13
Пізніше, коли в нього припинили підкошуватися ноги, Барні повів Енн Готорн на поверхню й показав їй місце, де збирався виростити город.
— Знаєш, — сказала Енн, — а для того, щоб розчаровувати людей, потрібна сміливість.
— Ти про Лео?
Він знав, що вона мала на увазі; те, як він щойно підвів Лео, Фелікса Блау, «Набори П. П.» й організацію, що постачала Цукер-К, неможливо було зрівняти ні з чим.
— Лео — дорослий чоловік,— сказав Барні.— Він переживе. Він зрозуміє, що йому доведеться впоратися з Елдричем самотужки, і йому це вдасться.
А судовий позов проти Елдрича не був би настільки успішним,— подумав він,— до того ж це мені підказує мій дар ясновидця.
— Буряки, — мовила Енн. Всівшись на крило автономного трактора, вона розглядала насіння. — Ненавиджу буряки. Прошу, не саджай їх, навіть отих мутованих зелених, високих і тонких, що на смак, мов стара пластикова ручка від дверей.
— Ти не думала над тим, щоб переселитися сюди? — запитав він.
— Ні.
Вона потай оглянула гомеостатичний блок управління трактором і взялася здирати потерту й частково згорілу ізоляцію одного з кабелів живлення.
— Але я сподіваюся час від часу ходити до вас на вечерю. Ви наші найближчі сусіди. Як-не-як.
— Слухай, — сказав він, — та халупа, в якій ви живете...
Барні урвав себе на півслові. Ототожнення, — подумав він, — я вже починаю ідентифікувати себе з цим нікудишнім комунальним житлом, якому не завадило би півстоліття безперервного ретельного фахового ремонту.
— Мій барак заткне за пояс твій барак у будь-який день тижня.
— Ага, а в неділю — двічі?
— В неділю нам не можна, — відказав Барні. — У неділю ми вивчаємо Святе Письмо.
— Не жартуй так, — тихо проказала Енн.
— Я й не жартую.
І він не брехав.
— Те, що ти говорив раніше про Палмера Елдрича...
— Я хотів сказати тобі лиш одну річ, — мовив Барні. — Ну, щонайбільше дві. По-перше, те, що він, — ти знаєш про кого я, — справді існує. Хоча й не такий, яким ми його собі уявляли... Можливо, не такий, яким ми взагалі здатні його уявити. І по-друге...
Він завагався.
— Та кажи вже.
— Він не надто може нам допомогти, — сказав Барні. — Можливо, на щось він і здатний. Але в нього порожні опущені руки. Він розуміє, він хоче допомогти. Намагається, але... це не так просто. І не питай мене чому. Може, навіть він цього не знає. Можливо, це також збиває його з пантелику. Навіть попри весь той час, який він мав, щоби про це подумати.
А також увесь час, який він матиме, — спало на думку Барні, — якщо втече від Лео Булеро. Від людини, від Лео, який є одним із нас. Чи знає Лео, проти чого він повстав? А якби знав... то чи однаково спробував би втілити свій задум?
Лео не відступився б. Як ясновидець, він бачив те, що вже було визначено наперед.
— Те, що натрапило на Елдрича й увійшло в нього, — відказала Енн, — те, з чим ми маємо справу, — це вища істота, порівняно з нами, і, як ти вже казав, ми не здатні ні судити її, ні зрозуміти її дії чи бажання. Для нас це загадка. Але ти помиляєшся, Барні. Істота з порожніми опущеними руками не є Богом. Це лиш істота, створена чимось вищим за неї саму, як і ми. Бога ніхто не створював, і Він аж ніяк не збитий з пантелику.
— Я відчув у ньому щось божественне, — сказав Барні. — В ньому це було.
Зокрема, тієї миті,— подумав він,— коли Елдрич штовхнув мене, коли намагався змусити мене спробувати.
— Звісно, — погодилася Енн. — Я думала, що ти це зрозумів. Він присутній усередині кожного з нас, а в такій вищій формі життя, про яку ми зараз говоримо, Він ще більш помітний. Але... дозволь, я розповім тобі жарт про кота. Він дуже короткий і простий. Господиня влаштувала вечірку і виклала на кухонний стіл гарний п’ятифунтовий стейк. Вона вирішила його приготувати, але поки що спілкується з гістьми у вітальні... Вони випивають і таке інше. Аж раптом вона йде на кухню, щоб приготувати стейк, але... той зник. Натомість у кутку сидить домашній кіт і спокійно вмиває лапами морду.
— Кіт з’їв стейк, — сказав Барні.
— Невже? В кухню покликали гостей. Вони сперечаються. П’ятифунтовий стейк зник. У кутку сидить кіт, на вигляд ситий і задоволений. «Зважмо кота»,— пропонує хтось. Усі вже трохи випили. Це здається їм слушною ідеєю. Тож вони йдуть у ванну і ставлять кота на ваги. Ваги показують рівно п’ять фунтів. Усі це бачать, і один з гостей каже: «Гаразд. Ось наш стейк». Усі радіють тому, що врешті дізналися, що трапилося, і тепер мають емпіричний доказ. Аж раптом у когось виникає сумнів, і він спантеличено питає: «Але де тоді кіт?»
— Я вже чув цей жарт, — відказав Барні. — Але все ж не розумію, до чого він.
— Цей жарт демонструє саму квінтесенцію онтологічної проблеми,— пояснила Енн.— Якщо над цим подумати...
— Чорт, — розізлився він. — Кіт важить п’ять фунтів. Це якась маячня... Якщо ваги показують п’ять фунтів, стейка немає.
— Згадай про вино й облатку, — тихо промовила Енн.
Барні здивовано поглянув на неї. В мить він начебто все зрозумів.
— Так, — сказала вона. — Кіт — не стейк. Але він міг бути тимчасовим втіленням стейка. Ключове слово: «є». А тому, Барні, не треба казати, що істота, яка увійшла в Палмера Елдрича, є Богом, адже так багато тобі про Нього невідомо. Нікому це невідомо. Однак та жива істота з міжсистемного простору, як і ми, теж може бути створеною за Його подобою. За тим образом, у якому Він вирішив показатися нам. Якщо карта не є територією, то й горщик не є гончарем. Тож не варто говорити про онтологію, Барні. Не варто казати: «є».
Енн усміхнулась йому, сподіваючись, що Барні її зрозумів.
— Можливо, колись ми поклонятимемося тому пам’ятнику, — зауважив він. І не вчинку Лео Булеро, — подумав Барні, — хай яким чудовим він був, а якщо точніше, буде, — ні. Всі ми, вся наша культура, зробимо так, як я прагну робити вже: ми перетворимо його на жалюгідне, нікчемне втілення безмежної сили в нашому розумінні. І матимемо рацію, оскільки ця сила справді там присутня. Але, як каже Енн, стосовно справжньої природи...
— Бачу, ти хочеш побути на городі сам, — сказала Енн. — Думаю, мені краще піти до свого барака. Щасти. І, Барні...
Вона взяла його за руку й сердечно її стисла.
— Ніколи не падай ниць. Бог, чи хай ким є та вища істота, з якою нам випало зустрітися... не хотіла б цього від тебе, а навіть якби й хотіла, то однаково робити цього не варто.
Нахилившись, вона поцілувала його й рушила геть.
— Думаєш, я маю рацію? — гукнув її Барні. — Є сенс облаштовувати тут город?
Чи ми також закінчимо, як і всі решта... — подумав він.
— Мене можеш не питати. Я на цьому не знаюсь.
— Тебе турбує лише спасіння душі,— розлючено кинув він.
— Тепер мене не турбує навіть це, — відказала Енн. — Я страшенно, страшенно збентежена, і мене все це дуже непокоїть. Слухай.
Вона повернулась до нього; її очі були темні, на них падала тінь і жодного світла.
— Знаєш, що я побачила, коли ти схопив мене, щоб забрати дозу Жуй-Ц? І мені не здалося, я справді це бачила.
— Штучну руку. Викривлену щелепу. І мої очі...
— Так, — процідила вона. — Механічні очі-щілини. Що це значить?
— Те, що ти побачила абсолютну реальність, — сказав Барні. — Суть, що ховається за ілюзорною зовнішністю.
За твоєю термінологією, — подумав він, — те, що ти бачила, називається... «стигмати».
Якийсь час вона не зводила з нього погляду.
— Тобто насправді ти такий? — спитала Енн і з відразою на обличчі відсторонилася від Барні. — Чому ти не той, ким здаєшся? Ти ж зараз не такий. Я не розумію. Краще б я не розповідала той жарт про кота, — тремтячим голосом додала вона.
— Люба, я бачив те саме в тобі,— відказав він.— Тієї ж миті. Ти боролася зі мною аж ніяк не тими пальцями, з якими народилася.
І це запросто могло трапитися знову. Його Присутність зоставалася з нами, якщо й не по-справжньому, то бодай потенційно.