— Я давно про неї забув.
— Є ж інші жінки, — сказав Лео, згадавши про Скотті Сінклер, свою нинішню коханку; тендітну білявку з величезним бюстом, яка в цей час відпочивала на його супутниковій віллі, розташованій у п’яти сотнях миль над поверхнею Землі, чекаючи, доки він влаштує собі тижневу відпустку. — Їх завжди безліч. Це тобі не старі поштові марки США чи трюфельні шкірки, які правлять нам за гроші.
Раптом йому спало на думку, що можна залагодити це питання, віддавши Барні одну зі своїх відкинутих, але досі догідливих колишніх коханок.
— Я тобі ось що скажу, — почав він, але Барні одразу ж урвав його гнівним помахом руки.
— Ні? — перепитав Лео.
— Ні. Хай там як, а Роні Фуґате мене заводить. Для будь-якого нормального чоловіка однієї цілком достатньо.
Барні зміряв свого шефа суворим поглядом.
— Згоден. Господи, я й сам можу зустрічатися тільки з однією за раз. Невже ти думаєш, що я тримаю в Маєтку Вінні-Пуха цілий гарем? — розсердився той.
— Коли я був там востаннє, — відказав Барні, — в січні, на вашому дні народження...
— Та годі тобі. Тож вечірки. То зовсім інше. Те, що відбувається на вечірках, не рахується.
Він провів Барні до дверей офісу.
— Знаєш, Меєрсон, тут про тебе чутки ходять, і одна з них мені геть не до вподоби. Тебе бачили з портфельним розширенням конаптового психіатричного комп’ютера... Ти отримав повістку?
Запала мовчанка. Врешті-решт Барні ствердно кивнув.
— А нам сказати не збирався? — запитав Лео. — Коли ми мали про це дізнатися? Коли ти зійдеш на борт корабля, що летітиме на Марс?
— Я відкошу.
— Аякже. Як і всі. Саме так ООН вдалося населити чотири планети, шість супутників...
— Я провалю тест на психічне здоров’я,— пояснив Барні. — Я відчуваю це як ясновидець. Він мені допомагає. Я не зможу витримати достатньо фройдів стресу... Погляньте на мене.
Він витягнув перед собою руки; вони помітно тремтіли.
— Гляньте, як я зреагував на невинне зауваження міс Фуґате. Гляньте, як зреагував на Гнатта, коли той приніс горщики Емілі. Гляньте, як...
— Гаразд,— мовив Лео, хоча й не припинив перейматися.
Зазвичай повістку отримували лише за дев’яносто днів до призову, а міс Фуґате хтозна чи буде готова замістити Барні так скоро. Звісно, він міг перевести з Парижу Мака Ронстона... Але навіть Ронстон із його п’ятнадцятирічним стажем був професіоналом зовсім не того калібру, що Барні Меєрсон; він мав досвід, але талант не приходить з часом: це — Божий дар.
ООН взялися за мене серйозно,— подумав Лео. Цікаво, Барні отримав повістку саме зараз просто за збігом обставин чи це ще одна спроба намацати мої слабкі місця. Якщо друге, то справи кепські. Мені нічим тиснути на ООН, щоб його відмазати.
І все лише тому, що я постачаю колоністам Цукер-К, — сказав він собі. Але хтось же має це робити; вони мусять його отримувати. Інакше яка їм користь з наборів Прудкої Пет?
До того ж це одна з найприбутковіших торговельних оборудок у Сонячній системі. Тут крутилася купа трюфельних шкірок.
І в ООН також про це знали.
О пів на першу за нью-йоркським часом Лео Булеро обідав у компанії нової дівчини, яка нещодавно вступила до лав секретарок. Сидячи навпроти нього в окремій кімнаті «Багряної лисиці», Піа Джурґенз зосереджено пережовувала їжу, рівномірно рухаючи маленькою акуратною щелепою. Вона була рудою, а він рудих полюбляв; вони або страшенно потворні, або ж надприродно привабливі. Міс Джурґенз стосувалося друге. Аби лише знайти привід привезти її в Маєток Вінні-Пуха... Припустимо, Скотті не заперечуватиме... Хоча наразі таке малоймовірно; Скотті норовлива, а такі жінки небезпечні.
Шкода, що мені не вдалося підкинути її Барні Меєрсону,— подумав він. Убив би одним пострілом двох зайців: і Барні б почувався більш психологічно захищеним, і собі руки розв’язав би...
Маячня! Барні мусить почуватися незахищеним, інакше він, вважай, уже на Марсі; саме тому він і платить за той балакучий портфель. Схоже, я зовсім не розумію сучасного світу. Я й досі живу в двадцятому столітті, коли психоаналітики робили людей стійкішими до стресу.
— Містере Булеро, а ви завжди такий мовчазний? — поцікавилася міс Джурґенз.
— Ні.
Але чи можу я позитивно вплинути на поведінку Барні, — міркував він, — чи можу якось допомогти йому, як би це сказати, стати менш придатним?
Утім, все не так просто; він відчував це завдяки збільшеній лобовій частці мозку. Неможливо перетворити здорову людину на хвору, просто віддавши їй наказ.
Чи все ж таки можливо?
Перепросивши, Лео розшукав робота-офіціанта й попрохав принести йому на стіл відеофон.
За кілька хвилин він зв’язався з міс Ґлісон в офісі.
— Слухай, щойно я повернусь, поклич до мене міс Рондінеллу Фуґате з команди містера Меєрсона. Але так, щоб містер Меєрсон про це не знав. Ясно?
— Так, сер, — записавши, відказала міс Ґлісон.
— Я все чула,— сказала Піа Джурґенз, коли він закінчив розмову. — Взагалі-то я могла б розповісти про це містеру Меєрсону. Ми майже щодня бачимося з ним у...
Лео розсміявся. Йому стало смішно від однієї думки про те, що Піа Джурґенз може відмовитися від прекрасного майбутнього, яке відкривалося перед нею.
— Не переймайся, — сказав він, погладивши її по руці. — Людських слабкостей це не стосується. Доїдай свої крокети з ганімедської шпур-жаби і поїхали в офіс.
— Я мала на увазі, що така відвертість у компанії майже незнайомої людини мене дещо здивувала, — холодно відрізала міс Джурґенз.
Вона зміряла його поглядом, і її спокусливі, надміру збільшені груди стали ще більш привабливими, роздувшись від обурення.
— Вочевидь, мені доведеться познайомитися з тобою ближче, — мовив Лео, з апетитом дивлячись на неї. — Ти коли-небудь пробувала Цукер-К?
Питання було риторичне.
— А варто б. Навіть попри те, що це викликає залежність. Незабутній досвід.
Звісно ж, у Маєтку Вінні-Пуха він мав власні запаси класу АА; коли збиралися гості, Лео частенько пригощав їх, щоб додати родзинки й не нудьгувати.
— Питаю я тому, що ти справляєш враження жінки з бурхливою уявою, а реакція на Цукер-К залежить — або радше варіюється — від творчих здібностей і власне уяви.
— Радо спробувала б, — відповіла міс Джурґенз.
Кинувши оком довкола, вона нахилилася до нього й тихо проказала:
— Але це незаконно.
— Невже? — впився в неї поглядом Лео.
— Та ви ж знаєте.
Дівчина здавалася роздратованою.
— Я можу тобі трохи дістати, — сказав Лео.
Звісно, він пожує разом із нею; під час спільного вживання думки різних людей зливалися й утворювали одне ціле, нове єство — чи принаймні так здавалося. Кілька спільних прийомів Цукер-К, і він знатиме про Піу Джурґенз усе; щось, крім очевидної анатомічної пишноти, його в ній приваблювало; йому кортіло зблизитися з нею.
— Набір ми не будемо використовувати.
За іронією, він, творець і виробник мікросвіту Прудкої Пет, надавав перевагу вживанню Цукер-К у вакуумі. Що міг отримати мешканець Терри з набору, якщо той був просто зменшеною копією умов, наявних у будь-якому місті планети? Натомість для колоністів, які ховалися на дні бараків від метанового граду на якомусь супутнику, де ніколи не вщухали шторми і буревії, все було зовсім інакше; Прудка Пет і її набір надавали їм змогу повернутися у світ, де вони народилися. Але для Лео Булеро цей рідний світ, у якому він і досі був змушений жити, вже встиг набити оскому. Навіть Маєток Вінні-Пуха з усіма його химерними і не зовсім розвагами не міг заповнити порожнечу. Хоча...
— Цукер-К — велика річ,— сказав Лео міс Джурґенз. — Не дивно, що її заборонили. Це як релігія. Цукер-К — це релігія для колоністів,— засміявся він.— Один шмат, п’ятнадцять хвилин штирить і... — він махнув рукою. — Нема барака. Нема метанового граду. Хочеться жити далі. Хіба це не варте ризику й витрат?
Та чи є щось таке ж цінне для нас? — запитав Лео себе й засмутився. Виробляючи набори Прудкої Пет, вирощуючи та розповсюджуючи лишайник, що правив за сировину для виготовлення Цукер-К, він робив стерпним життя понад мільйона вимушених експатів з Терри. Але що, чорт забирай, він отримував натомість? Я присвятив своє життя іншим, — думав він, — а тепер починаю брикатися; мені цього недостатньо. Він мав власний супутник, де на нього чекала Скотті; завжди була купа мороки з обома його великими підприємствами, одне з яких було законне, а друге — ні... Та чи було в житті щось іще?