— Гей, Феліксе, — штурхнувши колегу, проказав він. — Ти фікція. Ясно тобі? Це мій особистий світ. І я, звісно, можу це довести, але...
— Мені шкода, але ви помиляєтесь, — лаконічно відказав Фелікс.
— Годі тобі! Колись я таки прокинусь, чи що там відбувається, коли цей нікудишній дурман врешті виходить з твого організму. Я питиму багато рідини, ну, знаєш, щоб промити вени.
Він махнув рукою.
— Стюардесо,— рішуче покликав Лео.— Негайно принесіть нам випивку. Мені бурбон з водою.
Він зацікавлено поглянув на Фелікса.
— Мені те саме, — пробурмотів той. — Тільки додайте трохи льоду. Але небагато, бо я не люблю, коли він тане у склянці.
Стюардеса підійшла до них з тацею.
— Вам із льодом? — запитала вона Фелікса; дівчина була вродливою, мала біляве волосся, зелені очі, що нагадували добре ограноване дорогоцінне каміння, а коли вона нахилилася, частково оголилися її випнуті округлі груди. Лео помітив, і йому це сподобалося; втім, спотворена щелепа все псувала, і через це він почувався розчарованим і обманутим. А тоді навіть зникли й гарні очі з довгими віями. Їх немов замінили. Незадоволений і пригнічений, він відвернувся й не розвертався, доки вона не відійшла. Особливо складно буде з жінками,— подумав Лео; зокрема, тепер він не надто чекав на першу зустріч із Роні Фуґате.
— Бачили? — попиваючи напій, запитав Фелікс.
— Так, і це лише доводить, наскільки швидко нам треба діяти, — сказав Лео. — Щойно ми приземлимося в Нью-Йорку, треба буде одразу ж вийти на цього хитрого придурка Гепберна-Ґілберта.
— Навіщо?
Лео здивовано на нього вирячився і вказав на штучні блискучі пальці Фелікса, якими той тримав свою склянку.
— Тепер вони мені вже навіть подобаються, — замислено проказав Фелікс.
Як я і думав. Як я й очікував, — міркував Лео. Але я досі вірю, що зможу впоратися з цією істотою; як не цього тижня, то наступного. Як не цього місяця, то пізніше. Я знаю це; тепер я знаю, хто я і на що здатен. Усе залежить від мене. І це на краще. Я побачив достатньо майбутнього, щоб ніколи не опускати рук, навіть якщо з тих, хто не поступиться, хто все ще житиме по-старому, так, як жили до Палмера Елдрича, зостануся тільки я один. Це лише віра у власні сили, дані мені від початку, сили, завдяки яким я зможу його побороти. Тож у певному розумінні це навіть не я; це щось у мені, до чого не дістатися навіть Палмеру Елдричу, щось, чого йому не поглинути, оскільки це не я, воно не моє, і я не можу його втратити. Я відчуваю, як воно росте. Попри несуттєві зовнішні зміни: руку, очі, зуби... на нього не впливає жоден елемент цієї паскудної і лихої трійці відчуження, розмитої реальності й відчаю, що їх Елдрич приніс із собою з Проксими. Чи радше з простору між системами.
Ми тисячі років жили зі старим прокляттям, яке частково псувало й руйнувало нашу святість, але його джерелом було щось вище, ніж Елдрич, — подумав він. І якщо воно не змогло повністю знищити наш дух, то куди вже йому? Чи може, воно вирішило довести справу до кінця? Але якщо це так... якщо Палмер Елдрич вірить, що прибув сюди задля цього... то він помиляється. Бо ж на силу, якою наділено мене без мого відома... не вплинуло навіть те древнє первородне прокляття. Як тобі таке?
Усе це підказує мені мій еволюціонований розум, — подумав він. Не дарма я відвідував усі ці сеанси Е-терапії... З одного боку, можливо, я й не прожив стільки, скільки Елдрич, але з іншого боку — навпаки; завдяки прискореному процесу еволюції я прожив сотні тисяч років і відтак став дуже мудрим; воно того вартувало. Тепер мені все зрозуміло. На курортах Антарктики я об’єднаюся з такими, як я; ми заснуємо гільдію Захисників. Ми врятуємо решту.
— Гей, Блау, — мовив він, штурхаючи своїм справжнім ліктем напівістоту в сусідньому кріслі. — Я твій потомок. Елдрич з’явився з іншого простору, натомість я прибув з іншого часу. Ясно тобі?
— Гм-м, — пробурмотів Фелікс Блау.
— Поглянь на мій подвійний купол, на моє величезне чоло. Я ж булькоголовий, так? А ця ороговіла шкіра. Вона не лише зверху, вона в мене всюди. У моєму випадку терапія спрацювала, як треба. Тож поки що не здавайся. Повір у мене.
— Добре, Лео.
— І нікуди не тікай. Буде гаряче. Можливо, я дивитимуся на тебе парою люксвідових дженсенських очей, але всередині я все ще буду собою. Гаразд?
— Гаразд, — відказав Фелікс Блау. — Як скажете, Лео.
— «Лео»? Чому ти й досі називаєш мене «Лео»? Сівши рівно й спершись на обидва бильця, Фелікс благально поглянув на нього.
— Думай, Лео. Заради Бога, думай.
— О, так, — протверезівши, кивнув він і відчув себе присоромленим. — Вибач. Це тимчасове. Я знаю, про що ти. І знаю, чого ти боїшся. Але це нічого не означає, — запевнив Лео і додав: — Я думатиму, як ти й порадив. І більше ніколи не забуду.
Він серйозно кивнув на знак даної обіцянки, їхній корабель мчав уперед, все ближче й ближче до Землі.
Видавництво «Комубук» висловлює щиру подяку Артему Долотову за щедру фінансову підтримку цього видання.
Про автора
Філіп Кіндред Дік (англ. Philip Kindred Dick) — відомий американський письменник-фантаст.
Народився 16 грудня 1928 року в Чикаго, Іллінойс, однак невдовзі родина Діків перебралася в район затоки Сан-Франциско. Коли батька хлопчика перевели на посаду в штат Невада, матір відмовилася переїжджати разом із ним, і батьки розлучилися. З того часу Філіп Дік зростав у неповній родині. Ще один трагічний епізод його дитинства — смерть сестри-близнючки Джейн, яка померла у півторамісячному віці. До кінця свого життя письменник так і не зумів оговтатись від цієї втрати, хоч знав про неї лише з розповідей матері. Деякі дослідники творчості Філіпа Діка вважають, що саме ця травма зумовила неодноразову появу в його творах мотиву «фантомного близнюка».
Після закінчення школи майбутній письменник вступив до Каліфорнійського університету в Берклі, однак, провчившись там усього один семестр, вирішив кинути навчання і певний час працював у магазині, що продавав вінілові платівки. Філіп Дік був кілька разів одружений, переважно невдало. Щоб підсилити творчі імпульси та погамувати гостроту психічних розладів, які дошкуляли йому дедалі більше, став вживати синтетичні наркотичні препарати. Тож періоди плідної праці часто чергувалися у нього з періодами депресії і нападами параної. Майже все своє життя письменник провів у Каліфорнії, де й помер 2 березня 1982 року.
У жанрі наукової фантастики Філіп Дік дебютував на початку 1950-х. У 1955 році було опубліковано його перший роман «Сонячна лотерея». 1950-ті та ранні 1960-ті були дуже продуктивним періодом у творчості письменника. У 1963 році він отримав найвищу нагороду у світі наукової фантастики — премію Hugo за роман «Людина у високому замку». За наступні півтора десятиліття написав більшість своїх найвідоміших творів.
У своїх текстах за фасадом розважальних науково-фантастичних сюжетів Філіп Дік досліджував складні філософські та метафізичні теми, що й принесло йому славу серйозного романіста. Дія його творів часто відбувається у похмурих техногенних світах майбутнього, де панують корпорації-монополісти та авторитарні режими. Також для цього автора характерне зацікавлення штучним інтелектом, зміненими станами свідомості та симбіозом між людиною і машиною. У більш пізніх роботах письменника («Валіс», «Божественне вторгнення», «Трансміграція Тімоті Арчера») чітко відобразився його інтерес до метафізики та теологи.
Філіп Дік часто моделював персонажів та сюжети своїх текстів з власного досвіду, досліджуючи природу наркоманії, параної, шизофренії та трансцендентних практик.
До найвідоміших творів Філіпа Діка належать «Звихнутий час» 0959). «Людина у високому замку» (1962), «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (1968), «Убік» (1969), «Затьмарення» (1977) та деякі інші. Кілька реалістичних романів, які Дік створив ще на початку своєї кар’єри, були опубліковані лише після його смерті й отримали схвальні відгуки критиків. Багато творів Філіпа Діка було екранізовано. Його роман «Чи мріють андроїди про електричних овець?» став літературною основою культового фільму режисера Рідлі Скотта «Той, що біжить по лезу» (1982), а за антиутопією «Людина у високому замку» кінокомпанія Amazon Studios зняла однойменний телесеріал. Загалом творчий доробок Філіпа Діка налічує більш ніж 30 романів і 110 оповідань.