А отже, ні існування Цукер-К, ні досвід групової трансляції не пояснювали цього повною мірою. Можливо, — міркував він, — річ у тім, що всі вони передбачали — ба навіть переживали! — поступове перетворення Землі на пекельний випалений пустир; знову з’явилася надія на нове життя в інших умовах.
Я ж, точніше, той, ким я був, Барні Меєрсон із Землі, працівник «Наборів П. П.» і мешканець славетного конапту під неймовірно низьким номером 33, уже мертвий. Тієї особи більше немає, її немов губкою стерли з лиця землі.
Подобається це мені чи ні, але я народився заново.
— Життя колоніста на Марсі дуже відрізнятиметься від життя на Террі, — сказав Барні. — Можливо, коли я опинюсь там...
Він замовк; хотів було сказати: «Можливо, тоді мене більше зацікавлять догмати вашої церкви», — але все одно, поклавши руку на серце, не міг такого навіть припустити; все його єство повставало проти такої досі чужої йому ідеї. І все ж...
— Ну ж бо, — підбадьорила Енн Готорн. — Кажіть.
— Поговорімо про це знову, коли я якийсь час поживу на дні барака на чужій планеті. Коли я почну нове життя колоніста, якщо це можна назвати життям.
Він проказав це зі злістю; і його здивувала власна розлюченість... що межувала з болем, із соромом, — усвідомив Барні.
— Добре. Я буду рада, — спокійно відказала вона.
Після цього обоє летіли мовчки; Барні читав гомеозету, а фанатичка-місіонерка Енн Готорн — книжку. Він підглянув назву: то була славетна праця Еріка Ледермана про життя в колоніях «Пілігрим без поступу»[13]. І де їй тільки вдалося дістати собі примірник? Ця книжка була заборонена ООН, тож знайти її було надзвичайно важко. А читати тут, на кораблі ООН... Це вимагало неабиякої відваги; він був вражений.
Поглянувши на неї, Барні зрозумів, що вона надзвичайно його приваблює, якщо не зважати на надмірну худордявість, відсутність макіяжу і те, що майже все своє густе темне волосся вона ховала під круглим білим капелюшком з вуаллю; вона одяглася так,— подумав він, — наче на неї чекала довга мандрівка, що завершиться в церкві. А проте йому подобалася її манера говорити, її співчутливий, туркотливий голос. Чи перетнуться вони на Марсі знову?
Барні зловив себе на думці, що подумав про це з надією. Зрештою, хіба було в цьому щось непристойне? Він сподівався навіть спробувати разом із нею Цукер-К.
Так, — вирішив він, — це непристойно, адже я знаю, які маю наміри і що досвід спільної трансляції з нею значитиме для мене.
Однак надія його не полишала.
8
— Вітаю, Меєрсон, — простягнувши руку, щиро промовив Норм Шайн. — Я офіційно запрошую вас до нашого барака. Ласкаво просимо на... е-е... Марс.
— Я — Френ Шайн,— сказала його дружина, також потиснувши руку Барні Меєрсону. — У нас дуже порядний, стабільний барак. Не думаю, що він видасться вам надто жахливим.
І додала, неначе звертаючись вже до себе:
— Він просто жахливий, що тут казати.
Френ усміхнулася, але Меєрсон їй не відповів; він мав похмурий, втомлений і пригнічений вигляд, як і більшість новоприбулих колоністів перед знайомством із життям, що, як вони знали, було важке й, по суті, беззмістовне.
— Не чекайте, що ми нахвалюватимемо вам тутешні принади, — сказала вона. — Це робота ООН. Ми — такі самі жертви, як і ви. Хіба що пожили тут довше.
— Не нагнітай, — дорікнув їй Норм.
— Але це так, — відказала Френ. — Містер Меєрсон і сам усе бачить. Нащо йому казки? Правда ж, містере Меєрсон?
— Ну, наразі трохи не завадило б,— сказав Барні, сівши на металеву лавочку при вході в барак. Тим часом піскокопач, яким його сюди привіз, вивантажував його речі; він безрадісно спостерігав.
— Вибачте,— мовила Френ.
— Тут можна курити? — Барні дістав пачку земних сигарет; Шайни рішуче на нього поглянули, і він із почуттям провини запропонував їм по одній також.
— Ви прилетіли у складні часи, — пояснив Норм Шайн. — У нас тут якраз обговорення.
Він обвів поглядом решту.
— А оскільки ви тепер мешканець нашого барака, то не бачу причин, чому б вам не долучитися. Зрештою, це стосується і вас.
— А якщо він нас... ну, знаєш... викаже? — занепокоївся Тод Морріс.
— Він може заприсягтися зберігати таємницю,— сказав Сем Ріґан, і його дружина Мері, погоджуючись, кивнула.— Містере Ґеєрсон, ми говоримо про...
— Меєрсон,— виправив Барні.
— Ми говоримо про наркотик Цукер-К, старий перевірений трансляційний препарат, від якого ми тут усі залежимо, та новий неперевірений Жуй-Ц, і ніяк не можемо вирішити, чи відмовитися від Цукер-К назавжди й...
— Може, продовжимо внизу? — сердито перебив його Норм Шайн.
Сівши на лавочку поруч із Барні Меєрсоном, Тод Морріс сказав:
— Цукер-К капут. Надто важко дістати, задорога, і особисто мені Прудка Пет набридла... надто штучно, надто поверхово та й матеріалістальність у... перепрошую... ми голосуємо за...
Пояснення давалося йому важко.
— Ну, от ця квартира, машини, засмагання на пляжі, дорогий одяг... Певний час нам це подобалося, але от з якогось нематеріалістального погляду цього недостатньо. Меєрсон, ви мене розумієте?
— Це все добре, але ж містер Меєрсон цього не пережив. Не переситився. Можливо, йому все це сподобається, — зауважив Норм Шайн.
— Як і нам колись, — погодилася Френ. — Однак ми не проголосували. Ми ще не вирішили, що віднині купуватимемо і вживатимемо. Я думаю, містеру Меєрсону треба спробував обидва. Чи, може, ви вже пробували Цукер-К?
— Так, — відповів Барні. — Але давно. Надто давно, щоб усе пам’ятати.
Лео якось пригостив його і пропонував більше, великі кількості, скільки захоче. Але він відмовився; йому не сподобалося.
— Боюсь, з нашого боку не надто гарно одразу ж після прибуття втягувати вас у цю суперечку, — сказав Норм Шайн, — але в нас закінчилася Цукер-К. Нам треба або поновити запаси, або перейти на інший товар: зараз критичний момент. Звісно ж, наша пушерка Імпі Байт переконує нас знову замовити в неї Цукер-К... До вечора нам треба прийняти рішення. І від цього залежатиме... все наше подальше життя.
— Тож радійте, що не прилетіли завтра,— мовила Френ. — Після голосування.
Вона підбадьорливо усміхнулася, намагаючись поводитися гостинно; вони мало що могли запропонувати йому, окрім взаємопідтримки, тепер він теж став їхньою ріднею.
Ну й місце, — подумав Барні Меєрсон. На все подальше життя... Це здавалося неможливим, однак вони казали правду. Закон ООН про вибіркову службу не передбачав звільнення від служби. І з цим фактом важко змиритися; тепер ці люди — його колектив, і все ж... могло бути набагато гірше. Обидві жінки були фізично привабливими, і він бачив — або принаймні йому здавалося,— що вони ним, так би мовити, зацікавились; Барні тонко відчував наявність численних труднощів у взаємостосунках, що вибудувалися в тисняві цього барака. Проте...
— Містере Меєрсон, — тихо сказала Мері Ріґан, сівши біля нього з іншого боку, — вибратися звідси можна тільки завдяки одному з трансляційних наркотиків. Без них, як ви бачите... — вона поклала руку йому на плече; фізичний контакт, уже — жити тут було б неможливо. Ми просто повбивали б одне одного з розпачу.
— Так, — відказав він. — Розумію.
Однак Барні дізнався про це не тепер, коли прибув на Марс; як і будь-який мешканець Терри, він з самого дитинства чув про життя в колоніях і боротьбу зі спокусою закінчити все одним махом.
Не дивно, що всі, як колись і він сам, так оскаженіло намагалися ухилитися від призову. Це була боротьба за виживання.
— Сьогодні,— мовила Мері Ріґан,— ми оберемо один наркотик і відмовимося від іншого. Імпі пролітатиме тут близько сьомої вечора за часом Півмісяця Файнберґа. На той час ми вже маємо знати, що їй відповісти.
— Думаю, ми можемо проголосувати вже зараз,— сказав Норм Шайн.— Схоже, містер Меєрсон, попри те, що тільки-но прибув, цілком до цього готовий. Так?
— Так,— запевнив Барні. Піскокопач закінчив вивантаження; його речі лежали скромною купкою, і їх уже почало замітати піском — якщо не забрати просто зараз, вони досить скоро зникнуть під шаром пилюки. Чорт, — подумав він, — можливо, це й на краще. Зв’язки з минулим...