Утім, щось підказувало йому, що результат буде зовсім інший.
І... він може їм не сподобатися.
— Під час трансляції, — сказав Сем Ріґан їхньому новому сусідові, — ми збираємося слухати й дивитися новий аніматор великих книг Пет... Ну, оцю штуку, що її нещодавно випустили на Террі... Барні, ти точно знаєш про неї більше, ніж ми. Може, поясниш, що й до чого?
Барні не заперечував:
— Спочатку кладеш у резервуар одну з великих книг, наприклад, «Мобі Дік». Потім встановлюєш перемикач на потрібний варіант: «довгий» чи «скорочений». Тоді обираєш версію: «смішну», «таку, як у книжці», або «сумну». Після цього виставляєш індикатор стилю, обравши класика живопису, у чиєму стилі буде анімовано твір: Далі, Бекон, Пікассо... Аніматор середнього класу може створювати мультиплікацію у стилях дванадцяти відомих системі художників. Під час купівлі ти сам обираєш яких. Але потім можна додати більше.
— Неймовірно, — у захваті сказав Норм Шайн. — Так це ж розвага на цілий вечір. Скажімо, «сумна» версія «Ярмарку суєти» у стилі Джека Райта. Ого!
— Барні, ти ж щойно з Терри. Певно, вона ще відлунює у твоїй душі, — замріяно зітхнула Френ.
— Біс із ним, під час трансляції ми маємо все, що є там,— відказав Норм і нетерпляче простягнув руку по крихітний запас Цукер-К. — Почнімо.
Узявши свій шмат, він рішуче його розжував.
— Велика книга, яку я збираюся перетворити на «смішний» повнометражний мультфільм у стилі де Кіріко це... — Норм задумався, — м-м... «Наодинці з собою» Марка Аврелія.
— Дуже дотепно, — уїдливо сказала Гелен Морріс. — А я збиралася запропонувати «Сповідь» Августина у стилі Ліхтенштейна... Звісно ж, «смішну».
— Я серйозно! Лиш уявіть: сюрреалістична перспектива, закинуті зруйновані будівлі з доричними колонами, що лежать долі, порожні голови...
— Ліпше починайте жувати, — беручи свій шматок, порадила Френ, — щоб усі синхронізувались.
Барні взяв свій. Прощавай, минуле,— жуючи, подумав він, — я беру участь в останньому для цього барака сеансі, але що вони отримають після цього? Якщо вірити Лео, щось незмірно гірше та й узагалі не гідне порівняння. Звісно, Лео — особа зацікавлена. Але він еволюціонований. І мудрий.
Мініатюризовані предмети, які я колись затвердив, — спало на думку Барні. За мить я порину у світ, створений з них, зведений до їхнього виміру. І, на відміну від решти мешканців барака, я зможу порівняти свій досвід використання цього набору з тим, що недавно полишив.
А незабаром, — тверезо усвідомив він, — мені доведеться проробити те саме з Жуй-Ц.
— Це доволі дивне відчуття, коли ти опиняєшся в одному тілі з трьома іншими людьми, — сказав Норм Шайн. — Ми всі маємо дійти згоди в тому, що ми хочемо, аби тіло діяло, або принаймні має утворитися переважна більшість, інакше ми просто застрягнемо на місці.
— Трапляється й таке, — зауважив Тод Морріс. — Правду кажучи, у половині випадків так і відбувається.
Усі зжували по шматочку Цукер-К; черга дійшла до Барні Меєрсона, і той неохоче взяв свій. От чорт, — подумав він, підійшов до умивальника й виплюнув у нього недожовану Цукер-К.
Решта тих, хто сиділи довкола набору Прудкої Пет, уже впали в кому, тож ніхто не звернув на нього уваги. Він ураз опинився в цілковитій самоті. На якийсь час барак належав тільки йому.
Дослухаючись до тиші, Барні блукав туди-сюди.
Я просто не можу, зрозумів він. Не можу з’їсти цю кляту штуку, як вони. Принаймні поки що.
Пролунав дзвінок.
Хтось стояв перед входом і просив дозволу увійти; впустити чи не впустити мав вирішити він. Барні піднявся нагору, сподіваючись, що чинить правильно і що це не один з періодичних рейдів ООН; він не зміг би завадити їм знайти решту колоністів, наркоманів, залежних від Цукер-К, які безвільно лежали довкола набору, просто на місці злочину.
На поверхні біля входу, з ліхтарем у руці стояла молода жінка в громіздкому теплоізольованому костюмі, до якого вона явно не звикла; було видно, що їй у ньому надзвичайно незручно.
— Вітаю, містере Меєрсон, — сказала вона. — Пам’ятаєте мене? Я відшукала вас, бо мені стало страшенно самотньо. Можна зайти?
Це була Енн Готорн; він здивовано поглянув на неї.
— Чи ви зайняті? Я можу завітати іншим разом.
Вона розвернулася, щоб піти.
— Бачу, Марс вас неабияк шокував, — сказав Барні.
— Це гріх, — відказала Енн, — але я вже його ненавиджу. Справді... Я знаю, що маю ставитися до всього смиренно і таке інше, але...
Вона освітила ліхтарем пейзаж за бараком і тремтячим, розпачливим голосом проказала:
— Все, чого мені зараз хочеться, це знайти якийсь спосіб повернутися на Землю. Я не хочу нікого навертати, не хочу нічого змінювати, я просто хочу звідси забратися.
І похмуро додала:
— Але я знаю, що це неможливо. От і подумала побачитися з вами. Розумієте?
Взявши за руку, він провів її вниз по рампі до виділеного йому відсіку.
— А де ваші сусіди? — насторожено роззиралася навсібіч вона.
— Відлучились.
— На поверхні?
Енн відчинила двері спільного відсіку й побачила тіла, що лежали довкола набору.
— А, от ви про що. Але ви — ні.
Насуплена й очевидно спантеличена, вона одразу ж зачинила двері.
— Ви мене дивуєте. Я так погано сьогодні почувалася, що радо погодилася б на Цукер-К. Але погляньте на себе: порівняно зі мною ви чудово тримаєтесь. Я така... непристосована.
— Можливо, просто мета мого перебування тут важливіша, — сказав Барні.
— З метою в мене все гаразд.
Знявши свій громіздкий костюм, вона сіла, а він тим часом почав готувати каву.
— В моєму бараці, — за пів милі на північ звідси, — всі так само відлучились. Знали б ви, наскільки близькою була до цього я... Скажіть, ви б мене шукали?
— Звісно, шукав би.
Він знайшов негарні пластикові чашки з блюдцями, поставив їх на розкладний стіл і приставив два розкладних стільці.
— Можливо, на Марсі Бога нема. Можливо, коли ми полишили Терру...
— Маячня, — обурилася Енн.
— Я так і знав, що це вас розлютить.
— Звісно, є. Він усюди. Навіть тут.
Вона кинула оком на його частково розпаковані пожитки, валізи і заклеєні коробки.
— А ви небагато з собою привезли. Більшість моїх речей ще летить сюди самокерованим кораблем.
Підійшовши ближче, Енн узялася розглядати купку книжок у м’яких палітурках.
— «De Imitatione Christi», — здивувалась вона. — Ви читаєте Тому Кемпійського? Це велика й прекрасна книга.
— Купив якось, — відказав він, — але так і не прочитав.
— Навіть не починали? Авжеж ні.
Енн розгорнула книжку навмання і почала читати про себе, рухаючи губами.
— «Так і ти будь вдячний за найменший дар, і будеш гідний отримати ще більший. Нехай навіть і найменша річ буде в тебе за найбільший дар, а маловажна дрібниця за нечуваний дарунок»[14]. Це ж і про життя на Марсі також, чи не так? Це маловажне життя в полоні цих... бараків. Влучна назва для цих споруд, еге ж? Чому, заради Бога...
Вона поглянула нього.
— Чому не можна прожити тут якийсь визначений термін, а тоді повернутися додому?
— Колонія за визначенням мусить бути постійною, — сказав Барні. — Згадайте острів Роанок.
— Так, — кивнула Енн. — Я про це думала. Як би мені хотілося, щоб Марс був величезним островом Роанок, і ми всі повернулися додому.
— Щоб смажитися там на повільному вогні.
— Ми можемо еволюціонувати, як багатії. Це можна було б зробити загальнодоступним.— Вона різко відклала книжку. — Але я цього також не хочу: цієї хітинової шкаралупи й усього решти. Містере Меєрсон, чи є якийсь вихід? Знаєте, неохристиян учать вірити в те, що вони — мандрівники на чужій землі. Подорожні. Тепер так і є. Земля припиняє бути нашим природним середовищем, а це точно ніколи ним не стане. Наш світ зник!