До пасток я ставлюся з великою повагою,— подумав він. Інакше кажучи, до ситуацій, коли жодні двері не ведуть до виходу. І не важливо, що на них написано.
— А ще,— сказала Гелен,— ООН безкоштовно надасть тобі двох роботів. На строк до шести місяців. Тому краще сплануй наперед, як їх застосувати. Найліпше змусити їх будувати зрошувальні канали. Наші здебільшого вже непридатні. Іноді ці канали треба протягувати на дві сотні миль, а то й далі. Або можеш домовитись...
— Ніяких домовленостей, — відрізав Барні.
— Але це вигідно. Знайди когось із сусідніх бараків, хто вже колись почав будувати власну зрошувальну систему, але закинув, купи її і відведи. До речі, твоя дівчина з «Лляної коси» збирається переїжджати й жити з тобою тут?
Вона зміряла його поглядом.
Барні не відповів; він спостерігав, як у чорному марсіанському небі серед обідніх зірок кружляв корабель. Невже пушер Жуй-Ц? Отже, настав час труїтися заради порятунку економічної монополії, колосальної міжпланетної імперії, з якої тепер йому не було жодної користі.
Просто диво якесь, — подумав він, — наскільки сильним може бути потяг до самознищення.
— До нас гості! — мружачись, аби краще розгледіти, сказала Гелен. — І це не ООН.
Вона одразу ж рушила до барака.
— Піду скажу їм.
Намацавши лівою рукою на дні внутрішньої кишені куртки тюбик, Барні подумав: «А мені не забракне сил?» Це здавалося неможливим; у його минулому не було нічого, що могло б пояснити такий вчинок. Мабуть,— міркував він, — це все через розпач, через те, що я все втратив. Але ні; тут було щось інше.
Коли корабель сів посеред пласкої пустелі неподалік, Барні спало на думку, що, можливо, це для того, щоб розкрити Енн правду про Жуй-Ц. Навіть якщо все сфабриковано. Адже якщо я вжию токсин, вона не спробує Жуй-Ц. Він мав сильне передчуття, що станеться саме так. І цього було достатньо.
З корабля вийшов Палмер Елдрич.
Його впізнав би будь-хто; після кораблетрощі на Плутоні в гомеозетах постійно з’являлися його світлини. Звісно, то були світлини десятилітньої давнини, але це точно був він. Сіроликий, худорлявий, понад шість футів на зріст, характерна швидка хода, під час якої він розмахував руками. І обличчя. Воно здавалося попсутим, виїденим; неначе, — подумав Барні, — з нього з’їли шар жиру, немовби колись Елдрич харчувався самим собою і, цілком можливо, із задоволенням пожирав зайві частини власного тіла. Він мав величезні сталеві зуби, поставлені йому чеськими дантистами ще перед мандрівкою до Проксими; вони були навічно приварені до щелеп: він забере їх із собою в могилу. А ще... замість правої руки в нього був протез. Справжню він втратив двадцять років тому в результаті нещасного випадку під час полювання на Каллісто; звісно, протез був набагато кращий, оскільки давав змогу користуватися різними змінними кистями. Зараз Елдрич пристебнув п’ятипалу кисть гуманоїда; якби не металевий блиск, її можна було би сприйняти за справжню.
Крім того, Елдрич був сліпий. Принаймні якщо говорити про його природне тіло. Але знову ж таки, він мав протези — заплатив за них стільки, скільки лиш він міг і хотів; операцію провели бразильські окулісти перед самим польотом на Проксиму. Прекрасна робота. Вставлені в очиці протези не мали зіниць і не рухалися за допомогою м’язів. Замість цього панорамний огляд забезпечували ширококутні об’єктиви, розташовані за незмінною горизонтальною щілиною, що простягалася від краю одного ока до краю другого. Зір він втратив не випадково; це трапилося в Чикаго; невідомі особи плеснули йому в обличчя кислотою; причини також невідомі... Принаймні для широкого загалу. Елдрич, вочевидь, усе чудово знав. Однак він нічого нікому не сказав, не подав скарги; натомість одразу ж звернувся до бразильських окулістів. Схоже, йому сподобалися його штучні очі, що ховалися за щілиною; він майже одразу з’явився на церемонії відкриття нової опери в Сент-Джорджі, що у штаті Юта, і невимушено поводився в колі майже рівних. Навіть тепер, через десять років, така операція була неабиякою рідкістю, і Барні ніколи раніше не доводилося бачити ширококутні люксвідові очі фірми Jensen; ці очі та протез руки з неймовірно широким вибором кистей вразили Барні більше, ніж він очікував... Чи, може, крім цього, в Елдричі було щось ще?
— Містере Меєрсон,— мовив Палмер Елдрич і посміхнувся; його сталеві зуби яскраво зблиснули в слабких і холодних променях марсіанського сонця. Він простягнув руку, і Барні машинально вчинив так само.
Його голос, — подумав Барні, — долинув не з... Він закліпав очима. Вся постать була нематеріальною; крізь неї тьмяно проступав пейзаж. Це була якась штучно створена ілюзія, і Барні відчув усю іронію ситуації: в цьому чоловікові вже й до того була купа штучного, а тепер навіть його плоть і кров стали несправжніми. І це те, що повернулося з Проксими? Якщо так, то Гепберна-Ґілберта ошукали; це не людина. Аж ніяк.
— Я на кораблі, — сказав Палмер Елдрич; його голос звучав із гучномовця, встановленого на корпусі. — Застережний захід, адже ви працюєте на Лео Булеро.
Ілюзорна рука торкнулася руки Барні; він відчув пронизливий холод; вочевидь, це була суто психологічна реакція, спричинена огидою, оскільки ніщо не могло викликати фізичне відчуття.
— Працював, — виправив його Барні.
Позаду нього з барака вийшли решта: Шайни, Морріси і Ріґани; вони наближалися насторожені, мов діти, один за одним упізнаючи розпливчасту постать, яка стояла навпроти Барні.
— Що тут відбувається? — стривожено запитав Норм Шайн. — Це симулякр. Він мені не подобається.
Ставши поруч із Барні, він додав:
— Меєрсон, ми живемо в пустелі. Ми бачимо міражі постійно: кораблі, людей і навіть надприродних істот. Це воно. Цей чоловік несправжній, як і його корабель.
— Радше за все, вони зараз за шість сотень миль звідси, — сказав Тод Морріс. — Це оптичний обман. Із часом звикнеш.
— Але ви мене чуєте, — зауважив Палмер Елдрич, з гучномовця долинув голос і покотилася луна. — Я тут, щоб обговорити з вами справи. Хто капітан вашого барака?
— Я,— сказав Норм Шайн.
— Моя візитівка.— Елдрич дістав маленьку білу картку, і Норм Шайн машинально простягнув по неї руку. Картка пройшла повз його пальці і впала на пісок. Елдрич посміхнувся. Холодна, порожня посмішка, імплозія; вона неначе всмоктала в цього чоловіка все, що було довкола, навіть розріджене повітря.
— Погляньте на неї, — сказав Елдрич.
Норм Шайн нахилився й прочитав напис.
— Саме так. Я тут для того, щоб підписати з вами угоду. Щоб запропонувати вам...
— Тільки без цієї маячні, мовляв, ви даєте те, що Бог лиш обіцяє, — перебив Норм Шайн. — Просто назвіть ціну.
— Одна десята від ціни на товар конкурента. І наш набагато ефективніший. Вам навіть не потрібен набір.
Здавалося, що Елдрич говорить з Барні; проте через будову очних протезів його погляд неможливо було відстежити.
— Містере Меєрсон, вам подобається Марс?
— Ще й як, — відказав Барні.
— Минулої ночі зі свого нікчемного супутничка до вас спустився Аллен Фейн... — сказав Елдрич.— І що ж ви з ним обговорювали?
— Справи, — відрубав Барні. Він думав швидко, але недостатньо; з гучномовця вже звучало наступне запитання.
— Отже, ви досі працюєте на Лео. Насправді, вас навмисне прислали сюди, на Марс, перед першою поставкою Жуй-Ц. Навіщо? Невже придумали, як цьому завадити? Серед вашого багажу не було ні брошур, ні інших друкованих матеріалів, окрім звичайних книжок. Можливо, збираєтеся розпустити чутки? Сарафанне радіо? Жуй-Ц... Що, містере Меєрсон, що? Становить небезпеку за постійного вживання?
— Не знаю. Не дочекаюсь, коли спробую. І побачу сам.
— Ми всі чекаємо, — сказала Френ Шайн; вона тримала в руках пачку трюфельних шкірок.
Було ясно, що вони готові заплатити одразу.
— Ви можете передати нам товар зараз чи доведеться чекати ще?
— Я можу передати вам першу партію,— відповів Елдрич.
Шлюз корабля відкрився. Звідти виїхав маленький реактивний трактор і поспішив до них. Зупинившись за ярд від людей, він виставив картонну коробку, загорнуту у знайомий коричневий папір; коробка стояла в них під ногами, і врешті Норм Шайн нахилився й узяв її. Це був не фантазм. Норм обережно розгорнув обгортку.