварину і впав на траву позаду неї. Це був пес-жуєць.
На їхніх очах пес став біля пам’ятника, на якусь мить неначе задивився на меморіальну дошку, а тоді...
— Обсирає! — почервонівши від злості, закричав Алек.
Він кинувся до пса, вимахуючи руками й намагаючись його копнути, а тоді потягнувся по лазерний пістолет на поясі, але від хвилювання схибив і не зміг схопити його за руків’я.
— Оскверняє, — виправив його товариш.
— Це Палмер Елдрич, — сказав Лео.
Елдрич виявляв свою зневагу до пам’ятника та відсутність страху перед майбутнім. Такий пам’ятник ніколи не встановлять. Пес спокійнісінько побрів геть, доки двоє еволюціонованих землян марно лаялися йому вслід.
— Це точно не твій собака? — підозріло запитав Алек, зиркнувши на Лео. — Бо схоже, ти тут єдиний жуєць.
Лео спробував пояснити їм, що трапилося; було важливо, щоб вони зрозуміли. Аж раптом ні з того ні з сього двоє еволюціонованих землян зникли; трава, пам’ятник, пес... — усе просто розчинилося в повітрі, немовби хтось клацнув перемикачем, який проектував, стабілізував і забезпечував їхнє існування. Лише порожній білий простір, сліпучий зблиск, неначе з проектора вийняли 3-D слайд. Світло, що лежить в основі гри явищ, яку ми називаємо «реальністю»,— подумав Лео.
За мить він виявив, що сидить у порожній кімнаті маєтку Палмера Елдрича на Луні перед столом з електронним приладом.
— Так, я бачив пам’ятник, — сказав пристрій, якийсь хитромудрий апарат. — Він є у приблизно сорока п’яти відсотках версій майбутнього. Шансів дещо менше, ніж п’ятдесят на п’ятдесят, тож я не надто переймаюсь. Сигару?
Апарат знову простягнув Лео сигару.
— Ні.
— Я відпущу тебе. Ненадовго. Десь на добу. Можеш повертатися на Терру, у крихітний офіс своєї нікчемної компанії. І поки будеш там, я хочу, щоб ти обдумав ситуацію. Тепер ти відчув потужність Жуй-Ц і розумієш, що твою допотопну Цукер-К із ним навіть не зрівняти. Ба більше...
— Хрін там, — сказав Лео. — Цукер-К набагато краща.
— Ну, ти все одно подумай, — упевнено відказав пристрій.
— Добре, — погодився Лео і не без зусиль підвівся.
Невже він справді побував на штучному супутнику Землі «Сигма 14-Б»? Хай над цим попрацює Фелікс Блау; експерти мають відстежити. Зараз цим перейматися не варто. Нагальна проблема й без того доволі серйозна; він досі перебував під контролем Палмера Елдрича.
Він міг піти, тільки якщо Елдрич вирішить його відпустити. Така вона, неприкрита реальність, хоч як неприємно було це визнавати.
— Лео, — сказав пристрій, — я хочу наголосити, що змилостивився над тобою. Я міг би... скажімо, поставити крапку у твоєму доволі короткому житті. Будь-якої миті. І з огляду на це очікую... радше наполягаю... аби ти дуже серйозно подумав, щоб віддячити мені тим самим.
— Я вже сказав, що подумаю, — відрубав Лео.
Він почувався дратівливим, неначе випив забагато кави, і хотів забратися звідти якомога швидше; відчинив двері й вийшов у коридор.
Не встиг він зачинити за собою двері, як прилад сказав йому навздогін;
— Лео, якщо ти не захочеш приєднатися до мене, я не чекатиму. Я тебе вб’ю. Я буду змушений зробити це, щоб врятувати себе. Ти зрозумів?
— Зрозумів,— відповів Лео і зачинив двері.
Як і я, — подумав він. Буду змушений убити тебе... чи, можливо, нам обом варто висловлюватися не так буквально, як там кажуть про тварин: приспати?
І я змушений зробити це не лише для того, щоб врятувати себе, але й усіх мешканців системи; ось на що спираюся я. Наприклад, тих двох еволюціонованих солдатів із Терри, на яких я натрапив біля пам’ятника. Аби їм було що охороняти.
Він повільно рушив коридором. У протилежному кінці стояли репортери гомеозет; вони досі не полетіли і навіть не взяли інтерв’ю... Час майже не сплив. Отже, щодо цього Палмер казав правду.
Прибившись до репортерів, Лео розслабився і відчув себе суттєво краще. Можливо, тепер йому вдасться звідси вибратися; можливо, Палмер Елдрич справді його відпустив. Він знову зможе жити, відчувати запахи, бачити й пити.
Але в глибині душі Лео розумів, що це не так. Елдрич ніколи його не відпустить; спершу хтось із них мусить померти.
Він лише сподівався, що ця доля спіткає не його. Однак, попри бачений пам’ятник, інтуїція підказувала йому, що цілком може статися і навпаки.
7
Двері в кабінет Барні Меєрсона розчахнулися, і на порозі з’явився Лео Булеро, згорблений від утоми й виснажений подорожжю.
— Ти навіть не спробував мені допомогти.
Барні помовчав і відповів:
— Так.
У поясненнях не було сенсу, і не тому, що Лео не зрозумів чи не повірив би, а з огляду на саму причину. Цього просто було недостатньо.
— Меєрсон, тебе звільнено,— сказав Лео.
— Гаразд.
Головне, що я живий, — подумав він. А якби полетів по Лео, то зараз мене б не було. Онімілими пальцями Барні почав збирати зі столу свої особисті речі та складати їх у порожню коробку для зразків.
— Де міс Фуґате? — запитав Лео. — Вона обійме твою посаду.
Підійшовши до Барні, він поглянув на нього впритул.
— Чому ти не прилетів по мене? Барні, назви бодай одну причину, чорт забирай!
— Я зазирнув у майбутнє. Це забагато мені коштувало б. Я заплатив би за це життям.
— Але ж не було потреби летіти особисто. Це — велика компанія... Ти міг би набрати команду, а сам залишився би тут. Хіба ні?
Саме так. Але він про це навіть не подумав.
— Отже, ти хотів, щоб мені настав кінець,— виснував Лео. — Іншого пояснення я не бачу. Чи, може, ти прагнув цього несвідомо? Так?
— Мабуть, так, — визнав Барні. Адже він точно про це не думав. Так чи так, Лео мав рацію; інакше чому він не взяв відповідальності на себе, не зібрав озброєної команди, як йому радив Фелікс Блау, і не послав її з «Наборів П. П.» на Луну. Це рішення було таке очевидне. Таке просте.
— У володіннях Палмера Елдрича я пережив щось страшне, — сказав Лео. — Барні, він клятий чаклун. Що він зі мною тільки не робив? Нам з тобою таке годі й уявити. Наприклад, він перетворився на маленьку дівчинку, показав мені майбутнє, — проте, можливо, це вже ненавмисно,— сотворив цілий всесвіт із жахливою потворою під назвою глюк, примарним Нью-Йорком, а також тобою і Роні. Бедлам та й годі.
Він втомлено похитав головою.
— Що робитимеш далі?
— Існує лише одне місце, куди я можу податись.
— І куди ж? — насторожено поглянув на нього Лео.
— Є лиш одна людина, якій можуть знадобитися мої здібності в галузі пре-моди.
— Тоді ти станеш моїм ворогом!
— Вже став. Принаймні можете так вважати.
Він був готовий визнати, що Лео вчинив справедливо, цілком правильно розтлумачивши його бездіяльність.
— У такому разі я дістанусь і до тебе, — сказав Лео. — Разом із цим безумним чаклуном, так званим Палмером Елдричем.
— Чому так званим?
Барні кинув на нього швидкий погляд і припинив збирати речі.
— Бо я більш ніж переконаний, що він — не людина. Я навіть не бачив його, хіба під впливом Жуй-Ц. В усіх інших випадках він спілкувався зі мною через електронне розширення.
— Цікаво, — сказав Барні.
— Ще б пак. А ти, продажна душе, збираєшся влаштуватися до нього на роботу. Незважаючи на те, що він, можливо, проксимець у перуці або якась ще гірша штука, яка потрапила до нього на корабель у далекому космосі, зжерла його і зайняла його місце. Якби ти бачив тих глюків...