— Ні. Але тепер мініатюризацією займається ще дехто, крім «Наборів П. П.».
Він мав піднесений настрій.
— Барні нам відмовив. То й що? З цією новою компанією нам навіть краще. Схоже, в них купа грошей. Побачимося за пів години. Я замовлю квитки на експрес-рейс TWA. Лиш уяви: Е-терапія для нас обох.
— Коли до цього дійшло, то я не впевнена, що хочу еволюціонувати, — тихо сказала Емілі.
— Звісно ж, хочеш, — приголомшено заперечив він. — Тобто я хочу сказати, що це може врятувати нам життя, а якщо й не нам, то нашим дітям... дітям, які в нас, можливо, колись з’являться. Але навіть якщо ми побудемо там недовго й еволюціонуємо лише трохи, подумай, які нам відкриються можливості. Нас пускатимуть усюди. Ти знайома особисто бодай із кимось, хто пройшов Е-терапію? Ми постійно читаємо про них у гомеозетах, про цих світських людей... але...
— Я не хочу мати шерсть по всьому тілу, — відказала Емілі. — Не хочу, щоб збільшилася моя голова. Ні. Я не полечу в Айхенвальдську клініку.
Схоже, вона прийняла остаточне рішення; її обличчя було цілком спокійне.
— У такому разі я полечу сам, — мовив він.
З економічного погляду це також вигідно; зрештою, саме він домовлявся з покупцями. До того ж він міг би пробути в клініці вдвічі довше, еволюціонувати вдвічі більше... Звісно, якщо терапія подіє. На деяких людей вона не діяла, але навряд чи в цьому можна звинувачувати доктора Денкмаля; не всі були однаково наділені здатністю до еволюції. Стосовно себе Гнатт був певен: він суттєво еволюціонує, дожене великих цабе, а деяких навіть пережене, якщо говорити про ороговілу шкіру, що її Емілі з хибних упереджень назвала «шерстю».
— А що ж робити мені, поки тебе не буде? Просто ліпити горщики?
— Так, — відказав він.
Адже замовлення почнуть надходити великі й швидко; інакше Бостонська фабрика «Жуй-Ц» не цікавилася б мініатюризацією. Вочевидь, вони винайняли власних ясновидців у галузі пре-моди, як робили в «Наборах П. П.». Аж раптом Гнатт згадав; Ікгольц казав, що спершу майже ніхто про це не знатиме. Це означало, що нова компанія не мала мережі диск-жокеїв довкола колонізованих супутників і планет; на відміну від «Наборів П. П.», вони не мали змоги передавати новини через Аллена чи Шарлотту Фейнів.
Утім, для встановлення диск-жокейських супутників треба час. Це зрозуміло.
І все ж йому стало не по собі. А що, як ця компанія працює нелегально? — у паніці спало на думку Гнатту. Можливо, Жуй-Ц, як і Цукер-К, заборонено. Можливо, я вліз у щось небезпечне.
— Чула коли-небудь про Жуй-Ц? — поцікавився він в Емілі.
— Ні.
Гнатт знову дістав угоду і вкотре її передивився. Що за маячня? Як я міг у таке вляпатися? Якби ж той клятий Меєрсон нам не відмовив...
О десятій ранку знайомий жахливий гудок розбудив Сема Ріґана, і той вилаявся на корабель ООН нагорі; він знав, що шум зчинили навмисне. На кораблі, який кружляв над бараком «Вітрянковий рудник», хотіли переконатися, що скинуті пакунки дісталися колоністам, а не лише місцевим тваринам.
— Заберемо,— пробурмотів собі під ніс Ріґан; застібнувши захисний комбінезон і взувши високі черевики, він понуро та якомога повільніше поплентався до рампи.
— Рано він сьогодні, — поскаржився Тод Морріс. — І б’юсь об заклад, що там тільки скоби, цукор та основні продукти на кшталт сала... Нічого цікавого, ніяких цукерок.
Норман Шайн навалився плечима на люк на вершечку рампи; в очі вдарило яскраве холодне сонце, він примружився.
Вгорі, на тлі чорного неба, виблискував корабель ООН, що немов звисав на тонкій нитці. А пілот вправний, — подумав Тод. Знає Півмісяць Файнберґа. Він помахав кораблю рукою, і знову пролунав гудок, змусивши його прикрити вуха руками.
З нижньої частини корабля висунулася ракета, випустила стабілізатори й по спіралі спустилася на землю.
— Трясця, — з відразою мовив Сем Ріґан і байдуже відвернувся. — Це — скоби; вони — без парашута.
Як жалюгідно сьогодні нагорі, — подумав він, розглядаючи поверхню Марсу. Нудьга. І нащо ми сюди прилетіли? Бо мусили, бо нас змусили.
Ракета ООН уже впала; її корпус тріснув від удару, і три колоністи побачили каністри. Певно, п’ятсот фунтів солі. Сема Ріґана охопила ще більша зневіра.
— Гей, — мовив Шайн, підійшовши до ракети й зазирнувши всередину. — Схоже, тут щось корисне.
— У цих коробках радіо,— сказав Тод.— Транзисторні радіо.
Задумавшись, він рушив за Шайном.
— Можливо, з їх допомогою ми зможемо додати в наші набори щось новеньке.
— У моєму вже є радіо, — відказав Шайн.
— Ну тоді збереш із деталей автоматичну газонокосарку, — відрізав Тод. — Такого в тебе нема, чи не так?
Він добре знав Шайнів набір Прудкої Пет; їхні пари, він з дружиною і Шайни, з огляду на сумісність, частенько практикували злиття.
— Приймачі мої. І я знаю, що з ними робити, — сказав Сем Ріґан.
Його набору бракувало механізму для автоматичного відчинення дверей у гаражі, який був і в Шайна, і в Тода; порівняно з ними він суттєво пас задніх. Звісно, всі ці предмети можна було придбати. Але в нього закінчилися шкірки. Весь свій запас він витратив на потреби, які вважав більш нагальними. Ріґан купив у пушера доволі велику кількість Цукер-К і заховав її під своїм спальним відсіком на найнижчому рівні їхнього спільного барака.
Він був вірянином; вірив у диво трансляції — майже сакральну мить, коли мініатюрні артефакти з набору починали не просто нагадувати про Землю, а й самі ставали Землею. Тоді він і решта тих, хто під час переселення в ляльок зливався в одне ціле, переносилися завдяки Цукер-К в інший час і простір. Багато колоністів досі не вірили; для них набори були лише символами світу, де нікому з них уже не доведеться побувати. Втім, поступово невірні наверталися.
Навіть зараз, рано-вранці, він прагнув повернутися під землю, зжувати шмат Цукер-К зі свого сховку й разом із товаришами пережити найбільш священне відчуття, яке було їм доступне.
— Хтось хоче вдатися до переходу? — запитав він Тода і Норма Шайна. Так вони називали спільне вживання. — Я повертаюся вниз. Можемо скористатися моєю Цукер-К. Я поділюсь.
Відмовитися від такої пропозиції було неможливо; схоже, і Тод, і Норм спокусилися.
— Так рано? — запитав Норм Шайн. — Ми ж щойно прокинулися. Хоча однаково робити нічого.
Він похмуро копнув автономний піскокопач; той уже не перший день стояв перед входом у барак. Ніхто не мав сил піднятися на поверхню і продовжити розчисні роботи, розпочаті ще на початку місяця.
— Але, здається, це неправильно,— пробурмотів він.— Ми мусимо працювати на поверхні, на наших городах.
— А город у тебе нічогенький, — усміхнувся Сем Ріґан. — Що ти там вирощуєш? Назвав уже якось?
Запхавши руки до кишень комбінезона, Норм Шайн пройшовся порослим рідкою рослинністю пухким піщаним ґрунтом до свого колись дбайливо доглянутого городу; він зупинився й оглянув грядки в надії, що бодай якісь із спеціально підготовлених насінин проросли. Жодна.
— Швейцарський листовий буряк, — підбадьорливо сказав Тод. — Правильно? Хоч він і мутував, я все одно впізнаю це листя.
Відірвавши листок, Норм пожував його, але виплюнув; той був гіркий і присипаний піском.
Тремтячи під холодним марсіанським сонцем, з барака вийшла Гелен Морріс.
— У нас тут суперечка, — звернулася вона до трьох чоловіків.— Я кажу, що земні психоаналітики коштували п’ятдесят доларів за годину, а Френ стверджує, що то лише за сорок п’ять хвилин. Ми хочемо додати в наш набір аналітика, але треба, щоб усе було правильно, адже це автентична річ, яку виготовлять на Землі і доставлять сюди, — пояснила вона. — Пам’ятаєте ж корабель Булеро, що прилітав минулого тижня?..
— Пам’ятаємо,— сердито відказав Норм Шайн.
І ціни, які встановлював продавець Булеро, також. Аллен і Шарлотта Фейни постійно розповідали зі супутника про різні предмети й лишень розбурхували апетит.
— Спитай у Фейнів, — сказав Тод, чоловік Гелен. — Виклич їх по радіо, коли супутник пролітатиме над нами наступного разу.