РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Султана, як уже згадувалося, була справжньою бангладеською князівною.
Вдома вона викладала в університеті англійську мову й літературу, і до двадцяти вісьмох років, аж поки не вийшла заміж за свого колегу - молоденького професора економіки, Султана вміла орудувати тільки слугами та служницями.
Заміжжя перевернуло її життя з ніг на голову. По-перше, магічним чином зникли слуги - всі вони залишились у батьківському палаці, а чоловік не лишень не мав фінансової потуги задовольняти витребеньки дружини, але й цілком у соціалістичному дусі не схвалював експлуатацію найманої праці.
По-друге, Султана раптом дізналася, що їжа, яку вона споживає щодня щонайменше двічі, а частіше тричі, на столі сама не з’являється - її треба купувати і готувати, і добре ще, коли не доводиться самій вирощувати! Першим подарунком, який зробив Султані чоловік, був кривий, мов ятаган, східний ніж на підставці, і Султана довгі години простоювала перед ножем на колінах, намагаючись навчитися різати м’ясо у повітрі. Султана зростала правовірною мусульманкою, і непокора чоловікові навіть не спадала їй на думку.
По-третє, чоловікові раптом забаглося підвищити наукову кваліфікацію, і він не вигадав нічого ліпшого, як чкурнути з квітучого Бангладеш у засніжену Буремну Затоку й потягти молоду дружину за собою. Двадцять п’ять розкішних сарі, які Султана привезла з теплого краю, їй просто не було куди вдягнути у Буремній Затоці!
Ах, сарі, сарі! Червоні, жовті, рожеві, зелені, пишно гаптовані золотом! Без сарі життя жінці цілком не таке! Навіть якщо ти припасла величеньку скриньку золотих прикрас і, як будь-яка порядна князівна, недбало тримаєш її у своїй кімнаті просто на столі - повну шкатулку перснів, сережок, браслеток і ланцюжків - та часом перебираєш і приміряєш золоті цяцьки, бо ж у занадто демократичній Буремній Затоці у тебе ще не було нагоди похизуватися перед товаришками східними своїми розкошами!
А коли ще й халяльного м’яса ніде не дістанеш, бо немає в Буремній Затоці мусульманської діаспори, і замовляти яловичину доводиться в сусідньому місті - і ти змушена харчуватися курятиною, щодня курятиною, яка стоїть тобі уже поперек горла!
Єдина відрада для душі - скликати гостину і запросити на неї своїх однокурсників, доки чоловік зайнятий на семінарі з макроекономіки. До гостини Султана довго готувалася, куховарила й прикрашала будинок, і коли ми з Джеклін і Майклом переступили поріг її хати, ніздрі нам принадливо залоскотали терпкі пахощі східних прянощів.
Султана, вдягнена в малинового кольору шовкове сарі, бігала вгору і вниз по сходах, щоразу пригадуючи чергову дрібницю, яку їй обов’язково треба принести, і цокотала так швидко, що ми через її тверду вимову й незвичний акцент нічого не могли второпатита, зрештою, уже й не намагалися.
Головною стравою був рис. Султана якось зізналася мені: коли бодай раз на день не покуштує рису, то, вважай, ще сьогодні й не їла. Готування рису перетворювалося на феєричний перформанс, я була якось присутня при ньому, і єдина думка снувалася тоді у мене в голові: як поцупити бодай ложечку.
- Султано, сядь уже, не гасай!
- Боже, який запах!
Султана востаннє злітала нагору, повернулася з розкішними серветками, зняла накривку з пательні, хапнула в жменю рису - рис їдять тільки руками - і вдоволено кивнула. І тоді на столі матеріалізувалися тарілки і наповнилися рисом, мов від помаху чарівної палички, і над гірками жовтої, щедро приправленої прянощами страви запарувало.
- Султано, а ми принесли вина! - Майкл опустив у центрі столу пляшку червоного сухого. Вже не знаю, де саме в Буремній Затоці вирощували виноград і яким дивом він дозрівав у цих північних широтах, але ми здебільшого пили чудове місцеве вино - недороге й запахуще.
Султана виставила на стіл три бокали.
- А собі?
Мусульманка злякано похитала головою.
Майкл розлив вино, і ми дружно випили та, прицмокуючи й закочуючи очі, заходилися дражнити господиню: «Ой, яка смакота! Неперевершений букет! Невже ти жодного разу не куштувала?» Султана тільки відмахувалася. Правовірні магометани, як відомо, алкоголю не п’ють.
Звабники та згубники налягли на рис із гострим м’ясом, ще раз випили. За другим разом Султана не втрималась і виставила на стіл четвертий бокал. Майкл націдив їй одну крапельку, Султана піднесла вино до носа та вдихнула запах.
- Ну вмочи вуста! - спокушали ми.- Спробуй на язик, а потім вільно навіть виплюнути. Як це можна прожити майже тридцять років - і не скуштувати вина?
Султана зробила рішучий рух перехилити бокал - і в останню мить завагалася. Ми тихенько підсміювалися. Насправді нам не аж так ішлося про те, щоб спокусити праведну мусульманку, вино - то була радше маленька гра, затіяна, ще коли ми, майбутні магістри, тільки-но перезнайомились і почали влаштовувати спільні вечірки.
Була в нас іще одна гра, й ми час до часу забавлялися в неї. Справа в тому, що бангладеська князівна, вже не знаю з якого дива, страшенно боялася тварин. Варто було шепнути їй: «Кошеня!» - як Султана з вереском видиралася на стіл, а то ще й вище. Але з цією забавкою було складніше, бо Султана, знаючи про наші підступи, майже завжди була насторожі.
Після смачної вечері саме прийшов час прогулятися. Султана мешкала неподалік Університету, у студентському містечку, і через вулицю від неї розташувався дитячий майданчик, де мами-студентки могли на пару годин лишити своїх дітей під наглядом і піти на лекції. Увечері ж майданчик порожнів, і тоді навідувалися туди такі дорослі бевзі, як ми,- з’їхати з гірки чи покататися на гойдалці.
Коли в місті випадав перший сніг, Буремна Затока, і так малолюдна, практично вимирала. На вулицях не зустрінеш пізніх перехожих, зате вікна світяться затишно, вікна переважно без фіранок, і видно, що на кухні зібралися родиною, вечеряють і попивають пиво або й дещо міцніше, і про щось тихенько гомонять. А з комина струмує димок - ще де-не-де в Буремній Затоці збереглися справжні коминки, які паляться дубовими дровами.
Ми вивалилися надвір, сполохавши тишу своїм галасом. Он попереду дитячий майданчик, він добряче засипаний снігом, але для нас це не перепона.
- Султано, ти знову без рукавичок? Хочеш, щоб долоні приклеїлися до гойдалки?
Здається, Султана ніколи не звикне до морозів
Буремної Затоки.
- Добре, що вона хоч шапку нарешті купи…
- Скунс! - гукнув Майкл. Султана вискнула, підстрибнула й зачепилася за гілляку. Маленька яблунька, де наприкінці літа визрівали гіркуваті райські яблучка, не витримала нападу - гілка тріснула, й Султана гепнулась у сніг.
Ми реготали, як навіжені.
- А там, між іншим,- мовив Майкл серйозно,- дійсно переходив дорогу скунс. Чалапав собі перевальцем у невідкладних справах. А ви його, бідолаху, так настрахали, що він і забув, яку зброю має при собі!
Сморід скунса ні з чим не сплутаєш, і навіть надворі сопух не вивітрюється годинами, а якщо скунсові попався собака, кажуть, потім сердешного пса ніяким шампунем не відмити.
Неподалік од нас світилася вікнами будівля університетської бібліотеки. Працювала бібліотека до десятої, тож зараз уже готувалася до закриття, і на п’ятому поверсі, у відділі рідкісних видань, світло загасили. Один по одному поверхи з четвертого по другий западали у морок, але на першому і далі світилося: бібліотекарі намагалися виставити за двері останніх запізнілих завсідників читальної зали. Потім вимкнулося яскраве світло і на першому поверсі, й тільки де-не-де горіли зелені чергові ліхтарі, які вказували на запасні виходи з приміщення.
Султана і Джеклін «паровозиком» з’їхали з гірки та зарились у сніг. Услід за ними вже нісся Майкл, і поки вони виборсувалися з замету, він лантухом навалився згори. Майкл був одягнений у пухову куртку, джинси, товсті вовняні шкарпетки і спортивні шкіряні босоніжки. Я давно постановила собі нічому не дивуватись у Буремній Затоці, але час од часу містечко викидало черговий коник, до якого я не була готова.