Енн поглянула на нього; її ніздрі тремтіли.
— У нас не лишилося батьківщини!
— Ну, — ніяково протягнув він, — завжди є Цукер-К і Жуй-Ц.
— А ви щось маєте?
— Ні.
Вона кивнула.
— Отже, повертаємося до Томи Кемпійського.
Однак Енн більше не торкнулася книжки; натомість вона опустила голову й просто стояла в безрадісній задумі.
— Я знаю, що трапиться далі, містере Меєрсон. Барні. Я нікого не наверну в неоамериканське християнство. Це вони спокусять мене Цукер-К, Жуй-Ц або чим тут ще зараз грішать, будь-чим, що дає змогу втекти. Сексом. Знаєте, вони тут, на Марсі, страшенно розпусні: всі сплять з усіма. Я піду навіть на це. Правду кажучи, я готова до цього навіть зараз... Я просто не можу цього витримати... Ви бачили, що там, на поверхні, поки не стемніло?
— Так.
Його не так сильно засмутили напівзакинуті сади, занедбане устаткування й гори зогнилих продуктів. Він ще з освітніх плівок знав, що фронтири завжди були такими, навіть на Землі; донедавна такий самий вигляд мала Аляска, а зараз, за винятком курортних містечок, — Антарктика.
— Ось ці ваші сусіди з набором. А якби ми забрали в них Прудку Пет і розбили її на друзки? Що сталося б з ними? — запитала Енн Готорн.
— Вони продовжили б марити, — відповів Барні. Тепер уже все налаштоване; після того, як фокусування відбулося, реквізит більше не потрібен. — Але чому вам хочеться це зробити?
У цьому виразно проглядала схильність до садизму, і це його здивувало; під час знайомства він цього за дівчиною не помітив.
— Іконоборство, — пояснила Енн. — Я хочу знищити їхніх ідолів, а саме ними є Прудка Пет і Волт. Я хочу зробити це, бо я... — вона помовчала. — Я їм заздрю. Це не релігійний запал. Просто дуже погана й жорстока риса. І я це знаю. Але якщо я не можу бути з ними...
— Можете. І будете. І я так само. Але не зараз.
Він подав їй чашку кави; Енн машинально її взяла; тепер, без важкого костюма, було помітно, яка вона струнка. Барні зауважив, що вона майже такого ж зросту, що й він; на підборах була б такого ж, якщо не вищого. У неї був дивний ніс. Кінчик — майже кулька, але він видавався не смішним, а радше... простацьким. Він наче пов’язував її з землею; наводив на думку про англосаксонських і норманських селян, які обробляли свої невеличкі поля.
Не дивно, що вона зненавиділа Марс; безсумнівно, її пращури любили справжню землю Терри, її запах, текстуру і понад усе — її пам’ять, трансформовані рештки численних живих істот, які ходили по ній, але врешті впали замертво, згинули і перетворилися, але не на пил, а на родючий гумус. Що ж, вона може завести собі на Марсі город; можливо, їй вдасться зростити його там, де зазнали поразки інші колоністи. Дивно, що вона почувалася такою пригніченою. Чи, може, для новоприбулих це нормально? Сам він чомусь нічого такого не відчував. Хтозна, можливо, десь у глибині душі його не полишала надія на те, що він ще знайде можливість повернутися на Терру. Але в такому разі ненормальним був він, а не Енн.
— Барні, я маю трохи Цукер-К, — несподівано сказала Енн.
Порившись у кишенях виданих ООН парусинових робочих штанів, вона дістала маленький пакетик.
— Я ще раніше купила її у своєму бараці. Наш називається «Лляна коса». Сусід продав мені задешево, бо вважає, що після появи Жуй-Ц вона зовсім знеціниться. Я хотіла спробувати... навіть у рот поклала. Але врешті-решт не змогла. Хіба найжалюгідніша реальність не краща за найцікавішу ілюзію? Чи це не ілюзія, Барні? Я зовсім нічого не тямлю у філософії. Поясніть мені. Бо ж усе, що в мене є, — це віра, але вона не допомагає мені зрозуміти їх. Ці трансляційні наркотики.
Раптом вона розкрила пакетик і відчайдушно зашаруділа в ньому пальцями.
— Я більше не можу.
— Зачекай,— сказав він і, поставивши чашку, підійшов до неї. Але було пізно; вона вже ковтнула Цукер-К.
— А мені? — злегка усміхнувся Барні. — Ти ж не зрозуміла самої суті. Так під час трансляції ти будеш сама.
Взявши за руку, він вивів її зі свого відсіку, поспіхом витягнув у коридор і завів до спільної зали, де лежала решта; всадовивши її серед них, Барні співчутливо проказав:
— Принаймні так ви отримаєте спільний досвід, а це, наскільки я розумію, допомагає.
— Дякую, — мляво відказала Енн. Вона заплющила очі, і її тіло поступово зм’якло.
Тепер вона — Прудка Пет, — подумав Барні. У світі без турбот.
Нахилившись, він поцілував її в губи.
— Я ще при тямі, — пробурмотіла вона.
— Але ти все одно не згадаєш, — сказав Барні.
— О ні, згадаю, — ледве вимовила Енн Готорн. І після цього відключилась; він відчув, що вона пішла. Барні опинився сам поміж сімох порожніх фізичних оболонок і негайно повернувся у свій відсік, де парували дві чашки кави.
А я міг би покохати цю дівчину, — сказав він сам собі. Не як Роні Фуґате і, звісно, не як Емілі, але по-іншому, по-новому. Сильніше? Чи це лише відчай? Той самий, що й в Енн, яка щойно на моїх очах ковтнула Цукер-К, бо більше не зосталося нічого, сама лиш темрява. Або це, або порожнеча. І не на день, не на тиждень — назавжди. Тож я просто мушу покохати її.
Барні сидів наодинці серед своїх частково розпакованих речей, пив каву й думав, аж доки врешті-решт зі спільної зали не почулися стогони і шум. Його сусіди поверталися до тями. Він поставив чашку і пішов до них.
— Чому передумав, Меєрсон? — запитав Норм Шайн, потираючи чоло й мружачись.— Боже, як же болить голова.
Після цього він помітив Енн Готорн; досі непритомна, вона лежала, сперта плечами на стіну з опущеною вперед головою.
— А це хто?
— Вона приєдналася до нас наприкінці, — невпевнено підводячись, сказала Френ. — Подруга Меєрсона. Вони познайомилися під час польоту. Доволі мила, але схиблена на релігії. Самі побачите.
Вона критично оглянула Енн.
— А на вигляд гарненька. Мені справді цікаво було на неї глянути. Я уявляла її більш... е-е... аскетичною.
— Хай лишається з тобою, Меєрсон,— сказав, підійшовши до Барні, Сем Ріґан. — Ми радо проголосуємо за її прийняття. У нас багато місця та й тобі потрібна, так би мовити, дружина.
Він також оглянув Енн.
— Еге ж. Вродлива. Гарне довге чорне волосся. Мені подобається.
— Подобається, невже? — уїдливо вставила Мері Ріґан.
— Так, і що? — зиркнув на дружину Сем.
— Вона вже зайнята, — сказав Барні.
Всі поглянули на нього з цікавістю.
— Дивно, — мовила Гелен Морріс, — бо коли ми щойно були разом, вона нічого про це не казала, і наскільки я зрозуміла, ви з нею тільки...
— Ти ж не збираєшся жити з неохристиянкою? — перебивши її, звернулася до Барні Френ Шайн. — Ми вже мали досвід. Минулого року ми вигнали одну таку пару. Від них на Марсі самі проблеми. Май на увазі, у нас було з нею злиття... Вона — фанатичка з якоїсь «Високої церкви» чи чогось на кшталт цього, де дотримуються всіх цих таїнств, ритуалів та всякої іншої застарілої маячні. Вона справді в це вірить.
— Я знаю, — процідив Барні.
— Це правда, Меєрсон. Чесне слово, — дружньо сказав Тод. — Ми змушені жити тісною спільнотою, і жодному ідеологічному фанатизму з Терри тут не місце. Таке вже було в інших бараках. Ми знаємо, що кажемо. Треба дотримуватися правила «живи і дозволяй жити іншим» без жодних абсолютистських кредо і догм. Барак для цього замалий.
Він закурив сигарету й опустив погляд на Енн Готорн.
— Дивно, що така вродлива дівчина на таке повелась. Що ж, від цього ніхто не застрахований.
Схоже, це збило його з пантелику.
— Як думаєш, їй сподобалася трансляція? — запитав Барні в Гелен.
— Певного мірою так. Звісно, вона трохи засмутилась... але першого разу так часто буває. Їй не вдавалося скооперуватися з нами, щоб керувати тілом. Однак вона дуже прагла навчитися. Тепер, звісно, воно повністю її, тож їй набагато простіше. Це корисний досвід.
Нахилившись, Барні узяв до рук маленьку ляльку, Прудку Пет; на ній були жовті шорти, червоно-смугаста футболка і сандалі. Зараз це Енн Еоторн, — подумав він. Цього ніхто до кінця не розумів. Утім, він міг знищити цю ляльку, розтрощити її, а Енн, у своєму фантазійному житті, лишиться неушкодженою.