Ми саме проминали одноповерховий шоколадний будиночок, коли Петрик трохи пригальмував.
- Отут,- кивнув він,- мешкав загиблий хлопець.
- Роман Данилець?
- Роман Да… я не можу вимовити його прізвища.
- Звідки ти знаєш? Ти був із ним знайомий? Спершу Ожавашко, тепер будинок Романа Данильця… Петрикова обізнаність лякала. Ні, стривай, я не можу думати на людину, з якою їду в одній машині! Але, згодьтеся, історія темна…
- Я розпитував про Ожавашко і цього хлопця. Знаєш, як нестерпно жити з відчуттям, що нас, корінних жителів, білі зайди підозрюють у всіх гріхах?!
- Ану, зупини машину.
Петрик знехотя скорився. Він завернув за ріг і притулив машину у вузькому завулку з поетичною назвою Вільшанка. Двигуна Петрик не вимикав, і пічка жаром пахтіла мені в обличчя.
- Зараз я тобі щось запропоную,- мовила я, дивлячись просто перед собою у чорне провалля нічного завулка,- але ти не поспішай оголошувати мене божевільною…
У відповідь Петрик шморгнув носом.
- Роман Данилець мешкав у цьому будинку не сам? - спитала я.
- Сам,- відповів Петрик.- Цей будиночок розрахований на двох студентів, але, наскільки я зрозумів, тут місце не надто вигідне, тож другого пожильця поки що не знаходилося…
- Чудово. Бо в мене виникла одна геніальна ідея.
- Незаконне проникнення? - здогадався професор Аніт і ще раз шморгнув носом.
- А звідки ще починати розслідування, як не з перевірки помешкання? - знизала я плечима.- Ти хіба детективів не читав?
- А ти знаєш, що нам за це світить?
- Здогадуюся. У вас тут закони про приватну власність суворі.
Петрик вимкнув двигун і відчинив бардачок. Я підтягла до себе коліна, щоб не заважати. Серед купи запорошеного мотлоху професор Аніт знайшов ліхтарик і складаний ніж, тоді подумав іще, дістав засмальцьовані нитяні рукавички й запхнув усе добро собі в кишеню пальта. У мене рукавички були теплі, шкіряні.
Ми вилізли з машини, і Петрик обережно причинив дверцята, щоб голосно не брязкати. У завулку Вільшанки не світилося жодного ліхтаря, і червона Петрикова машина видавалась у темряві чорним силуетом великого звіра.
Ми ступили кілька кроків у бік Вікторії. Серце моє шалено калатало. Вчинити незаконне проникнення в чужій країні, та ще й коли в кишені не лежить навіть паспорта, та ще й у компанії червоношкірого аборигена, а на них, як відомо, білі полюбляють вішати нерозкриті справи…
Світло блимнуло так нагло, що я остовпіла. Майнула химерна думка, що тут - засідка, і поліція нас знімає на камеру. Я ще здивувалася, навіщо знімати тут, надворі, коли ми не встигли здійснити протиправних дій,- і нарешті побачила, що то спалахнув ліхтар над ґанком. У Буремній Затоці люблять економити на сірниках: вішати над дверима ліхтарі на фотоелементах, а в хаті цілодобово палити світло в усіх кімнатах.
Я вистрибнула з кола світла.
- Боже, як я налякалася!
Петрик зловтішно підсміювався.
Ми повернули за ріг і зупинилися, зачувши слабке торохтіння автомобільного двигуна. З сусіднього провулка виїхав зелений пікап. У Майкла така машина, зринуло в пам’яті, а нам зараз зовсім не потрібна зайва компанія… Та, зрештою, в Буремній Затоці мужчини полюбляють напіввантажні джипи: і на полювання зручно їздити, і влітку вибратися відпочити - є де намети поскладати, а раптом забагнеться втекти від дружини, можна навіть прихопити улюблений диванчик… Ні, то не може бути Майкл - що йому робити тут поночі!
Перетнувши вулицю, ми підійшли до шоколадного будиночка.
Парадні двері були заклеєні жовтою стрічкою з загрозливим написом «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ. НЕ ПЕРЕТИНАТИ», і хоча я точно знала, що жодного злочину тут не трапилося, бо Роман Данилець загинув на водоспаді, я мерзлякувато стенула плечима. Незаконне проникнення в опечатаний будинок, бігме, ще гірше, ніж просто незаконне проникнення.
Петрик поманив мене, і ми обійшли хату із правого боку, лишаючи чіткі відбитки ніг на свіжому снігу. Гараж, який врізався в праву стіну будинку, крім автоматичних ролетів, мав іще збоку двері, які Петрик із надією посмикав. Звісна річ, вони були замкнені.
Ми пройшли ще кілька метрів і опинились у дворі. Доріжка, що нею ми простували, впиралась у невеличку підсобну будівлю. Петрик підійшов і покрутив ручку. Теж замкнено.
- Якщо зламаємо замок у цей сарай,- пошепки мовив Петрик,- це ж не так страшно, як ламати замок на парадному вході в хату?
Поважний професор Аніт дістав складаний ножик, вивільнив лезо й застромив його у замкову шпарину на круглій ручці. Мене завжди приголомшували замки на хатах Буремної Затоки: у нас такий хирлявий запор поставлять хіба на туалет… Петрик обережно повернув лезо і штовхнув двері. Вони знехотя піддались, і зловмисник прослизнув усередину.
Він засвітив ліхтарик, жмуток світла затанцював по стінах. Над одвірком, на симпатичному гачку, висів одинокий ключик. Петрик потягнувся до гачка.
- Як ми й очікували,- промуркотів він.
- Господарі теж вважали,- прошепотіла я зачудовано,- якщо загублять ключі, краще зламати сарай, ніж хату? Добре, хоч під килимком на порозі ключі не лишають…
- Чому не лишають? - образився Петрик за своїх співвітчизників.- Батьки все моє дитинство під килимком ховали ключ для мене, аж поки до нас не вломились злодії та не вкрали телевізор і новеньку валізу - більше красти було нічого.
Петрик причинив по собі двері, повернувся до гаража й відімкнув замок. Пахло всередині неймовірно гидко.
- Що це за сморід? - не втерпіла я.- Тут не розкладається ще один труп?
Мій супутник зупинився у кутку біля сходів, що вели до хати, і зазирнув у сміттєвий бак. Коли він зняв покришку, сморід ошелешив мене.
- Повнісінький,- повідомив Петрик.- Скільки він уже тут стоїть отак? Місяць? Якби не зима, сусіди б уже самі зламали двері, не витримавши сопуха.
Професор Аніт піднявся по сходах і тим самим ключем відімкнув бічні двері до будинку.
- Як ти це зробив? Хіба ключ пасує до всіх замків?
Петрик здивовано озирнувся.
- Звісно, пасує. А як інакше? Не тягатимеш же десяток ключів у кишені!
- На всіх дверях - однакові замки? - уточнила я.
- Так.
У Буремній Затоці мешкають справді довірливі люди, які не бояться злодіїв! Не уявляю, що б подумали вони про моє психічне здоров’я, якби дізналися, що вдома, в Україні, моя квартира має подвійні двері (зовнішні - залізні), й обладнані вони чотирма різними запорами…
Шоколадний будиночок мав дві спальні, один санвузол і вітальню, яка водночас правила за кухню і їдальню. Петрик у темряві пройшовся кімнатами, навпомацки поопускав усі жалюзі, тоді зважився запалити світло у коридорчику біля дверей, крізь які ми сюди потрапили.
Оселя мала занедбаний вигляд, і не тільки тому, що вже місяць сюди не з’являвся господар і все поприпадало порохами. Старі меблі дихали на ладан, замість книжкової шафи - відкриті полиці з неструганих дощок, залізні ліжка пережили, мабуть, не одне покоління мешканців будинку, дерев’яні шафки в кухні родом із п’ятдесятих років, і хіба санвузол обладнаний сучасною душовою кабіною і новеньким унітазом.
Петрик зазирнув ув одну зі спалень, посвітив ліхтариком. Ця кімната, вочевидь, давно не мала пожильця.
У другій спальні було веселіше - трохи накидано книжок на письмовому столі, у комоді - чоловіча білизна, у вбудованій шафі на вішаках чекають господаря піджаки, светри і сорочки. Тільки господар уже не прийде…
Поки мій супутник перевіряв уміст шухлядок письмового столу, я увімкнула настільну лампу - й побачила газету, складену так, що одна замітка впадала в око. Кричущий заголовок через усю сторінку - «СПРАВУ ІВАНА «ГРІЗНОГО» ДЕМ’ЯНЮКА ПОНОВЛЕНО». Я пробігла очима кілька перших рядків, тоді вчиталася.
«Джон (Іван) Дем’янюк (нар. 3 квітня 1920 р. в Київській обл.) іммігрував до США з Європи у 1951 р. і працював механіком на заводі «Форд» в Огайо. Батько трьох дітей, одружений із жінкою, що з нею познайомився в таборі для переміщених осіб. У 1958 р. отримав громадянство США. У серпні 1977 р. Міністерство юстиції США подало до суду заяву про відмову Дем’янюку в американському громадянстві, оскільки з’явилися свідчення, що він служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці і збрехав, подаючи документи на імміграцію. У червні 1981 р. Ізраїль надіслав вимогу про екстрадицію Дем’янюка, і в лютому 1986 р. його депортували до Ізраїлю, де він постав перед судом.