— Я хотів би знати, навіщо ти познайомив наших людей з Жуй-Ц, — сказав Барні.
— Щоб увічнити себе, — тихо відповіла істота, що сиділа навпроти нього.
Він підвів погляд.
— Це що, такий тип розмноження?
— Так, єдиний доступний мені.
— Боже мій, — з шаленою відразою мовив Барні. — То ми всі стали б твоїми дітьми.
— Тепер щодо цього можеш не турбуватися, — відказала істота й добродушно, по-людськи розсміялася. — Просто доглядай свій маленький город нагорі і піклуйся про зрошувальну систему. Чесно кажучи, я й сам хочу померти. Я зрадію, коли Лео Булеро зробить те, що обдумує вже... Він почав планувати це, щойно ти відмовився від метаболічного токсину. Так чи так, я бажаю тобі щастя на Марсі. Я й сам насолоджувався би тутешнім життям, але мій план не спрацював, та й по всьому.
Після цього Елдрич підвівся.
— Ти міг би повернутися, — сказав Барні. — Знову набути тієї форми, у якій був, коли перестрів Палмера. Ти ж не зобов’язаний бути тут, у цьому тілі, коли Лео відкриє вогонь по твоєму кораблю.
— Невже? — насмішкувато перепитала істота. — А що, як на мене чекає щось жахливіше, якщо я не з’явлюся на тому кораблі? Але тобі цього не зрозуміти. Ти — створіння з відносно коротким життєвим циклом, а за такий короткий час набагато менше...
Істота замовкла й замислилась.
— Не кажи. Я не хочу цього знати, — сказав Барні.
Коли він підвів погляд знову, Палмера Елдрича вже не було.
Він закурив ще одну сигарету. Який бедлам. Ось як поводимося ми, коли нам врешті-решт випало сконтактувати з іншою розумною расою в галактиці. І ось як поводиться вона, так само кепсько, як і ми, а іноді й набагато гірше. І ніщо не може врятувати ситуацію. Тільки не тепер.
А Лео думав, що мав шанс впоратися з Елдричем за допомогою тюбика з токсином. Сміх та й годі.
Однак я тепер, навіть не вживши тієї жалюгідної отрути, щоб постати перед судом, став фізично, докорінно нечистим.
Можливо, Енн зможе чимось зарадити, — раптом спало йому на думку. Може, існують якісь методи відновлення першопочаткового стану — нехай тепер навіть напівзабутого, — доки зараза не загострилася. Він спробував пригадати, але про неохристиянство йому було відомо надто мало. Хай там як, спробувати варто; воно обіцяло надію, а в наступні роки саме це йому й знадобиться.
Зрештою, істота з глибин космосу, яка набула подоби Палмера Елдрича, мала певний стосунок до Бога; якщо вона й не була Богом, як він собі вирішив, то принаймні була частиною Божого Творіння. А отже, частина відповідальності лежала на Ньому. І, як здавалося Барні, цілком імовірно, Він був уже достатньо дорослим, щоб це усвідомити.
Але як змусити Його це визнати? Оце вже інше питання.
Утім, однаково варто було поговорити з Енн Готорн; раптом їй відомі техніки, за допомогою яких можна домогтися навіть цього.
Хоча щодо цього він сумнівався. У нього з’явилося жахливе передчуття; воно було просте; його легко було усвідомити й висловити, і, швидше за все, воно стосувалося саме його, тих, хто був поруч із ним, і самої ситуації загалом.
Спасіння існувало. Але...
Не для всіх.
На шляху до Терри після провальної місії на Марсі Лео Булеро без упину радився зі своїм колегою Феліксом Блау й не лишав його у спокої. Їхні подальші дії були очевидні для обох.
— Він постійно літає від свого головного супутника до Венери, інших планет та свого маєтку на Луні, — підсумував Фелікс Блау. — А всім нам добре відомо, наскільки вразливим є корабель у відкритому космосі. Навіть маленької пробоїни достатньо, щоб...
Він зробив красномовний жест.
— Нам знадобиться підтримка ООН, — похмуро сказав Лео. Адже він і його організація мали дозвіл лише на особисту зброю. Жодного озброєння для кораблів.
— Щодо цього в мене є цікава інформація, — зауважив Фелікс, риючись у своєму портфелі. — Знаєте ви про це чи ні, наші люди в ООН уже говорили з Гепберном-Плбертом. У нас немає можливості ні до чого його змусити, однак принаймні можемо винести це на обговорення.
Він дістав документ.
— Генерального секретаря непокоїть постійна поява Палмера Елдрича в кожній з так званих «реінкарнацій», що їх переживають споживачі Жуй-Ц. І йому не забракне клепки зрозуміти, що це означає. Тож якщо так триватиме й надалі, ми, безсумнівно, зможемо схилити його на наш бік, щонайменше таємно. Наприклад...
— Феліксе, — перебив його Лео, — я хочу дещо спитати. Відколи це в тебе протез руки?
Опустивши погляд, Фелікс здивовано гмикнув. А тоді поглянув на Лео Булеро і сказав:
— І у вас такий самий. А ще у вас щось із зубами. Відкрийте рота — я гляну.
Не відповівши, Лео підвівся й рушив до чоловічої вбиральні, щоб оглянути себе в дзеркалі на повен зріст.
Жодних сумнівів. Навіть очі теж. Він покірно повернувся до свого крісла поряд із Феліксом Блау. Якийсь час вони обоє мовчали; Фелікс машинально перебирав папери... о Боже,— подумав Лео,— машинально в буквальному сенсі слова!.. Час від часу відволікаючись від спостерігання за ним, Лео кидав нудний погляд за вікно на чорну порожнечу міжпланетного простору й зірки.
— Спершу таке враження, ніби тебе поклали на лопатки, чи не так? — врешті промовив Фелікс.
— Еге ж,— хрипло погодився Лео.— Але, Феліксе... що нам тепер робити?
— Прийняти це, — відказав той. Він не зводив пильного погляду з ряду людей на сусідніх місцях. Лео зиркнув на них і побачив також. Ті самі спотворені щелепи. Ті самі блискучі нетлінні правиці, в одній — гомеозета, в другій — книжка, третя просто неспокійно стукає пальцями по бильцю. І так до самого кінця ряду, де розташовувалася кабіна пілота. А в ній те саме, усвідомив він. Це трапилося з нами всіма.
— От я лише не зовсім розумію, що це означає, — безпорадно мовив Лео. — Ми що, тепер у... ну, ти зрозумів. У трансляції під дією цього гидкого наркотику, і все це... — Він повів рукою.— Ми обоє поїхали дахом, так?
— Ви вживали Жуй-Ц? — поцікавився Фелікс Блау.
— Ні. Після першої внутрішньовенної ін’єкції на Луні, ні.
— Я теж ні, — сказав Фелікс. — Ніколи взагалі. Отже, воно поширюється. Безвідносно до вживання. Він скрізь. Або радше воно. Але це добре. Це точно змусить Гепберна-Ґілберта переглянути позицію ООН. Йому доведеться віч-на-віч зустрітися з тим, чого прагне ця істота. Думаю, Палмер Елдрич припустився помилки. Він зайшов занадто далеко.
— Може, воно просто не могло цьому зарадити, — припустив Лео. Можливо, цей клятий організм — як протоплазма; йому треба пожирати й рости... інстинктивно простиратися далі й далі. Доки не знищити його джерела. І це зробимо ми, бо ж особисто я — Ното sapiens evolvens, я — людина майбутнього, що сидить у цьому кріслі сьогодні, — подумав Лео. Звісно, якщо нам вдасться заручитися допомогою ООН.
Я — Захисник нашої раси, — подумки сказав він собі.
Цікаво, чи ця чума вже досягла Терри. Цивілізація Палмерів Елдричів: сірі впалі обличчя, всі сутулі і надзвичайно високі, всі зі штучними руками, випнутими зубами і механічними очима-щілинами. Неприємна картина. Його самого, Захисника, від однієї думки про це пробрав дрож. А якщо це дістанеться й наших умів? Якщо це торкнеться не лише нашої анатомії, а й нашого розуму?.. Що тоді станеться з нашими планами щодо знищення цієї істоти?
Скажімо, все це відбувається не насправді,— міркував Лео. Я знаю, що маю рацію, а Фелікс — ні; я досі під впливом тієї єдиної дози; я так і не очуняв... Ось у чому річ. Ці думки дозволили йому розслабитися, адже справжньої Терри це не торкнулося; це вплинуло лише на нього самого. І не варто було зважати на те, якими реальними здавалися Фелікс, що сидів поруч, корабель і спогади про візит на Марс до Барні Меєрсона.