Вона говорила з ним невимушено. Спілкується, ніби зі старим другом або сусідом по будинку, — подумав він. Безумство! Як вона може... як вона може... так до мене ставитися? Це неможливо. Це гра, за цим стоїть щось глибше.
— Ти боїшся, що як зв’яжешся зі мною, то я... знову тебе кину, — сказав він. — Обпікшись на молоці, дмухаєш на воду. Але я цього не зроблю. Я більше ніколи нічого такого не зроблю.
— Мені шкода, що тобі так погано, Барні, — спокійно й безтурботно мовила Емілі. — Ти ходиш до аналітика? Хтось мені казав, що ти носиш із собою психіатричний портфель.
— Доктор Смайл, — пригадавши, проказав він. Мабуть, я залишив його у квартирі Роні Фуґате. — Мені потрібна допомога. Чи є хоч якийсь спосіб...
Барні замовк. Чи можна змінити минуле? Вочевидь, ні. Причиново-наслідковий зв’язок працює лише в один бік, зміни незворотні. Отже, що втрачено, те втрачено, а тому можна звідси йти. Він підвівся.
— Певно, мені потьмарився розум,— сказав Барні, звернувшись і до неї, і до Річарда Гнатта. — Вибачте. Я ще не прокинувся... Цього ранку я якийсь розгублений. Це почалося одразу, щойно я прокинувся.
— Чому б вам не випити кави? — запропонував Гнатт. — І як щодо печива? У нас є «ведмежа лапа».
Він більше не хмурився; тепер Річард, як і Емілі, поводився спокійно й байдуже.
— Я не розумію, — мовив Барні. — Палмер Елдрич сказав мені прийти сюди.
Точно сказав? Ну, щось на кшталт того; у цьому він був впевнений.
— Я думав, що все вийде, — безпорадно додав він.
Гнатт і Емілі обмінялися поглядами.
— Елдрич у шпиталі десь... — почала Емілі.
— Щось не так, — перебив її Барні. — Певно, Елдрич утратив контроль. Треба його знайти. Він зможе мені все пояснити.
Його охопила паніка, швидка, мов ртуть, рідка, всепроникна паніка; вона сповнила його аж до кінчиків пальців.
— Прощавайте,— спромігся проказати він і ледь не навпомацки рушив до виходу.
— Зачекайте, — почувся з-за спини голос Гнатта.
Барні озирнувся. За столом із застиглою млявою посмішкою попивала каву Емілі, а навпроти неї, дивлячись на Барні, сидів Гнатт. Виделку він тримав протезом руки, а коли підніс до рота шматок яєшні, Барні побачив величезні випнуті зуби з неіржавної сталі. Шкіра у Гнатта була сіра, обличчя впале, а очі мертві й набагато більші, ніж раніше; здавалося, ніби він заповнив собою всю кімнату.
— Я не розумію, — сказав Барні, завмерши біля дверей, не в змозі ні вийти з квартири, ні повернутись; він робив саме те, що й наказав йому Гнатт: чекав.
Хіба він не схожий на Палмера Елдрича? — подумав Барні,— на фото... У нього протез кінцівки, сталеві зуби і дженсенські очі, але це не Елдрич.
— З мого боку нечесно було б не сказати вам, що ви подобаєтеся Емілі набагато більше, ніж можна здогадатися з її слів, — наче нічого й не відбулося сказав Гнатт. — Я знаю, бо вона мені про це казала. Багато разів.
Після цього він поглянув на Емілі:
— Ти керуєшся почуттям обов’язку. Ти вважаєш, що зараз, з погляду моралі, варто придушувати свої почуття до Барні. Хай там як, ти постійно так робиш. Але забудь про обов’язок. Шлюб на цьому не будується. Має бути спонтанність. Навіть якщо ти вважаєш, що неправильно... — він повів рукою,— скажімо, відкинути мене... в будь-якому разі ти маєш бути чесною зі своїми почуттями і не приховувати їх за фасадом самопожертви. А саме так сталося у вас із Барні. Ти дозволила йому полишити тебе, бо ж відчувала, що не маєш права перешкоджати його кар’єрі.
І додав:
— Ти й досі так поводишся, і це помилка. Не обманюй себе.
Після цього він несподівано усміхнувся до Барні, усміхнувся й блимнув мертвим оком; таке собі механічне підморгування.
Тепер це був Палмер Елдрич. Цілком і повністю.
Проте було схоже, що Емілі цього не помітила; усмішка з її обличчя зникла, його слова збили її з пантелику й засмутили; вона починала злитися.
— Годі мене бісити, — сказала вона чоловікові. — Я ж сказала, що відчуваю, і я не лицемірка. Не треба мене в цьому звинувачувати.
— У тебе лише одне життя, — мовив той, хто сидів навпроти неї. — Якщо ти хочеш прожити його не зі мною, а з Барні...
— Я не хочу цього, — зиркнула вона на нього.
— Я йду, — сказав Барні й відчинив двері в коридор. Ситуація була безнадійна.
— Зачекайте, — Палмер Елдрич підвівся й неквапливо рушив за ним. — Я проведу вас униз.
Вони вдвох попрямували коридором до сходів.
— Не здавайтесь, — сказав Елдрич. — Запам’ятайте: ви спробували Жуй-Ц вперше, але вам випаде ще не одна нагода в майбутньому. Ви можете длубати цю скелю, доки врешті не досягнете свого.
— Який ще, в біса, Жуй-Ц?
Близький дівочий голос повторював: «Барні Меєрсон. Прокинься». Хтось трусив його за плечі; він кліпнув очима і примружився. Тримаючи рукою його за плече, перед ним стояла на колінах Енн Готорн.
— Як воно? Я зайшла до вас і нікого не могла знайти, а ви тут усі лежите колом без тями. Що, як замість мене до вас прийшов би представник ООН?
— Ти мене розбудила, — сказав Барні, усвідомлюючи, що вона зробила; він відчув жаль і жахливе розчарування. Але трансляція закінчилася, і це вже не змінити. Однак він одразу ж відчув непереборне бажання зробити це знову. І якомога скоріше. Ніщо інше не мало значення, навіть дівчина, яка була поруч, і його мляві мовчазні сусіди, що лежали довкола.
— Невже це було так добре? — поцікавилась Енн, торкнувшись його куртки. — Він приходив у наш барак також, і я в нього купила. У цього сіроликого велетня з дивними зубами й очима.
— Це Елдрич. Або його симулякр.
У нього боліли суглоби, неначе він кілька годин просидів, зігнувшись у три погибелі, але, поглянувши на годинник, Барні виявив, що минуло лише кілька секунд, щонайбільше хвилина.
— Елдрич усюди, — сказав він Енн. — Дай мені свій Жуй-Ц.
— Ні.
Барні знизав плечима, намагаючись приховати розчарування, гостре фізичне відчуття депривації. Що ж, Палмер Елдрич ще повернеться; йому чудово відома дія його продукту. Можливо, навіть сьогодні.
— Розкажи, — попросила Енн.
— Ти потрапляєш в ілюзорний світ, де Елдрич є богом, — пояснив Барні. — Він дає тобі шанс зробити те, що насправді тобі не під силу — зробити минуле таким, яким воно мало би бути. Але це важко навіть для нього. На це потрібен час.
Він замовк і потер лоба; у нього боліла голова.
— Тобто він, а з ним і ти не можете одним помахом руки отримати все, що забажаєте? Як це можливо вві сні?
— Це зовсім не схоже на сон.
Це гірше, — зрозумів Барні. Радше схоже на пекло, — спало йому на думку. Так, саме таким і має бути пекло: незворотне й непоступливе. Однак Елдрич вважає, що з часом завдяки достатній наполегливості й зусиллям це можна змінити.
— Якщо ти повернешся туди... — почала Енн.
— Якщо? — витріщився на неї він. — Я мушу повернутися. Цього разу мені нічого не вдалося.
Можливо, на це знадобляться сотні повернень, — подумав Барні.
— Послухай. Заради Бога, дай мені свою дозу. Я знаю, що зможу переконати її. На моєму боці сам Елдрич. Він докладає всіх можливих зусиль. Зараз вона розлючена, і я заскочу її зненацька...
Він замовк і подивився на Енн Готорн. Щось тут не так,— подумав Барні. Бо...
Її рука й долоня були штучні; металево-пластикові пальці завмерли лише в кількох дюймах від його обличчя. А коли він поглянув на її лице, то побачив пустку, безмежну, мов космос, порожнечу, з якої постав Елдрич. Мертві очі, у яких зяяла пустка за межами відкритих звіданих світів.
— Пізніше отримаєш ще, — спокійно проказала Енн. — Одного сеансу на день достатньо.
Вона посміхнулась.
— Інакше в тебе закінчаться шкірки, і ти більше не зможеш його собі дозволити. Що ж ти, в біса, робитимеш тоді?
Посміхнувшись, Енн зблиснула розкішними зубами з неіржавної сталі.
Довкола почали повільно, з роздратованими стогонами прокидатися решта мешканців барака; вони сідали, щось бурмотіли й намагалися зорієнтуватися. Енн кудись зникла. Він самотужки спромігся підвестися. Кава, — подумав Барні. Певно, пішла готувати каву.