— Хочу стати цією відзнакою, — вирішив Барні. Вона була виготовлена з дерева, можливо, з червоного, і міді; ця річ проживе ще довго, і він був упевнений, що Барні з майбутнього ніколи її не викине. Підійшовши до дошки з відзнакою, він задумався над тим, як припинити бути людиною і стати предметом з дерева й міді, що висить на стіні.
— Меєрсон, тобі допомогти? — запитав Палмер Елдрич.
— Так, — відказав Барні.
Щось збило його з ніг; він виставив руки, аби втриматися, і відчув, що занурюється, лине донизу безкінечним тунелем, який робиться дедалі вужчим... відчув, як той стискається довкола нього, і зрозумів, що прогадав. Палмер Елдрич знову пошив його в дурні, показавши свою владу над усіма, хто вжив Жуй-Ц; Елдрич зробив щось, і хай Барні не розумів що саме, це точно було не те, що він сказав. Не те, що пообіцяв.
— Будь ти проклятий, Елдрич, — сказав Барні, не чуючи ні власного голосу, ні будь-яких звуків узагалі; він опускався дедалі нижче, невагомий, тепер навіть не фантазм; більше непідвладний силі тяжіння, а отже, зникла навіть вона.
Палмере, — подумав він, — залиш мені бодай щось. Прошу. Це була молитва, зрозумів Барні, яку вже відкинули; Палмер Елдрич зробив своє давним-давно — тепер, як і завжди, було вже надто пізно. В такому разі я доведу справу до суду, — подумки мовив Барні, — я знайду який-небудь спосіб повернутися на Марс, застосую токсин та проведу решту життя на засіданнях міжпланетних судів, де боротимуся з тобою... і переможу. Не заради Лео, не заради «Наборів П. П.», а заради себе.
Після цього він почув сміх. Це був сміх Палмера Елдрича, але долинув він з...
Його власного нутра.
Поглянувши на свої руки, Барні розгледів спершу ліву — рожеву, бліду, з плоті й крові, вкриту шкірою та крихітними, ледь помітними волосинками, а тоді праву — яскраву, блискучу, механічну й бездоганну, безмежно кращу за давно втрачену справжню.
Тепер він зрозумів, що з ним трапилося. Відбулася колосальна, принаймні, на його погляд, трансляція; можливо, саме так усе й мало завершитися.
Лео Булеро вб’є мене, — усвідомив Барні. Це про мене напишуть на пам’ятнику.
Тепер я — Палмер Елдрич.
Цікаво,— подумав він, щойно довколишнє середовище набуло більш ясних і чітких обрисів,— як у нього справи з Емілі.
Сподіваюсь, не на його користь.
12
Розкинувши гігантські руки, він сягав ними від системи Проксими Центаври до самісінької Терри, однак людиною він не був; повернувся він чимось іншим. Він володів величезною силою. Міг побороти смерть.
Проте не відчував щастя. І причина цьому проста: він був самотній. А тому одразу ж спробував це виправити: доклав купу зусиль, аби повести за собою інших.
Одним із них був Барні Меєрсон.
— Меєрсон, що тобі, в біса, втрачати? — невимушено запитав він. — Сам подумай. Ти нікому не потрібний. Ти втратив кохану, шкодуєш за минулим. Ти усвідомлюєш, що припустився великої помилки у своєму житті, і ніхто, крім тебе, в цьому не винен. Але цього вже не виправити. Навіть якщо попереду на тебе чекатиме мільйон років, ти не зможеш повернути те, чого, так би мовити, позбавив себе сам. Розумієш мене?
Жодної відповіді.
— І ти забуваєш одну річ,— вичекавши, повів він далі.— Вона деградувала внаслідок нікудишньої еволюційної терапії того німецького доктора-нациста. Звісно, вона, а насправді її чоловік, вчасно додумався припинити сеанси, тож Емілі й досі здатна виробляти горщики, які продаються. Вона не надто сильно деградувала. Проте... тобі вона не сподобалася б. Ти б помітив. Тепер вона трішечки обмеженіша, трішечки тупіша. Навіть якби ти повернув її, вам уже не було б так, як раніше. Усе було б інакше.
Він знову зачекав на відповідь. Цього разу дочекався.
— Гаразд!
— То куди ти хочеш потрапити? — продовжив він. — На Марс? Точно ні. Добре, тоді знову на Терру.
— Ні, — відказав Барні Меєрсон, який уже не був самим собою.— Я полетів добровільно. Там мені настав кінець.
— Гаразд. Отже, не на Терру. Подивимось. Гм-м-м, — замислився він. — На Проксиму? Ти ж ніколи не бачив ні проксимців, ні їхньої системи. Як ти розумієш, я — міст. Між двома системами. Вони можуть потрапити сюди, у Сонячну систему, будь-якої миті... через мене. Тільки я їм не дозволяю. Але як же їм цього хочеться, — він засміявся. — Ледь не в чергу стають. Як діти на ранковий кіносеанс.
— Зроби мене каменем.
— Навіщо?
— Щоб я нічого не відчував, — сказав Барні Меєрсон. — Мені ніде немає місця.
— Невже тобі не подобається перебувати в одному організмі зі мною?
Ані слова.
— Ти можеш розділити зі мною мої амбіції. А в мене їх вдосталь, і неабияких... Порівняно з ними плани Лео — просто нікчемні.
Хоча, звісно,— подумав він,— незабаром Лео мене вб’є. Принаймні в тому часі, що поза трансляцією.
— Я розповім тобі про один з моїх задумів. Він не надто глобальний, але, можливо, розпалить у тобі вогонь.
— Сумніваюсь, — сказав Барні.
— Я збираюся стати планетою.
Барні розсміявся.
— Думаєш, це смішно? — розлютився він.
— Думаю, що ти безумець. Байдуже, людина ти чи істота з іншої системи, так чи сяк ти з’їхав з глузду.
— Але я не пояснив, що саме маю на увазі,— з гідністю відказав він.— А маю на увазі я те, що збираюся стати всіма істотами на планеті. І ти знаєш, про яку планету я кажу.
— Про Терру?
— Ні, чорт забирай. Про Марс.
— Чому Марс?
— Він... — йому не одразу вдалося підібрати потрібні слова. — Новий. Нерозвинутий. Перспективний. Я стану всіма колоністами, які прибуватимуть туди й починатимуть там жити. Я вказуватиму напрям розвитку їхньої цивілізації. Я буду їхньою цивілізацією!
Ані слова.
— Ну ж бо. Скажи щось.
— Якщо ти можеш стати всім, ба, навіть цілою планетою, то чому ж я не маю змоги перетворитися бодай на дошку з відзнакою, що висить на стіні мого офісу в «Наборах П. П.»? — спитав Барні.
— Ем-м,— збентежено протягнув він.— Добре, добре. Можеш стати тією дошкою. Кому яка, в біса, різниця? Будь чим хочеш... Ти вжив наркотик, можеш транслюватися у що тобі заманеться. Хоча, звісно ж, це все не по-справжньому. Ось вона правда. Розповім тобі найсокровеннішу таємницю: це — галюцинація. Вона здається реальною лише через наявність певних пророчих рис, точнісінько як у снах. Я побував у мільйонах з так званих світів-«трансляцій», я бачив їх усі. І знаєш, що вони таке? А ніщо. Не більше, ніж електричні імпульси, що знову й знову потрапляють у певні ділянки мозку білого піддослідного щура... Це огидно.
— Ясно,— сказав Барні Меєрсон.
— І навіть знаючи про це, ти однаково хочеш опинитися в одному з них?
— Саме так, — помовчавши, відповів Барні.
— Гаразд! Я зроблю тебе каменем, кину на березі моря, і кілька мільйонів років ти пролежиш там під шум хвиль. Це тобі сподобається.
Який же ти бовдур,— подумки лютував він.— Каменем! Господи!
— Це ти на мене так тиснеш чи що? — поцікавився Барні; у його голосі вперше помітно відчувався сумнів. — Таким був план проксимців? Для цього вони прислали тебе сюди?
— Ніхто мене не присилав. Я прилетів сюди з власного бажання. Тут краще, ніж у мертвому космосі між гарячими зірками,— засміявся він.— Але ж ти слабак і хочеш стати каменем. Послухай, Меєрсон, насправді ти не хочеш стати каменем. Ти прагнеш смерті.
— Смерті?
— А ти не знав? — не повірив він. — Ой, ну ж бо!
— Ні. Не знав.
— Меєрсон, усе дуже просто. Я перенесу тебе у трансльований світ, де ти будеш зогнилим трупом пса в канаві... Чорт забирай, лиш уяви, яке на тебе чекає полегшення. Ти станеш мною. Ти будеш мною, і Лео Булеро тебе вб’є. Ось тобі й мертвий пес, Меєрсон. Ось тобі й труп у канаві.
А я житиму далі, — подумав він. Це мій тобі подарунок, і запам’ятай: англійською Gift означає «дарунок», але німецькою — «отрута». За кілька місяців ти помреш замість мене, і на «Сигмі 14-Б» зведуть пам’ятник, однак я продовжу жити у твоєму тілі. І коли ти повернешся з Марсу на роботу в «Набори П. П.», це будеш не ти, а я. Отже, я уникну своєї долі.