Як просто.
— Гаразд, Меєрсон, — втомившись від розмов, підсумував він. — Як кажуть, до справи! Вважай, що з тобою покінчено. Ми більше не один організм. У нас знову окремі долі, як ти й хотів. Ти тепер на кораблі Коннера Фрімена, що відлітає з Венери, а я — у «Вітрянковому руднику». На поверхні в мене цвіте і пахне овочевий сад, і я можу спати з Енн Готорн, коли мені заманеться... Як на мене, пречудове життя. Сподіваюсь, ти своїм задоволений так само.
Цієї ж миті він опинився на Марсі.
Стоячи на кухні свого відсіку у «Вітрянковому руднику», він смажив на сковорідці місцеві гриби... Приміщення заполонили запахи масла та спецій, у вітальні з портативного програвача грала симфонія Гайдна. Мир і спокій,— задоволено подумав він. Саме те, що я хотів; трішечки миру й спокою. Зрештою, я звик до цього у відкритому космосі. Позіхнувши, він із насолодою потягнувся й сказав:
— Вдалося.
У вітальні, відірвавшись від гомеозети з новинами, що надходили з супутника ООН, Енн Готорн глянула на нього й запитала:
— Що вдалося, Барні?
— Додати саме стільки приправ, скільки треба, — все ще радіючи, відказав він. — Я — Палмер Елдрич, і я — тут, а не там. Я виживу після нападу Лео й насолоджуватимуся цим життям, як цього не міг і не зможе зробити Барні.
Подивимось, як йому сподобається, коли винищувач Лео рознесе його торговельний корабель на друзки. В останні хвилини свого життя він гірко шкодуватиме.
Засліплений верхнім світлом, Барні Меєрсон примружився. За мить він зрозумів, що перебуває на кораблі; кімната була цілком звичайною, спальня, з’єднана з вітальнею, однак він одразу звернув увагу на прикручені до підлоги меблі. Та й сила тяжіння була геть незвична; штучна гравітація відрізнялася від земної.
До того ж там був ілюмінатор. Невеличкий, насправді, не більший, ніж рамка з бджолиним стільником. А проте крізь товстий пластик зяяла порожнеча; він підійшов і уважно поглянув у вікно. Частину панорами займало сліпуче Сонце, тож він машинально потягнувся до перемикача, щоб застосувати чорний фільтр. І зробивши це, побачив власну руку. Штучну, металеву, бездоганно вправну механічну руку.
Він негайно вийшов з каюти й рушив коридором до рубки управління; постукавши у двері кісточками своїх сталевих пальців, він зачекав, і за якусь мить важкий посилений люк відчинився.
— Так, містере Елдрич, — з повагою кивнув молодий білявий пілот.
— Відправ повідомлення, — наказав він.
Пілот дістав ручку й заніс її над записником, що лежав на краєчку панелі приладів.
— Кому, сер?
— Містеру Лео Булеро.
— Лео... Булеро,— швидко записав пілот.— Мені передати його на Терру, сер? Якщо так, то...
— Ні. Лео неподалік, на власному кораблі. Скажи йому...
Думки швидко змінювали одна одну.
— Сер, ви хочете з ним поговорити?
— Я не хочу, щоб він мене вбив. Саме це я й намагаюся сказати. А заразом і тебе. Та й усіх, хто зараз на борту цього ідіотського неповороткого одоробла.
Але це все безнадійно,— зрозумів він. Якийсь заздалегідь розміщений на Венері агент Фелікса Блау побачив, що я сів на цей корабель; Лео знає, що я тут, от і все.
— Тобто конкуренція аж настільки сувора? — здивувався зблідлий пілот.
До рубки в дирндлі та пухнастих шльопанцях зайшла Зої Елдрич, його донька.
— Що сталося?
— Поблизу Лео. У нього бойовий корабель і дозвіл ООН. Ми в пастці. Не треба було нам летіти на Венеру. Гепберн-Гілберт також у змові, — відповів він і звернувся до пілота: — Спробуй вийти з ним на зв’язок. Я буду в каюті.
Тут я все одно нічим не зараджу, — подумки додав він і рушив до виходу.
— Чорт, самі з ним говоріть. Це ж ви йому треба, — відказав пілот і демонстративно звільнив крісло.
Зітхнувши, Барні Меєрсон сів на його місце, увімкнув корабельний передавач, налаштував його на аварійну частоту, взяв мікрофон і проказав:
— Але ж ти й виродок, Лео. Упіймав мене. Заманив у пастку. До себе й свого клятого флоту. Ви готувалися ще до того, як я повернувся з Проксими... У вас була перевага.
Тепер ним керувала радше лють, аніж страх.
— На нашому кораблі немає нічого. Жодної зброї, якою ми могли б себе захистити... Ти стрілятимеш по неозброєних. Це вантажний корабель.
Він замовк, намагаючись придумати щось іще. А може, сказати йому, що я — Барні Меєрсон і що Елдрича йому ніколи не впіймати і не вбити, бо той вічно транслюватиме себе з одного життя в інше? Що насправді він збирається зараз убити людину, яку знає і любить?
— Скажи щось, — мовила Зої.
— Лео, дозволь мені повернутися на Проксиму,— сказав він у мікрофон. — Будь ласка.
Якийсь час він чекав, дослухаючись до статичного шуму приймача, а тоді додав:
— Гаразд. Беру свої слова назад. Я ніколи не полишу Сонячної системи, і тобі ніколи мене не знищити, навіть з допомогою Гепберна-Ґілберта, чи з ким ти там співпрацюєш в ООН.
Він грюкнув мікрофоном і звернувся до Зої:
— Ну як? Сподобалось? У мене все.
Перший лазерний заряд розрізав корабель майже навпіл.
Барні Меєрсон лежав на підлозі рубки й слухав шум аварійних повітряних насосів, які з пронизливим брязкотом закачували всередину життя. Я отримав те, що хотів, — думав він. Чи принаймні те, що хотів, на думку Палмера Елдрича. Смерть.
Неподалік ООНівський винищувач Лео вже виходив на позицію для другого й останнього пострілу. На екрані пілота було видно спалахи його вихлопних газів. Він був справді близько.
Барні лежав і чекав на смерть.
Аж раптом Лео Булеро, пройшовши через центральну кімнату відсіку, підійшов до нього.
Зацікавившись, Енн Готорн підвелася з крісла й промовила:
— Отже, ви — Лео Булеро. Я маю до вас кілька запитань, і всі вони стосуються вашого продукту під назвою Цукер-К...
— Я не виробляю Цукер-К,— відказав Лео.— Цю чутку я рішуче заперечую. Жодне з моїх комерційних підприємств не є незаконним. Слухай, Барні, то ти пробував чи ні цей...
Стишивши голос, він нахилився до Барні Меєрсона і хрипло прошепотів:
— Ну, ти зрозумів.
— Я вийду, — з розумінням сказала Енн.
— Ні, — буркнув Лео.
Він поглянув на Фелікса Блау, і той кивнув.
— Ми знаємо, що ти працюєш на Блау, — сказав він їй і знову роздратовано зиркнув на Барні. — Не думаю, — сказав він, частково сам собі.— Я його обшукаю.
Лео обмацав кишені куртки й сорочки Меєрсона.
— Ось.
Він витягнув тюбик із метаболічним токсином. Відкрутив кришечку, зазирнув усередину.
— Навіть не чіпав, — із неабиякою відразою сказав він Феліксу Блау. — Зрозуміло, чому Фейн нічого від нього не чув. Він здав назад.
— Аж ніяк, — заперечив Барні.
Я подолав довгий шлях, — подумав він. Невже ти не бачиш?
— Це все Жуй-Ц. Я був дуже далеко.
— Аякже, тебе не було близько двох хвилин, — зневажливо мовив Лео.— Ми прибули сюди, щойно ти зачинився у відсіку. Норм, чи як його там — схоже, він головний у вашому бараці — впустив нас за допомогою універсального ключа.
— Не забувайте, що під дією Жуй-Ц суб’єктивне сприйняття не відповідає плину часу, до якого звикли ми, — зауважила Енн. — Для нього могли минути години, ба навіть дні. — Вона співчутливо поглянула на Барні:
— Це так?
— Я помер, — сказав Барні. Відчувши, як підступила нудота, він сів. — Ви мене вбили.
Запала тривожна, незручна мовчанка.
— Ти маєш на увазі мене? — врешті запитав Фелікс Блау.
— Ні,— відказав Барні.
Це не мало жодного значення. Принаймні до наступної дози. Щойно він це зробить, настане кінець; Палмер Елдрич досягне своєї мети, виживе. І це було найбільш нестерпним; не його власна смерть, яка, зрештою, колись-таки настане, а безсмертя Палмера Елдрича. Де, — думав він, — смерте, твоя перемога над цією... істотою?[15]