— Я думаю, що ти Палмер Елдрич.
— Я? — ткнув себе пальцем у груди Лео.— Барні, я вбив Елдрича. Ось чому мені звели пам’ятник.
Він говорив тихим низьким голосом, але сам аж почервонів від злості.
— Ти бачиш у мене сталеві зуби? Протез руки? — Лео підняв обидві руки. — Ну? А мої очі...
Барні посунув у бік дверей.
— Ти куди? — гукнув його Лео.
— Я переконаний,— сказав Барні, відчиняючи двері, — якщо мені вдасться поговорити з Емілі бодай кілька хвилин...
— Ні, друже, нічого з того не вийде, — мовив Лео і рішуче похитав головою.
Можливо, це справді був Лео, — подумав Барні, чекаючи в коридорі на ліфт. Можливо, він казав правду.
Отже, без Елдрича мені не впоратись.
Енн мала рацію; варто було віддати половину дози їй, і тоді ми змогли б спробувати разом. Енн, Палмер... однаково, це все він, творець. Ось хто і що він таке, зрозумів Барні. Володар цих світів. Ми ж лише їхні мешканці, але коли йому заманеться, він може жити в них теж. Він здатен перевернути краєвид з ніг на голову, виявити себе, змусити події відбуватися так, як забажає. Може навіть стати будь-ким з нас. А як схоче, то й усіма нами. Будучи безсмертним та існуючи поза часом і об’єднаними сегментами решти наявних вимірів... він здатен потрапити навіть у той світ, де вже помер.
Палмер Елдрич полетів на Проксиму людиною, але повернувся богом.
— Палмере Елдрич, допоможи мені. Поверни мені мою дружину, — сказав Барні вголос, стоячи біля ліфта. Він озирнувся довкола; поряд не було нікого, хто міг би його почути.
Прибув ліфт. Двері відсунулися вбік. У кабіні мовчки стояли четверо чоловіків і дві жінки.
Кожен з них був Палмером Елдричем. І чоловіки, і жінки: штучна рука, сталеві зуби... худорляве впале обличчя, сіра шкіра, дженсенські очі.
— Меєрсон, — сказали всі шестеро майже в унісон, але немовби змагаючись між собою за першість. — Звідси ти у свій світ не повернешся. Цього разу ти зайшов надто далеко. У тебе гостре передозування. А я попереджав тебе, коли ти забирав у нас препарат у «Вітрянковому руднику».
— Хіба ти не можеш мені допомогти? — запитав Барні. — Я мушу повернути її.
— Ти не розумієш,— хором сказали Палмери Елдричі, похитавши головами; це був той самий жест, що його щойно зробив Лео, те саме рішуче «ні». — Як ми вже казали, оскільки це твоє майбутнє, ти вже в ньому існуєш. А отже, для тебе тут місця нема. Логіка проста. То кому ж я маю віддати Емілі? Тобі? Чи справжньому Барні Меєрсону, який природним шляхом дожив до цього часу? Невже ти думаєш, що він не робив спроб повернути Емілі. Невже тобі не спадало на думку, — а вочевидь, не спадало, — що після її розлучення з Гнаттом він не зробив свого ходу? Тоді я зробив для нього все, що зміг. А це було багато місяців тому, одразу ж після того, як Річарда Гнатта, який усю дорогу пручався й брикався, забрали на Марс. Хоча особисто я Гнатта не виню. Це була брудна оборудка, звісно ж, повністю організована Лео. Та й поглянь на себе.
Шестеро Палмерів Елдричів презирливо вказали на нього.
— Ти фантазм, як назвав тебе Лео. Я буквально бачу крізь тебе. І я скажу тобі, хто ти, послуговуючись більш точною термінологією. Ти привид, — спокійно й байдуже мовили шестеро Елдричів.
Барні здивовано витріщився на них, і вони відповіли йому стриманими незворушними поглядами.
— Спробуй побудувати своє життя з огляду на це, — повели Елдричі далі. — Ти отримав те, що обіцяв апостол Павло і про що розводилася Енн Готорн. Ти позбувся тлінного плотського тіла і натомість здобув тіло ефірне. Як воно тобі, Меєрсон?
Вони сказали це насмішкуватим тоном, однак усі шість облич виражали співчуття; воно читалося в дивних щілинах механічних очей кожного з них.
— Ти не можеш померти, тобі не потрібно їсти, пити, дихати... За бажання ти можеш пройти крізь стіну й узагалі крізь будь-який матеріальний об’єкт. Згодом ти цього навчишся. Вочевидь, на шляху до Дамаска апостол Павло мав пов’язане з цим явищем видіння. Траплялися й інші випадки. Як бачиш,— додали Елдричі,— мене приваблюють погляди ранніх християн і неохристиян, що їх дотримується Енн. Вони багато що допомагають пояснити.
— А як щодо тебе, Елдрич? — запитав Барні. — Ти ж мертвий, два роки тому тебе вбив Лео.
І я знаю, — подумав він, — що тебе мучить те саме, що й мене; якоїсь миті це сталося і з тобою теж. Ти вжив завелику дозу Жуй-Ц і тепер також не можеш повернутися у свій час і світ.
— Той пам’ятник встановлено абсолютно невиправдано,— хором пробурмотіли шестеро Елдричів, і їхні голоси нагадали шум далекого вітру. — Мій корабель узяв участь у збройній сутичці з кораблем Лео неподалік від Венери. Я був, а точніше — мав бути, на борту свого корабля. Лео був на борту свого. Ми саме поверталися з наради з Гепберном-Гілбертом, і на шляху з Венери до Терри Лео вирішив скористатися нагодою й напасти на мій корабель. З цього приводу й звели пам’ятник, адже підступний Лео вчинив економічний тиск на всі причетні політичні організації. Таким способом він раз і назавжди вписав себе в підручники історії.
Коридором пройшли двоє людей — добре одягнений молодий чоловік, схожий на адміністратора, і дівчина, ймовірно, секретарка; вони зацікавлено подивилися на Барні і шістьох істот у ліфті.
Істоти припинили бути Палмерами Елдричами; зміна відбулася просто на його очах. Враз вони знову набули вигляду шістьох звичайних чоловіків і жінок. Геть не схожих між собою.
Барні відійшов від ліфта. Якийсь час він блукав коридорами, а тоді спустився рампою на наземний рівень, де був покажчик імен працівників «Наборів П. П.». Там Барні знайшов власне ім’я і номер офісу. За іронією долі — і це вже ледь не було занадто — він обіймав посаду, яку не так давно намагався здобути силою; інспектор з пре-моди, йому підпорядковувалися всі консультанти. А отже, знову ж таки, якби він лише зачекав...
Поза сумнівом, Лео вдалося повернути його з Марсу. Він врятував його з барака. А з цього багато-чого випливало.
Спланований судовий позов — чи щось натомість — завершився успіхом. Точніше, завершиться. І вочевидь, незабаром.
Галюцинаційний туман, навіяний ловцем людських душ Палмером Елдричем, був неймовірно ефективним, проте не бездоганним. Не в довготривалій перспективі. Тож якщо б він припинив вживати Жуй-Ц після першої дози...
Можливо, те, що Енн Готорн мала дозу, було сплановано. Аби змусити його одразу ж вжити ще. Якщо це так, то її спротив був удаваний; вона прагнула, щоб Барні відібрав у неї дозу, і він, мов звір у величезному лабіринті, подався на проблиск світла. Повівшись на маніпуляції Палмера Елдрича.
І шляху назад не було.
Якщо вірити Елдричу, який промовляв устами Лео. Завдяки своїй пастві він був усюди. Але ключовим словом тут було «якщо».
Скориставшись ліфтом, він піднявся на поверх, де розташовувався його офіс.
Коли Барні відчинив двері, чоловік за столом підвів на нього погляд і сказав:
— Зачини. У нас мало часу.
Чоловік, а це був він сам, підвівся; Барні поглянув на нього й машинально зачинив двері, як йому й сказали.
— Дякую,— крижаним тоном проказав майбутній він. — І припини вже перейматися тим, чи повернешся ти у свій час. Повернешся. Здебільшого те, що робив, або, якщо тобі так зручніше, робить Елдрич, це внесення поверхових змін: він змушує речі здаватися такими, як йому хочеться, але це не означає, що вони справді такими є. Розумієш?
— Повірю тобі на слово.
— Я розумію, що зараз мені легко про це говорити, — сказав майбутній він, — але Елдрич досі час від часу тут з’являється, іноді навіть публічно, проте я, як і всі решта, включно з останніми невігласами, які читають найнижчої якості гомеозети, знаю, що це лише фантазм. Справжній Елдрич лежить у могилі на «Сигмі 14-Б», і це — доведений факт. Ти ж перебуваєш в іншій ситуації. Перед тобою справжній Елдрич може постати будь-якої миті. Те, що справжнє для тебе, для мене лише фантазм, і так само буде, коли ти повернешся на Марс. Ти зустрінеш справжнього живого Палмера Елдрича, і, чесно кажучи, я тобі не заздрю.