— Але вас ніхто не покарає, — м’яко сказала Роні. — На відміну від того, що ви зробили з Барні.
— Я сам себе караю. Всередині. І це боляче.
— Але недостатньо, щоб змусити вас полетіти на Марс.
— Гаразд! — Він знавісніло ввімкнув відеофон і набрав номер Фелікса. — Блау, я все скасовую. Полечу сам. Навіть попри те, що це божевілля.
— Чесно кажучи, — сказав Фелікс Блау, — як на мене, ви робите саме те, чого хоче Палмер Елдрич. Усі ці питання сміливості порівняно з...
— Сила Елдрича в цьому наркотику,— урвав його Лео. — Доки він не зможе його мені ввести, зі мною все буде добре. Я візьму з собою кількох наших охоронців, які простежать, щоб ніхто мені раптом нічого не вколов, як трапилося минулого разу. Гей, Блау. Ви летите зі мною, гаразд?
Він розвернувся до Роні:
— Годиться?
— Так, — кивнула вона.
— Бачите? Вона каже, що все гаразд. То що, полетите зі мною на Марс, щоб, так би мовити, потримати мене за руку?
— Звісно, Лео, — погодився Фелікс Блау. — І якщо ви зомлієте, я приведу вас до тями. Зустрінемося у вас в офісі... — він зиркнув на наручний годинник, — за дві години. І все ретельно сплануємо. Підготуйте швидкий корабель. І я теж візьму з собою кількох людей, яким довіряю.
— Ось і все, — сказав Лео Роні після того, як обірвав зв’язок.— Бачиш, до чого ти мене змусила. Отримала посаду Барні, і якщо я не повернуся з Марсу, можливо, посядеш і моє місце.
Він не зводив з неї очей. Жінки здатні змусити чоловіка до будь-чого, — подумав Лео. Мати, дружина, навіть підлегла; вони вертять нами, мов гарячими шматочками термопластику.
— Містере Булеро, невже ви справді думаєте, що я сказала задля цього? — запитала Роні.— Ви справді так вважаєте?
Він зміряв її пильним, довгим, важким поглядом.
— Так. Це все твої ненаситні амбіції. Я справді так вважаю.
— Ви помиляєтесь.
— А якщо я не повернуся з Марсу, ти за мною полетиш?
Він чекав, але Роні не відповіла; з виразу її обличчя було видно, що вона вагається, і Лео гучно розсміявся:
— Звісно ж, ні.
— Я мушу повернутися у свій офіс. Треба оцінити нові столові прибори. Нові зразки з Кейптауна.
Підвівшись, вона вийшла з кабінету; Лео провів її поглядом. Вона справжня, — подумав він. Не така, як Палмер Елдрич. Якщо повернусь, треба буде знайти спосіб тихенько її прибрати. Мені не подобається, коли мною маніпулюють.
Палмер Елдрич,— раптом спало йому на думку,— явився мені в образі дівчинки, дитини... не кажучи вже про те, що пізніше він перетворився на пса. Можливо, це не Роні Фуґате; можливо, це Елдрич.
Від цієї думки його пробрав дрож.
Ми маємо справу не з окупацією Землі проксимцями, істотами з іншої системи, — подумав він. Не з навалою легіонів псевдолюдей. Ні. Проти нас Палмер Елдрич; він усюди; він росте й росте, мов скажений бур’ян. Але чи є межа, перетнувши яку й розрісшись надміру, він просто лусне? Й усі втілення Елдрича на Террі, Луні та Марсі надмуться і лопнуть — лоп, лоп, ЛОП! Це ж іще Шекспір казав якусь таку маячню: мовляв, запхай звичайну шпильку в щілину між латами, і прощавай, королю.
Але що в цьому разі є шпилькою? І чи є щілина, в яку ми можемо її запхати? Цього не знаю ні я, ні Фелікс, ні Барні; ставлю на те, що він не має зеленого поняття, як упоратися з Елдричем. А що, як викрасти Зої, цю його підстаркувату потворну доньку? Палмеру на неї начхати. Хіба що Зої — це теж Палмер; цілком можливо, що ніякої незалежної від нього Зої не існує взагалі. І врешті-решт це станеться з нами всіма, якщо ми не придумаємо, як його знищити, — подумав Лео. Його копії, його розширення заполонять усі три планети й шість супутників. Його протоплазма поширюватиметься, розмножуватиметься й ділитиметься, а все завдяки цьому клятому неземному лишайниковому наркотику, цьому жахливому, страшному Жуй-Ц.
Знову ввімкнувши відеофон, він викликав супутник Аллена Фейна. Невдовзі на екрані з’явилося дещо ілюзорне й нечітке, проте справжнє обличчя його головного диск-жокея.
— Так, містере Булеро.
— Ти впевнений, що Меєрсон не виходив на зв’язок? Він отримав книжку з шифром, адже так?
— Книжку отримав, але від нього досі нічого не чути. Ми стежимо за всіма передачами з «Вітрянкового рудника». Ми бачили, як корабель Елдрича сів поблизу барака, це трапилося кілька годин тому; бачили Елдрича, який вийшов з нього та спілкувався з тамтешніми мешканцями, і хоча наші камери цього не вловили, я переконаний, що тоді ж він продав їм товар. І,— додав Фейн,— серед тих, хто зустрічався з Елдричем на поверхні, був Барні Меєрсон.
— Схоже, я знаю, що трапилося, — сказав Лео. — Добре, Але, дякую.
Він від’єднався. Отримавши Жуй-Ц,— зрозумів він, — Барні спустився в барак. І всі вони негайно його зжували; і на цьому все закінчилося, так само, як трапилося на Луні зі мною. Наш план полягав у тому, щоб Барні спробував наркотик, і таким чином ми зіграли на руку Елдричу, на його брудну напівмеханічну руку; щойно препарат потрапив до організму Барні, з нами було покінчено. Адже Елдрич якимось способом контролює всі галюцинаторні наркотичні світи; я знаю,— точно знаю! — що цей виродок мешкає в кожному з них.
Фантазійні світи, до яких переносить Жуй-Ц, — міркував Лео, — існують у Палмера Елдрича в голові. І я дізнався про це з власного досвіду.
Але проблема в тому, що тільки-но ти потрапляєш в один із них, то вже не здатен видряпатися назад; він залишається з тобою, навіть якщо тобі здається, що ти вільний. Це двері в один бік, і, наскільки мені відомо, я досі там.
Утім, це видавалося неможливим. І все ж, — думав він, — це показує, наскільки сильно я його боюсь, як зазначила Роні Фуґате. Боюсь настільки, що готовий (я визнаю) полишити Барні там, як він полишив мене. А Барні скористався своїми здібностями ясновидця і передбачив, тобто йому все було відомо наперед майже так само, як мені тепер заднім числом. Він завчасно дізнався те, що мені довелося пізнати на власному досвіді. Не дивно, що він відмовився мені допомогти.
То хто ж стане жертвою? — запитував себе Лео. Я, Барні, Фелікс Блау? Кого з нас зжере Палмер? Адже ось чим ми для нього є: ми — їжа, яку треба з’їсти. З Проксими повернулася ненажерлива істота, велетенська роззявлена паща, готова поглинути нас усіх.
Проте Палмер не канібал. Адже він не людина; під маскою Палмера Елдрича ховається щось інше.
Та він не мав жодного уявлення, що саме. Скільки всього могло статися на безмежних просторах між Сонячною системою і Проксимою, як на шляху туди, так і на шляху назад. Можливо, — думав він, — це трапилося, коли Палмер летів туди; можливо, за ці десять років він зжер проксимців, вилизав тарілку і відтак повернувся до нас. Уф. Лео здригнувся.
Що ж, ще дві години незалежного життя плюс час на переліт до Марсу. Можливо, мені лишилося десять годин існувати як особистість, а потім він мене поглине. На Марсі цей огидний наркотик тепер усюди; варто лиш подумати, лиш уявити собі кількість підвладних Палмеру ілюзорних світів, усі ці розставлені ним тенета. Як там їх називають ці ООНівські буддисти на кшталт Гепберна-Ґілберта? Майя. Пелена ілюзій. Бедлам та й годі,— похмуро подумав він і ввімкнув інтерком, щоб замовити швидкісний корабель. І мені потрібен хороший пілот, — згадав Лео, — останнім часом надто багато посадок на автопілоті завершувалися невдачею: щось не хочеться мені, аби мої тельбухи розкидало по всій поверхні... зокрема по поверхні тієї планети.
— Хто в нас найкращий міжпланетний пілот? — поцікавився він у міс Ґлісон.
— Дон Дейвіс, — одразу відповіла вона. — У нього бездоганна статистика... ну, ви знаєте... польотів з Венери.
Вона не стала прямо казати про їхні оборудки з Цукер-К; навіть інтерком могли прослуховувати.
Через десять хвилин до польоту все було готове.
Лео Булеро відкинувся в кріслі й закурив велику гаванську сигару з зеленим покривним листом «кларо», яка, мабуть, роками зберігалась у коробці з гелієвим зволожувачем... Коли він відкусив кінчик, сигара видалася йому сухою та крихкою; вона тріснула під натиском його зубів, і Лео відчув розчарування. Вона здавалася такою гарною, такою бездоганно збереженою у своїй труні. Що ж, ніколи не знаєш, — сказав він собі. Доки не спробуєш.