— Тоді, заради Бога, не змушуйте мене, — мовив Барні. — Залиште мене тут.
— Не можу. Тільки не після того, як ти мене зрадив.
Лео відвів погляд і швидко проковтнув клубок у горлі.
— Я не хотів би на тебе злитися, не хотів би вчиняти так холоднокровно, але...
Він безсило стиснув кулаки.
— Це було жахливо. Він майже зламав мене. А тоді я натрапив на цих двох еволюціонованих землян, і це мені допомогло. Доки Елдрич не з’явився у подобі пса і не обісцяв пам’ятник.
Лео різко скривився.
— Мушу визнати, що він виразно продемонстрував своє ставлення, свою зневагу.
І немовби звертаючись сам до себе, додав:
— Він вірить у свою перемогу, у те, що навіть, попри меморіальну дошку, боятися йому нічого.
— Побажайте мені удачі, — сказав Барні і простягнув руку; вони швидко обмінялися традиційним рукостисканням, і Меєрсон вийшов з кабінету, оминув стіл своєї секретарки та рушив центральним коридором. Він почувався порожнім, набитим якимось нічийним нікчемним мотлохом, наприклад, соломою. І все.
Поки він чекав на ліфт, до нього підбігла захекана Роні Фуґате зі схвильованим виразом на ясному обличчі.
— Барні... він тебе звільнив?
Меєрсон кивнув.
— Ой леле, — проказала вона. — І що тепер?
— Тепер я перекинуся на інший бік. Хоча невідомо, чи це на краще, — відказав він.
— Але як же ми житимемо разом, якщо я працюватиму на Лео, а ти...
— Не маю ані найменшого уявлення, — сказав Барні.
Прибув автоматичний ліфт, і він зайшов усередину.
— Побачимося,— попрощався Барні й натиснув на кнопку; двері зачинилися й закрили від нього Роні. Побачимося в місці, яке неохристияни називають пеклом,— подумки додав він. Мабуть, не раніше. Якщо, звісно, не вважати, що пекло вже настало, а це цілком імовірно.
Діставшись наземного поверху, він вийшов з будівлі «Наборів П. П.», став під антитермальним щитом і почав виглядати таксі.
Щойно навпроти входу спинилося таксі і він рушив до нього, як його хтось гукнув:
— Барні, зачекай.
— Ти з глузду з’їхала, — відказав він. — Повертайся. Не відмовляйся від своєї перспективної кар’єри заради того, що лишилось від мене.
— Ми ж збиралися працювати разом, пам’ятаєш? — мовила Роні. — Щоб, як я сказала, зрадити Лео. Чому б нам не продовжити співпрацю?
— Усе змінилося. І все через моє неморальне, хворобливе небажання, чи то неспроможність, називай як хочеш, полетіти на Луну й допомогти Лео.
Тепер Барні дивився на свій вчинок інакше, без зайвого співчуття.
— Боже, та не потрібен я тобі,— сказав він дівчині. — Колись ти можеш опинитися в скрутній ситуації і потребуватимеш моєї допомоги, а я вчиню з тобою точнісінько так само, як із Лео: дивитимусь, як ти тонеш, і не поворухну навіть пальцем.
— Але ж твоє власне життя було під...
— А так завжди,— зауважив він.— Коли щось робиш. Саме так і називається комедія, в якій ми — актори.
Втім, це його не виправдало, принаймні, в її очах. Барні сів у таксі, машинально назвав адресу свого конапту, відкинувся на сидінні, і авто злетіло у випалене вогнем полудневе небо. Далеко внизу, під антитермальним щитом, стояла Роні Фуґате і, прикриваючи долонею очі, дивилася вслід. Без сумніву, з надією, що він передумає і повернеться.
Проте він цього не зробив.
Потрібна певна сміливість, — подумав Барні, — щоб зазирнути собі в очі й сказати прямо: «я прогнив». Я вчинив зле і зроблю так знову. Це не випадковість; це був вияв мого справжнього, істинного «я».
Невдовзі таксі почало готуватися до посадки; він поліз до кишені по гаманець, аж раптом виявив, що це не його конапт; у паніці він спробував зрозуміти, куди прилетів. За мить все стало на свої місця. Це був конапт 492. Він дав таксі адресу Емілі.
Вжух! Назад у минуле. Коли речі мали сенс. Коли в мене була робота,— подумав він,— коли я розумів, чого хочу від майбутнього, і навіть у глибині душі знав, від чого заради цього готовий відмовитися, знав, що відкинути, що принести в жертву... і заради чого. Однак тепер...
Тепер він пожертвував своєї кар’єрою заради того, щоб, як йому в певний момент здавалося, врятувати собі життя. Тож за логікою колись так само заради свого життя він пожертвував Емілі; все просто. Що може бути зрозуміліше. Не заради ідеалістичної мети, не по-пуританськи, не заради виконання високого кальвіністського обов’язку; просто керуючись інстинктом, притаманним кожному хробаку, не більше. Господи!
І я зробив це: поставив себе вище спершу за Емілі, а тепер і за Лео. Що я за людина? І як я чесно їй зізнався, наступною буде Роні. Це неминуче.
Можливо, Емілі мені допоможе, — подумав він. Можливо, я опинився тут саме тому. Вона завжди зналася на таких речах; вміла бачити крізь ілюзії самовиправдання, якими я тішив себе, аби лиш не зазирати в очі правді. І звісно, через це я тільки дужче хотів її спекатися. Правду кажучи, такій людині, як я, вже цього було достатньо. Але... можливо, тепер я до цього готовий.
За мить він уже стояв перед дверима Емілі й тиснув на кнопку дзвінка.
Якщо вона вважає, що мені треба податися до Палмера Елдрича, я так і зроблю,— міркував він. А якщо ні, то ні. Але вона і її чоловік уже працюють на Елдрича; то хіба можуть вони, не кривлячи душею, мене відмовити? Отже, це питання вирішене. І можливо, я знав про це й сам.
Двері відчинилися. На нього вельми здивовано поглянула Емілі, одягнута в синю заляпану як мокрою, так і сухою глиною спецівку.
— Привіт! — сказав він.— Лео мене звільнив.
Він зачекав, але вона нічого не відказала.
— Можна зайти?
— Так.
Вона впустила його до квартири; посеред вітальні, як і раніше, купу місця займав знайомий йому гончарний круг.
— Я працювала. Рада тебе бачити, Барні. Якщо хочеш випити кави, то доведеться...
— Я прийшов спитати твоєї поради, — сказав він. — Але тепер вирішив, що це необов’язково.
Він підійшов до вікна, поставив свою напхом напхану коробку для зразків і визирнув надвір.
— Не заперечуєш, якщо я працюватиму? Мені спала на думку хороша ідея, ну чи принаймні вона мені такою здалася.
Емілі потерла лоба й помасажувала очі.
— А от тепер навіть не знаю... та й втома розбирає. Цікаво, чи не пов’язане це з Е-терапією?
— Еволюційною терапією? Ти записалась?
Він одразу ж розвернувся й пильно на неї поглянув; чи не змінилася вона фізично?
Йому здалося — але можливо, це тому, що він давненько її не бачив, — наче риси її обличчя погрубшали.
Вік,— подумав він. Утім...
— І як воно?
— Ну, я була лише на одному сеансі. Але знаєш, у голові каша. Не вдається ніяк зосередитися. Всі ідеї наче перемішалися.
— Краще тобі від неї відмовитися. Навіть попри те, що це модно, й до цього вдаються всі, хто хоч чогось вартий.
— Може, й так. Але вони такі задоволені. Річард і доктор Денкмаль.
Вона опустила голову; давній знайомий жест.
— Вони ж знають, як краще, хіба ні?
— Та ніхто не знає. Ця штука не досліджена. Краще облиш. Ти, як завжди, дозволяєш іншим вирішувати за себе,— сказав він командним тоном; він безліч разів так робив, коли вони жили разом, і зазвичай це спрацьовувало. Проте не завжди.
І схоже, цього разу трапився саме такий випадок; в її очах була сама впертість, відмова повестися нормально і скоритися.
— Гадаю, це моя справа,— з гідністю відказала вона.— Я маю намір продовжувати.
Стенувши плечима, він заходив кімнатою туди-сюди. Він не мав над нею жодної влади; та й йому було байдуже. Але чи справді це так? Чи справді його це не обходило? Він уявив собі, як Емілі деградує... і водночас намагається працювати над керамікою, бути творчою. Це було смішно... і страшно.
— Послухай,— різко сказав він.— Якщо цей тип справді тебе любить...
— Але я вже сказала тобі, — мовила Емілі. — Це моє рішення.
Вона повернулася до свого круга; на ньому стояв прекрасний високий горщик. Він підійшов ближче, щоб ліпше його роздивитися. Гарний,— подумав він. І все ж... знайомо. Хіба вона вже колись такий не робила? Однак він нічого їй не сказав; просто оглянув його, та й по всьому.