— Я почуваюся ображеним,— сказав Фелікс Блау.— Меєрсон, що ти маєш на увазі, коли кажеш, ніби хтось тебе вбив? Чорт забирай, та ж ми витягли тебе з коми. До того ж наша з містером Булеро, моїм клієнтом, подорож сюди була довгою, складною і, на мою думку, доволі ризикованою. Це володіння Елдрича.
Фелікс насторожено озирнувся навкруги.
— Змусьте його вжити цей токсин, — сказав він Лео, — і летімо назад на Терру, доки нічого не сталося. Я відчуваю небезпеку.
Він рушив до виходу з відсіку.
— Барні, ти приймеш його? — запитав Лео.
— Ні.
— Чому?
За нього говорила втома. І витримка.
— Я надто ціную своє життя.
Досить з мене спокути,— подумав Барні. Нарешті досить.
— Що з тобою трапилося під час трансляції?
Барні звівся на ноги; йому ледь це вдалося.
— Він нічого не скаже,— буркнув з порогу Фелікс Блау.
— Барні, — сказав Лео. — Це все, що ми змогли придумати. Я заберу тебе з Марсу. Ти ж знаєш. А епілепсія Q-типу — це не кінець...
— Ви просто витрачаєте свій час,— мовив Фелікс і зник у коридорі, кинувши на Барні останній злий погляд. — Не варто було покладати всі надії на нього.
— Він має рацію, Лео, — сказав Барні.
— Тобі ніколи не вибратися з Марсу,— процідив Лео. — Я нізащо не допоможу тобі повернутися на Терру. Байдуже, що трапиться після нашої розмови.
— Я знаю.
— Але тобі начхати. Ти збираєшся прожити решту життя під цим наркотиком.
Збитий з пантелику Лео не зводив з нього очей.
— Аж ніяк, — відказав Барні.
— Що ж тоді?
— Я житиму тут. Як колоніст. Доглядатиму на поверхні свій город і робитиму все, чим тут займаються інші. Будуватиму зрошувальні системи тощо.
Він втомився, нудота досі не минула.
— Мені шкода.
— Як і мені, — сказав Лео. — І я цього не розумію.
Він поглянув на Енн Готорн, не знайшов відповіді, стенув плечима й рушив до дверей. На порозі він почав було щось казати, але передумав; вони з Феліксом Блау пішли геть. Барні чув шум їхніх кроків по сходах до виходу з барака, але згодом вони змовкли, і запала тиша. Він підійшов до раковини й набрав собі склянку води.
— Я розумію тебе, — через деякий час мовила Енн.
— Справді?
Вода смакувала добре; вона змила рештки Жуй-Ц.
— Частина тебе стала Палмером Елдричем, — сказала вона. — А частина його стала тобою. Відтепер жоден з вас не зможе повністю відокремитися один від одного. Ви завжди будете...
— Ти з глузду з’їхала, — сказав Барні і виснажено сперся на раковину, щоб не впасти; він досі ледь тримався на ногах.
— Елдрич отримав від тебе те, що хотів.
— Ні,— заперечив він.— Бо я зарано повернувся. Я мав би пробути там ще п’ять чи десять хвилин. Коли Лео вистрілить удруге, на кораблі буду не я, а Палмер Елдрич.
Ось чому мені не потрібно змінювати метаболізм мозку відповідно до поспішного божевільного й відчайдушного плану,— подумав Барні. Він... або радше воно, невдовзі загине.
— Ясно, — відказала Енн. — І ти впевнений, що майбутні події, які ти побачив під час трансляції...
— Стануться.
Адже під час дії наркотику він не був залежний від того, що йому пропонували.
До того ж він мав дар ясновидця.
— І Палмер Елдрич також знає, що вони стануться, — сказав Барні. — Він зробить — та вже робить — усе можливе, щоб цього не допустити. Але йому не вдасться. Він не зможе.
Принаймні, імовірно, не зможе, — подумав він. Однак у цьому й полягала природа майбутнього: сплетіння версій. Він змирився з цим давним-давно і навчився з ними працювати; Барні інтуїтивно відчував, яку часову лінію обрати. Завдяки цьому він працював на Лео.
— Але через це Лео не потягне за ниточки, — зауважила Енн.— Він не поверне тебе на Землю. В жодному разі. Невже ти не усвідомлюєш, наскільки це серйозно? Я все зрозуміла з виразу його обличчя. Допоки житиме, він нізащо...
— Досить з мене Землі,— сказав Барні. Він також цілком серйозно говорив про свої наміри жити тут, на Марсі.
Якщо Палмеру Елдричу цього було достатньо, то цим задовольниться й він. Елдрич прожив багато життів; ця людина, істота, хай чим він був, володіла величезним джерелом мудрості. Злиття з Елдричем під час трансляції залишило на ньому свій слід, клеймо вічності: це була форма абсолютного усвідомлення. Цікаво, чи Елдрич отримав від нього щось натомість. Чи було в мені щось для нього вартісне? Інтуїція? Настрої, спогади, цінності?
Хороше запитання. І відповідь на нього: «ні», — вирішив він. Наш супротивник — це щось потворне й чуже, що, мов хвороба, проникло в одного з представників нашої раси під час довгої мандрівки від Терри до Проксими... і все ж йому було відомо набагато більше про значення наших коротких життів тут, ніж мені; воно бачило їх у перспективі. Століття безцільного валандання в очікуванні на яку-небудь форму життя, щоб захопити її, стати нею... Можливо, в цьому й полягає його знання: не в досвіді, а в безкінечних самотніх роздумах. Порівняно з ним я нічого не знав... і нічого не зробив.
На порозі з’явилися Норм і Френ Шайни.
— Привіт, Меєрсон, як воно? Що думаєш про Жуй-Ц, спробувавши його вдруге?
Вони зайшли у відсік і чекали на відповідь.
— Він нізащо не продаватиметься, — сказав Барні.
— Мені здалося навпаки, — розчаровано промовив Норм.— Мені сподобалося, набагато більше, ніж Цукер-К. Хіба що...
Він завагався, насупився й занепокоєно зиркнув на дружину:
— Хіба що я відчував якусь моторошну присутність, і це все псувало,— пояснив Норм.— Взагалі-то я повернувся...
— Схоже, містер Меєрсон втомився, — урвала його Френ.— Розкажеш йому подробиці пізніше.
Поглянувши на Барні, Норм Шайн сказав:
— Дивак ти, Барні. Не встиг очуняти від першого разу, як відібрав дозу в цієї міс Готорн, утік, закрився у відсіку, а тепер кажеш...
Він філософськи знизав плечима.
— Що ж, можливо, ти просто перебрав. Поміркованість — це не про тебе. Але я маю намір спробувати знову. Звісно ж, обережно. Не як ти. Так і буде. Мені все сподобалося, — запевняючи самого себе, гучно мовив Норм.
— Крім відчуття чиєїсь присутності, — зауважив Барні.
— Я теж її відчула, — тихо промовила Френ. — Я більше його не торкнусь. Воно... мене лякає. Що б то не було.
Вона здригнулась і стала ближче до чоловіка; він машинально, за давньою звичкою, обійняв її за талію.
— Не бійся його,— сказав Барні. — Воно просто намагається жити, як і всі ми.
— Але це було настільки... — почала Френ.
— Усе настільки древнє здаватиметься нам неприємним, — мовив Барні. — Нам нізащо не усвідомити такий вік. Це страшне.
— Ти говориш так, наче знаєш, що воно таке, — сказав Норм.
Знаю,— подумав Барні. Адже, як сказала Енн, частина його всередині мене. І доки за кілька місяців не помре, зберігатиме в собі частинку мене. А отже, мить, коли Лео його вб’є, навряд чи видасться для мене приємною. Цікаво, що я відчую...
— Воно, — сказав Барні, звертаючись до всіх, а зокрема до Норма Шайна та його дружини, — має ім’я, і це ім’я вам відоме. Однак саме воно ніколи себе так не називає. Це ім’я дали йому ми. З огляду на досвід, відстань, тисячі років. Утім, рано чи пізно ми мали з ним зустрітися. Безпосередньо. Віч-на-віч.
— Ти маєш на увазі Бога, — мовила Енн Готорн.
Він не вважав за потрібне відповісти і лише злегка кивнув.
— Але... злого? — прошепотіла Френ Шайн.
— Якоюсь мірою, — відказав Барні. — Лише в нашому розумінні. Не більше.
Невже я вас досі в цьому не переконав? Чи, може, мені розповісти вам, як воно по-своєму намагалося мені допомогти? І яким безсилим воно було перед обличчям долі, що їй підкорялося все живе і ми також.
— Господи, — розчаровано й гірко видихнув Норм; на мить він став схожим на обмануту дитину.