— Так, я мав намір допомогти йому ухилитися, — відверто мовив він.
— Містере Булеро, — тихо, але впевнено проказала вона, — домовмося. Нехай його призвуть. І тоді я стану вашим нью-йоркським консультантом з пре-моди.
Вона чекала; Лео мовчав.
— Що скажете? — поцікавилася вона.
Було очевидно, що міс Фуґате не звикла до таких перемовин. Однак вона була налаштована за можливості домогтися свого; врешті-решт,— подумав він,— усім, навіть найкмітливішим ділкам, треба з чогось починати. Можливо, перед ним початок блискучої кар’єри.
Аж раптом Лео дещо згадав. Він згадав, чому її перевели з Пекіну в Нью-Йорк на посаду асистентки Барні Меєрсона. Її передбачення були несталими. А деякі з них, а насправді надто багато з них — помилковими.
Можливо, її передбачення заголовка, що звинувачував його у вбивстві Палмера Елдрича, якщо припустити, що вона не брехала, а й справді бачила його, було черговою помилкою. Таке саме помилкове передбачення, як і те, що привело її сюди.
— Я подумаю,— сказав він уголос.— Дай мені кілька днів.
— У вас є час до завтрашнього ранку, — твердо мовила міс Фуґате.
— Тепер я бачу, чому Барні був такий роздратований,— розсміявся Лео.
Ймовірно, Барні, як ясновидець, відчував — бодай неясно,— що вона збирається завдати йому вирішального удару і поставити під ризик усю його кар’єру.
— Слухай, — підійшов він до неї. — Ти ж коханка Меєрсона. Не хочеш його кинути? Я можу запропонувати тобі цілий супутник.
Звісно, якщо припустити, що він зможе вигнати звідти Скотті.
— Ні, дякую, — відмовилася міс Фуґате.
— Але чому? — здивувався він.— Твоя кар’єра...
— Мені подобається Меєрсон,— відказала вона.— І не надто приваблюють булькоголо...
Вона урвала себе й виправилась:
— Чоловіки, які еволюціонували в клініках.
Він знову відчинив двері офісу.
— До завтрашнього ранку я тебе повідомлю.
Спостерігаючи, як вона виходить у приймальню, Лео подумав: «Це дасть мені час злітати до Палмера Елдрича на Ганімед; тоді я дізнаюся більше. Дізнаюся, хибне твоє передбачення, чи ні».
Зачинивши за дівчиною двері, він одразу ж повернувся до столу і клацнув кнопкою відеофона.
— З’єднайте мене з ветеранським шпиталем імені Джеймса Ріддла на Базі III, Ганімед. Я хочу поговорити особисто з містером Елдоном Трентом. Він там пацієнт, — сказав він нью-йоркському оператору, повідомив своє ім’я та номер, від’єднався, похитав гачок і набрав космопорт імені Кеннеді.
Забронювавши квиток на вечірній експрес-корабель з Нью-Йорка до Ганімеда, Лео нетерпляче заходив офісом в очікуванні дзвінка з ветеранського шпиталю імені Джеймса Ріддла.
Булькоголовий, — думав він. Щоб так назвати свого шефа...
Через десять хвилин почувся дзвінок.
— Перепрошую, містере Булеро,— вибачився оператор.— За наказом лікарів містер Трент не приймає дзвінків.
Отже, Рондінелла Фуґате мала рацію; у шпиталі імені Джеймса Ріддла лежав Елдон Трент, і цілком вірогідно це був Палмер Елдрич. Цієї підстави було цілком достатньо для польоту; шанси хороші.
Хороші шанси на те, — іронічно думав Лео, — що я зустрінуся з Елдричем, ми бозна через що посваримося, і врешті-решт він помре. Чоловік, із яким наразі я навіть не знайомий. І мене притягнуть до відповідальності; з рук це мені не спустять. Чудові перспективи!
Однак його не полишала цікавість. За які б оборудки він не брався, йому ще ніколи, за жодних обставин не доводилося когось убивати. Між ним і Палмером Елдричем мало статися щось унікальне; і подорож на Ганімед покаже що.
Тепер важко було б повернути назад. Загострена інтуїція підказувала Лео, що трапиться саме те, на що він сподівався. До того ж Рондінелла Фуґате сказала, що його лише звинуватять у вбивстві; жодних даних стосовно винесеного вироку не було.
Звинуватити людину його становища в злочині, який карався смертною карою, навіть для керівництва ООН було б украй непросто.
Нехай спробують.
3
Поклавши демонстраційний контейнер перед собою на столі, Річард Гнатт попивав текілу сауер в барі поблизу «Наборів П. П.». Він чудово знав, що з горщиками Емілі все гаразд; її роботи продавалися. Проблема була в її колишньому чоловікові та його владі.
І Барні Меєрсон її застосував.
Треба повідомити Емілі, — сказав Гнатт собі, і почав було підводитися.
Йому заступив шлях якийсь чоловік; дивакуватий товстун із худорлявими ногами.
— Хто ви? — поцікавився Гнатт.
Чоловік хитнувся перед ним, мов іграшка, водночас риючись у кишені, мовби відшкрібаючи знайомий мікроорганізм із непідвладними часу паразитичними властивостями. Урешті-решт він видобув звідти візитівку.
— Нас цікавлять ваші керамічні вироби, містере Гатт. Натт. Чи як вас там?
— Ікгольц, — прочитав Гнатт на візитівці; там було тільки ім’я, жодної додаткової інформації, не було навіть номера відеофону. — Те, що в мене з собою, — це лише зразки. Я скажу вам адреси крамниць, де продаються наші товари. Але ці...
— Для мініатюризації, — кивнувши, продовжив схожий на іграшку містер Ікгольц. — Саме їх ми й хочемо. Містере Гнатт, ми збираємося мініатюризувати вашу кераміку; ми вважаємо, що Меєрсон помиляється... Вона стане модною, і дуже скоро.
Гнатт витріщився на нього.
— Ви хочете мініатюризувати, і ви не з «Наборів П.П.»?
Більше ніхто не займався мініатюризацією. Всі знали, що «Набори П. П.» були монополістами.
Сівши за стіл біля демонстраційного контейнера, містер Ікгольц дістав гаманець і почав рахувати шкірки.
— Спершу майже ніхто про це не знатиме. Однак зрештою...
Він запропонував Гнатту пачку зморщених коричневих трюфельних шкірок, що правили в Сонячній системі за гроші: тільки вони містили єдину молекулу, унікальну білкову амінокислоту, яку не здатні були дублювати Принтери, живі організми з Білтонґа, які багато заводів на Террі використовували замість автоматизованих збірних конвеєрів.
— Мені треба порадитися з дружиною,— відповів Гнатт.
— Хіба не ви представник вашого підприємства?
— Т-так, я.
Він узяв стос шкірок.
— Ось угода.
Діставши документ і розклавши його на столі, Ікгольц простягнув Гнатту ручку.
— Вона надає нам ексклюзивні права.
Нахилившись, щоб підписати, Річард Гнатт прочитав назву компанії Ікгольца. Бостонська фабрика «Жуй-Ц». Йому ніколи не доводилося про них чути. Жуй-Ц... Назва нагадувала інший продукт, але він ніяк не міг згадати, який саме. Згадав лише, поставивши підпис, коли Ікгольц уже відривав його примірник угоди.
Нелегальна галюциногенна наркотична речовина Цукер-К, яку використовували в колоніях разом із наборами Прудкої Пет.
У нього виникло дуже погане передчуття. Але було пізно. Ікгольц уже забирав демонстраційний контейнер; відтепер його вміст належав Бостонській фабриці «Жуй-Ц», США, Терра.
— Як мені... з вами зв’язатися? — запитав Гнатт, доки той ще не відійшов від столу.
— А вам не доведеться. Якщо ми захочемо, то вийдемо з вами на зв’язок самі, — коротко посміхнувся Ікгольц.
Як йому, в біса, сказати про це Емілі? Гнатт перерахував шкірки, перечитав угоду й поступово усвідомив, скільки Ікгольц йому заплатив; цього вистачило б на п’ятиденну відпустку для нього й Емілі в Антарктиці, в одному з найкращих, найпрохолодніших курортних міст, куди вчащали багатії з Терри і де, поза сумнівом, відпочивали влітку такі люди, як Лео Булеро... А тепер літо тривало цілий рік.
Або... Можна зробити навіть більше; вони з дружиною — звісно, якщо захочуть, — можуть відвідати одну з найелітніших установ планети. Вони можуть полетіти до Німеччин і записатися в одну з клінік Е-терапії доктора Віллі Денкмаля. Нічого собі,— подумав Гнатт.
Він зачинився у відеофонній будці бару й набрав Емілі.
— Збирай валізу. Ми летимо в Мюнхен. У... — Гнатт обрав клініку навмання; бачив її рекламу в одному з модних паризьких журналів, — в Айхенвальд. Доктор Денкмаль...
— Барні їх узяв? — спитала Емілі.