- Розступіться! - гукнула я.- Розступіться! Винищувач робить мертву петлю!
Пластмасова гірка була невимовно слизькою, не встигла я поставити на неї ногу, як уже нестримно поїхала, і спуск мій супроводжувався оглушливою сиреною, наче увімкнулося протиповітряне попередження. Я ляпнулася поряд із однокурсниками, набравши повні рукави холоднючого снігу. І з подивом виявила, що сирена лунає насправді.
- Це з бібліотеки,- гукнула Джеклін, тицяючи пальцем у напрямку будівлі, яка миготіла аварійними вогнями.
- А що ж там могло скоїтися? Сьогодні неділя, в цей час у книгосховищі вже немає відвідувачів.
- Може, на сигналізацію ставили, і хтось не на ту кнопку натиснув?
Ми викараскалися зі снігу й, ведені цікавістю, попрямували до бібліотеки. Що ближче ми підходили, то людніше ставало: студенти з навколишніх гуртожитків і будиночків висипали надвір, підбігли охоронці з головного корпусу, і як завжди в таких випадках, зчинився жахливий гармидер.
- Що трапилося? - питали ми у всіх поспіль.
- Та, кажуть, ніби саме ставили на охорону, а тут сигналізація спрацювала в підвалі, де архіви. Буцім там студент зачаївся і чекав, коли бібліотека зачиниться, щоб потім покопатись у комп’ютері і зняти з себе борги по книжках…
- Та що ви таке верзете! Нічого там страшного не трапилося, просто одна студентка, інвалід у візочку, засиділась у туалеті та проґавила момент, коли зачиняли, а щойно виїхала, сигналізація й заволала…
- Таж ні, ота бібліотекарка казала, що то на п’ятому поверсі спрацювало, там хтось хотів старовинну книгу поцупити…
Ми наблизилися до центрального входу. Охоронці метушилися, бігали туди-сюди, й не було в тому броунівському русі жодного ладу. Двоє переляканих дівчат-бібліотекарок мерзли надворі в самих светриках, одна з них нервово курила, а друга раз у раз поглядала на годинник.
Поруч із бібліотекарками майнула знайома постать, й у світлі потужних ліхтарів, що їх увімкнули охоронці, червонястим відливом блиснуло довге темне волосся.
- Професоре Аніт? - здивовано промовила я вголос.- Ви тут що робите?
Він рвучко обернувся.
- Іду з кафедри на стоянку.
- З кафедри на стоянку? - перепитала я. Гуманітарний корпус був наступним за бібліотечним, а стоянка розташувалася позаду нього, і йти з кафедри на стоянку попри бібліотеку - приблизно так само, як доїжджати з Хрещатика на Куренівку через Шепетівку.
- А що тут сталося? - змінив тему Петрик.
- Сигналізація спрацювала. Біс його знає.
- На п’ятому-таки поверсі,- подала голос Джеклін.- Щойно розмову охоронців підслухала.
Серед раритетів на п’ятому поверсі зберігалася дорогоцінна коробка з віршами невідомого автора. У мене вже був ксерокс із аркушів - і все одно я регулярно навідувалась у бібліотеку, щоб переконатися: знахідка ніде не зникла й не примарилася мені. І зараз, посеред засніженого університетського двору, мене охопило непереборне відчуття, що сигналізація заголосила не просто так. Чи не поважився зловмисник на мої дорогоцінні аркуші?!
- Боже, я просто зараз маю упевнитися, що вірші на місці! У мене шосте чуття: вони під загрозою! Негайно дозвольте пройти!
Якби не Джеклін, навряд чи вдалося б умовити охоронця просто зараз пустити мене в бібліотеку: я розмахувала руками, кричала й поводилася неадекватно. Притримавши мене за руку й шикнувши, аби я нарешті стулила пельку, Джеклін делікатно пояснила, що на п’ятому поверсі зберігаються цінні для української діаспори документи, тож нам нагально треба перевірити їхню цілісність. Етностудії в мультинаціональній Буремній Затоці - то святе, тож, помахавши перед носом охоронця нашими студентськими квитками, Джеклін потягнула мене всередину будівлі.
Ліфт їхав неймовірно довго.
Невимовно помалу переставляв ноги лінивий охоронець, який нас супроводжував.
Чималу годину охоронець мацав по стіні, де вмикається світло.
Повз стелажі я бігла з тривожним передчуттям.
І коли в проході на підлозі побачила знайому коробку, ноги зробилися ватяними.
- Там,- тицьнула я пальцем, не в змозі поворухнутися. Джеклін нахилилася над коробкою, але зрозуміло було, що вона не може зорієнтуватися: документи-бо написані чужою мовою.
Долаючи заціпеніння, я наблизилась і зняла картонну накривку.
Всередині все лишалося, на щастя, неторканим. Аркуші з віршами лежали саме в тій послідовності, в якій я їх востаннє зоставила кілька днів тому.
- Слава Богу,- видихнула я.- Боже ж ти мій!
Охоронець одразу зметикував, що коробка мала б стояти на стелажі, а не на підлозі, викликав по рації підмогу, й удвох представники закону, стиха про щось перемовляючись, допровадили нас до ліфта, а самі зосталися нагорі.
Коли ми знову опинилися надворі, Петрика вже не було. Я помалу приходила до тями. Тепер мене мучили два питання: кому могла знадобитися коробка, яка пролежала десятки років, припадаючи порохами в бібліотеці, перш ніж я випадково її розкопала,- і яким чином вірші невідомого автора взагалі опинилися за океаном.
Якби хтось із літераторів-українців Буремної Затоки, колишніх переміщених осіб (не забуваймо про 1943 рік і специфічну тематику віршів!), захотів передати
«Просвіті» свій архів, це б обов’язково було зазначене в супровідних документах, тобто питання авторства вирішилося б легко та швидко. Але в «Просвіті» мені нічого путнього не відповіли, я збиралася днями туди ще раз навідатися, та через те, що почався передекзаменаційний аврал і Петрик завалив мене студентськими творами вище голови, я ніяк не могла до «Просвіти» доїхати.
Швидше за все, вірші належать автору, який або повернувся в Україну, або загинув під час Другої світової. Тоді яким чином папери перетнули океан і опинились у Буремній Затоці? Якби вірші висилалися комусь листами, мали б зберегтись і самі листи, і конверти, хіба ні? Якщо були подаровані особисто, то кому?…
Легке фуркання відірвало мене від міркувань.
У кущах блиснули жовті зіниці, а потім із тіні виступила знайома постать. «Заплуталася?» - спитав мій друг койот і глузливо клацнув зубами.
«З теренів, знов окупованих совітами, ці документи не могли би потрапити за океан»,- мовила я задумливо.
«Ти на вірному шляху,- кивнув койот,- ось тобі підказка: вночі у вітальні луснула шибка…»
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Скло, навхрест заклеєне папером, все одно вночі тріснуло.
Щойно знову почалися нальоти, на цей раз червоної авіації, сестри Байди тільки й чекали, коли це станеться. Зрештою, вікно можна запнути цератою. Або військовим брезентом - якщо десь украсти. Однаково у вітальні уже не палили - ледве вистачало дров нагріти спальню.
Але сьогодні, коли шибка нарешті луснула і вікно зробилося таким голим, таким беззахисним, Оксана стала боятися до нього підходити. Ні, скло треба було десь добувати, бо вона не зможе жити в цьому розхристаному будинку.
Щодня йдучи на роботу в бюро інвентаризації, Оксана минала покинутий напіврозібраний будинок - за зиму його майже розтягли на дрова, але на фасаді ди- вом заціліло одне вікно. Мародерську вилазку сестри мали вчинити до роботи. Сьогодні запізнитися на роботу ніяк не можна: якраз поновлюватимуть Arbeitskarte, а без неї надвір ліпше взагалі не потикатися.
Неподалік будинку Байд була стоянка італійських автобусів «фіат», у них мешкали союзники. Чорняві веселі італійці залицялися до сестер, тільки-но уздріють їх на вулиці, особливо до Орисі, бо Оксана, з її хлопчачою стрижкою й сталево-сірими очима, здавалася занадто неприступною. Кілька місяців у їхній хаті навіть мешкали постояльці - капітан Барберіні та його денщик Маріо. З італійцями жилося веселіше: часом парубки ставили на спільний стіл військові пайки, та й сестри не чекали повсякчас перевірки. Потім капітана Барберіні перевели, на згадку він подарував Орисі листівку з видом на Колізей.
Морозне повітря забивало подих. Пальтечка сестри мали на риб’ячому хутрі - шуби довелося здати ще минулого року, а от валянки були знамениті: підбиті ватою з колишніх протигазів. До розваленої хати дійшли швидко, дорогою зустріли тільки одного німецького солдата. Оксана старалася навіть не глядіти в його бік, тримала Орисю попід лікоть і лишень відчувала, як від сестриної руки йде хвиля тривоги.