Джону Дем’янюку висунули обвинувачення, що у 1942 році він, колишній солдат червоної армії, зголосився співпрацювати з нацистською Німеччиною та служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці, де обслуговував газові камери й отримав прізвисько Іван Грізний. Звинувачення висунули на підставі посвідчення з його тогочасною світлиною та справжніми підписами вищих офіцерських чинів СС. У квітні 1988 р. ізраїльський суд засудив Дем’янюка до страти через повішення.
Захист подав апеляцію, і в серпні 1993 р. Верховний суд Ізраїлю виправдав Дем’янюка, оскільки вважав, що посвідчення могло бути сфальшованим радянською владою для дискредитації Дем’янюка, тобто існує достатньо підстав для сумнівів у провині підсудного. Дем’янюка випустили з-під варти, і він повернувся до США. У лютому 1998 р. Федеральний окружний суд постановив відновити його громадянство.
Однак уже в травні 1999 р. Міністерство юстиції знову подало позов проти Дем’янюка. На цей раз його звинуватили в тому, що він служив у таборах смерті Собібур і Майданек у Польщі, а також у таборі Флоссенбург у Німеччині. Дем’янюк постав перед судом у 2001 р., і вже в лютому 2002 р. суд постановив, що Дем’янюк не надав достатньо доказів своєї невинуватості. Провадження у справі Дем’янюка ведеться далі».
Що це нам дає? Хтозна. Щось ця інформація зовсім не в’яжеться до зниклої червоношкірої дівчини… Відклавши газету, я погортала кілька книжок. «Філософія автохтонів. Підручник»,- так називалася одна з них. В іншої на титулі значилося: «Легенди койота». Ще одна книжка - «Племена аборигенів і кордони їхнього природного розселення».
- Глянь,- я потягла Петрика за рукав,- глянь, які книжки! На якому факультеті вчився Роман Данилець?
- Спершу втупив у магістратуру на політологію, потім перевівся на філософію автохтонів…
Знов мене насторожила Петрикова неймовірна обізнаність, але зараз я не мала часу довго над цим міркувати. Поряд із книжкою «Земельні угоди. 1808-1867» лежав стос чистого паперу для нотаток. Я спрямувала на нього світло настільної лампи, тоді нахилилася ближче. Мені привиділося, що на верхньому аркуші проступили сліди від запису, що робився на попередній сторінці.
Покрутивши аркуш і так і сяк, я нарешті роздивилася нечіткі літери - «Л. Д.»?… Написано було не латинкою, а кирилицею. Тобто писав Роман Данилець.
- Що там у тебе? - потягнувся Петрик до аркуша.
- Та… не можу розібрати… Запис якийсь робили на верхньому папірці, тут трошки проступило.
Петрик довго розглядав аркуш.
- Знаки питання - аж три штуки. І якісь літери…
- Давай сюди,- я відібрала у нього знахідку.- Оця літера - ніби українське «Л». Друга, мабуть, «Д»… Удома при нормальному світлі добре роздивлюся. А ти щось надибав?
- Нічого цікавого.
- Тоді забираймося, доки нас не застукали.
Я загасила світло настільної лампи і рушила до дверей. В останню мить мені в око впала книжка «Легенди койота».
- Слухай,- я запопадливо зазирнула Петрикові в очі,- можна я цю книжечку на пару днів позичу? У нас же є ключ, я потім обов’язково поверну її на місце! Ну будь ласка.
Петрик покрутив пальцем біля скроні, і я сприйняла це як знак, що він не схвалює, але й не заперечує. Заховавши книжку під куртку, я виповзла з будинку, і Петрик позачиняв за нами усі двері.
Свіжий сніжок уже притрусив відбитки наших ніг, і я мала надію, що до ранку нападає ще, тож від незаконного проникнення лишиться тільки один слід: зламаний замок на сараї. Але про це господарі дізнаються не раніш весни - коли ще їм знадобиться городній реманент!
Червона Петрикова машина тихо чекала у темному провулку. Обминаючи підступний ліхтар на фото-елементах, ми наблизились - і з-під машини просто мені під ноги чкурнула метка тінь.
«Ой!» - скрикнула я і затулила собі рот обома долонями.
«Чого репетуєш? - невдоволено відізвалася тінь.- Давно койота не бачила?»
Переді мною, піднявши передню лапу, стояв знайомий рудий силует і усміхався гострим писком. Нашорошені вуха ловили звуки ночі.
«Що ти тут робиш?» - пошепки спитала я.
«Що-що! На тебе чекаю! Маю для тебе ще одну пізнавальну історію - подарунок, так би мовити, до дня народження. Не могла ж ти подумати, що я тебе не привітаю? Дивись: шестикутна вітальня. Портьєри запнуті…»
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Шестикутна вітальня. На вікнах запнуті портьєри.
- Який паскудний настрій…- Оксана посмикала себе за мочку вуха. Ця звичка з’явилась у неї з недавнього часу - щойно вона згадувала про Семена, від котрого не було жодної звістки з самого дня наглої мобілізації, то починала нервово стенати плечима й терти вухо.
- А на що ти сподівалася? - зло й рішуче відтяла молодша сестра.- Згадай оті довоєнні паради й демонстрації, оте фальшиве єднання й братерство. Хіба військові френчі не дратували тебе самою своєю присутністю на вулицях твого міста? Хіба ти не бридилася щораз від їхнього панібратства і зверхності? - Орися несамовито жестикулювала.- То чого ж ти вважала, що інші військові… формою хіба відрізняються… що інші впишуться в інтер’єр?
- Який паскудний настрій… - за інерцією повторила Оксана, й Орися, стріпнувши віями, спробувала зазирнути їй у вічі, зацокотіла:
- Ну-ну, не переймайся… Це ж не кінець… Дасть
Бог, гарну новину отримаєш…
Облудні слова, котрим уже ніхто не вірив. Котрі вимовлялися, тільки аби говорити. Котрі нічого не важили. Сипалися - довгі, короткі, дзвінкі, погідні,- бо така звичка людська: у словесну форму одягати не залежні від волі людини явища, щоб змогти їх осягнути. Насправді ж Орисі хотілося так само опустити плечі й, хилитаючись із боку в бік, зітхати. Кривити обличчя, як від болю.
Знадвору по-хазяйському постукали, за мить двері прочинились, і крізь щілину зазирнула весела пика Леоніда Дуніна. Здмухнувши чорне пасмо з чола, він без привітання поцікавився:
- Гостей не чекали?
Сміливо відчинив двері навстіж, і тоді виявилося, що за спиною в Льончика стоять іще двоє: один у чорному елегантному костюмі, з дещо збентеженим виразом пташиного обличчя - Орися впізнала в ньому Льончикового колишнього однокурсника Левка Данильця.
Другий же був незнайомий. Високий, стрункий, лице трикутне, відкрите, а погляд блукає, і ніяк не вдається спіймати вираз його карих очей під запаленими, хворими повіками.
Поманивши за собою товаришів, Дунін першим ступив у сіни, скинув черевики, прилаштував їх під сходами, що вели на горище, та сміливо повернув праворуч, до кухні. Там він, насвистуючи урочистий марш, запалив вогонь і налив повний чайник води.
А гості так і тупцяли в сінях, незграбно роззуваючись.
Орися застигла в дверях, не певна, чи до вітальні їх запрошувати, чи краще відпровадити на кухню до Льончика, заки старша сестра не оговтається.
Тим часом Леонід випірнув із кухні; легко взяв кругленьку Орисю за талію й відсторонив із проходу, а тоді підштовхнув своїх товаришів до вітальні. Слідком за приятелями Льончик прослизнув у кімнату, зауважив посмучену Оксану. Нахилившись над нею, шепнув щось на вухо, від чого та стиснула губи, але невільно почервоніла й заховала усмішку, а потім піднесено промовив:
- Пані та панове, дозвольте відрекомендуватися: Перелесник,- він по-військовому хитнув підборіддям і клацнув закаблуками.- А ще маю познайомити вас. Сокіл,- він указав на Левка Данильця.
Левко простягнув Орисі руку, скоромовкою буркнув:
- Сокіл… е-е-е… то… то…
Орися подумки продовжила: «…псевдо»,- але вголос нічого не сказала, тільки кивнула приязно, з розумінням. Вдала, що вперше парубка бачить. Оксана теж кивнула, та руки не дала: душею була ще далеко. Левко-Сокіл зніяковів.