Якби я почав працювати в Нью-Йорку, — думав він, — моє життя набуло б сенсу. Я був би щасливий, адже повністю реалізував би себе в роботі. Що мені ще, в біса, треба? Нічого. Це все, чого я прошу.
— Піду прогуляюсь,— сказав він Емілі і поставив склянку; підійшовши до шафи, Барні дістав свій піджак.
— Ти повернешся, доки я не вкладуся спати?
Зажурена, вона провела його до дверей конапту, розташованого в будівлі під номером 11139584 (нумерація починалася з центру Нью-Йорка), де вони жили вже два роки.
— Побачимо, — відказав він і відчинив двері.
У коридорі стояв чоловік; високий, сіроликий, із випнутими сталевими зубами, мертвими очима без зіниць і блискучим протезом, що стирчав з правого рукава.
— Вітаю, Меєрсон, — усміхнувся він, зблиснувши сталевими зубами.
— Палмер Елдрич, — проказав Барні. Він розвернувся до Емілі: — Ти ж бачила його фото в гомеозетах. Він той знаменитий промисловець.
Звісно ж, він упізнав Елдрича з першого погляду.
— Ви до мене? — несміливо запитав він; у всьому цьому було щось містичне, неначе все це вже колись було, але дещо інакше.
— Дозвольте мені хвилинку поговорити з вашим чоловіком, — характерним лагідним тоном звернувся Елдрич до Емілі; він відступив, і Барні вийшов у коридор. Емілі слухняно зачинила за ним двері. Елдрич ураз спохмурнів.
— Меєрсон, — грубо і без посмішки сказав він, — ви марно витрачаєте ваш час. Ви тільки те й робите, що знову переживаєте минуле. Навіщо я продав вам Жуй-Ц? Ви збоченець. Я ще ніколи такого не бачив. Даю вам ще десять хвилин, а тоді знову поверну вас у «Вітрянковий рудник», де вам і місце. Тож краще вам швиденько як слід поміркувати і визначатись, чого ви хочете і чи бодай щось врешті-решт зрозуміли, чорт забирай!
— Який ще, в біса, Жуй-Ц?
Піднявши протез, Палмер Елдрич з надприродною силою штовхнув Барні, і той упав.
— Гей, — промимрив Барні, намагаючись опиратися неймовірній силі.— Що за...
Він лежав горілиць. Голова гуділа й боліла; доклавши зусиль, Барні вдалося розплющити очі й зосередитися на кімнаті, в якій він перебував. Він щойно прокинувся; на ньому, як він уже виявив, була піжама, але чужа: він такої не носив. Невже він справді був у чужому конапті і в чужому одязі? В одязі якогось чоловіка...
У паніці він зиркнув на ліжко, на ковдри. Поруч із ним...
Поруч з ним, легко дихаючи ротом, спала незнайомка з оголеними гладенькими плечима і білим, мов вата, розпатланим волоссям.
— Я спізнився,— сказав він, і його власний голос прозвучав спотворено й хрипко, майже невпізнавано.
— Ні,— не розплющуючи очей, пробурмотіла дівчина. — Розслабся. Звідси ми можемо дістатися на роботу за... — вона позіхнула й розплющила очі,— чверть години.
Дівчина усміхнулася; його занепокоєння її розвеселило.
— Ти щоранку так кажеш. Іди краще постав каву. Мені просто необхідно випити кави.
— Звісно,— сказав Барні, вилазячи з ліжка.
— Містер Кролик,— насміхаючись, мовила дівчина.— Ти так за все боїшся. За мене, за свою роботу... і постійно кудись біжиш.
— Боже мій, — сказав він. — Я від усього відвернувся.
— Від чого?
— Від Емілі.
Барні поглянув на дівчину в ліжку. Роні, як її там...
— Тепер у мене нічого нема.
— Годі вже, — саркастично сказала Роні. — А може, я зараз скажу тобі щось приємне, і тобі стане краще?
— До того ж я зробив це щойно. Не багато років тому, а просто перед тим, як прийшов Палмер Елдрич.
— Як це Палмер Елдрич міг кудись прийти? Він же у шпиталі десь біля Юпітера чи Сатурна. ООНівці забрали його туди після того, як витягнули з розбитого корабля.
Окрім насміхання, в її голосі з’явилася нотка цікавості.
— Палмер Елдрич явився мені щойно, — вперто заперечив Барні.
Я мушу повернутися до Емілі,— подумав він. Послизаючись, він згріб з підлоги свої речі, спотикаючись, зайшов до ванної і хряснув дверима. Нашвидкуруч поголившись і вдягнувшись, він вийшов і сказав Роні, яка ще й досі не вилізла з ліжка:
— Я мушу йти. Не гнівайся. Я мушу це зробити.
За мить, не поснідавши, він уже спускався на наземний рівень, а спустившись, вийшов під антитермальний щит і почав роззиратися в пошуках таксі.
Гарна блискуча нова модель таксі майже миттєво примчала його до конапту Емілі; він хутко заплатив, поспішив усередину і за лічені секунди вже піднімався на її поверх. Йому здавалося, ніби час спинився, все завмерло й чекало на нього; він перебував у світі нерухомих предметів, був єдиним рухомим об’єктом.
Барні натиснув на кнопку її дзвінка.
Двері відчинив чоловік.
— Так?
Чоловік був смаглявий і доволі вродливий, мав густі брови та дбайливо причесане дещо кучеряве волосся; в одній руці тримав ранкову гомеозету; позаду нього Барні побачив накритий до сніданку стіл.
— Ви — Річард Гнатт, — проказав Барні.
— Так, — збитий з пантелику, він пильно поглянув на гостя. — Ми знайомі?
На цих словах вийшла Емілі, одягнута в сірий светр із високим коміром і заплямовані джинси.
— Святий Боже! Це ж Барні, — сказала вона Гнатту. — Мій колишній. Заходь.
Вона широко відчинила для нього двері, і він зайшов до квартири. Схоже, Емілі була йому рада.
— Приємно познайомитися, — нейтральним тоном проказав Гнатт; він хотів було простягнути руку, але передумав. — Кави?
— Дякую.
Барні сів за стіл там, де не було накрито.
— Слухай, — мовив він до Емілі; Барні не міг чекати: потрібно було сказати це просто зараз, нехай і в присутності Гнатта. — Розлучившись із тобою, я припустився помилки. Я хочу одружитися з тобою знову. Хочу все повернути, як було.
Емілі залилася сміхом, і цей сміх був добре йому знайомий; ледь не зомлівши й не в змозі мовити й слова, вона пішла на кухню, щоб принести йому чашку і блюдце. Він переймався, чи відповість вона взагалі; для такої ледачої нехлюйки, як вона, найпростіше було просто розсміятися. Господи,— подумав Барні і втупився поглядом в одну точку.
Гнатт сів навпроти і сказав:
— Ми одружені. Чи ви думали, що ми просто живемо разом?
Його обличчя спохмурніло, однак, схоже, він тримав себе в руках.
— Завжди можна розлучитися, — сказав Барні, звертаючись не до Гнатта, а до Емілі. — Ти вийдеш за мене знову?
Він встав і зробив кілька непевних кроків у її напрямку; в цю мить вона розвернулась і спокійно простягнула йому чашку на блюдці.
— О, ні, — досі усміхаючись, відповіла Емілі; в її очах з’явився проблиск співчуття. Вона розуміла, що він відчував і що це був не лише порив. Але відповідь однаково була «ні», і він знав, що це ніколи не зміниться; і не тому, що вона так вирішила — для неї просто не існувало тієї реальності, про яку він говорив. Я вже порвав з нею, — подумав він, — відкинув її, обрубав кінці, прекрасно усвідомлюючи, що роблю, і ось результат; як то кажуть, я бачу викинутий хліб, який принесла течія, щоб я ним подавився, просяклий водою хліб, що застрягне в моєму горлі, і я не зможу ні проковтнути, ні відригнути його. Це саме те, на що я заслуговую, — сказав він собі, — я сам створив цю ситуацію.
Повернувшись до столу, він заціпеніло сів, і вона наповнила йому чашку; Барні не зводив погляду з її рук. Колись це були руки моєї дружини,— думав він. І я від них відмовився. Самознищення; я прагнув побачити власну смерть. Це єдине можливе пояснення. Чи я був настільки тупим? Ні; тупість не могла виправдати таке колосальне, таке цілковите прагнення...
— Як справи, Барні? — поцікавилась Емілі.
— Все просто чудово, чорт забирай.
Його голос тремтів.
— Я чула, що ти живеш із надзвичайно вродливою рудою крихіткою, — сказала Емілі.
Вона сіла на своє місце і продовжила снідати.
— То вже в минулому,— відказав Барні. — Все забулось.
— І хто в тебе тепер?