Выбрать главу

Жестом штукаря я висмикнула з кишені єдиний аркуш - ксерокс журнальної сторінки, але по тому, як загорілися очі моїх колег, було видно, що кульмінація вдалася на славу. Я обернула сторінку таким чином, щоб майбутні магістри могли побачити віршовані рядки чужою мовою. Чужою для них. Мені напрочуд рідною. Я зачитала напам’ять:

У межигір’ї спить село. Затихла в небі завірюха. Наш кінь, занюхавши тепло, Нервово стріпнув чуйним вухом.
Господар-місяць йде у двір, Щоб одчинить небесну браму. Спалахують вершечки гір. Мчать сани білими ярами.

Жоден із присутніх не второпав змісту, вловили тільки ритміку, мелодійну вимову, незвично точну риму, що в англійській мові майже не трапляється. Султана кивала в такт, мабуть, згадуючи улюбленого Рабіндраната Тагора. Не знаю, не певна, чи мови українська й бенгалі хоч трошки схожі, хіба - експресивністю, кулеметним темпом мовлення, чіткістю вимовляння звуків - кожна намистинка на разочку окремо.

- Ця сторінка,- я потрусила аркушем,- має давню історію. Звісно, не цей ось ксерокс, а оригінал. Походження він довоєнного. На теренах Великої України видавався тоді часопис, що мав назву «Радянська література». Під час війни перейменований був на «Українську літературу», по війні ще раз змінив назву… Але вам те не цікаво. Ми зараз говоримо про час, коли журнал звався ще «Радянською літературою». І в одному з чисел був надрукований єдиний твір…

- За підписом «О. Б.»,- муркнув Петрик.

- За підписом «О. Байда». І найцікавіше, що публікації передувала вступна нотатка відомого українського поета-неокласика Максима Рильського, в якій він пророкував О. Байді велике майбутнє, особливо в царині драматичної поеми… От би мені десь знайти хоч одненьку драматичну поему цієї загадкової О. Байди! Ото була б сенсація!

- Цікаво, скільки їй зараз років? Вона ще жива? Як вірші потрапили за океан? - посипалися питання зусібіч.- Ти зверталася безпосередньо в часопис?…

- В колишню «Радянську літературу» я написала… У моїй коробці зберігалися папери, передані «Просвіті» кількома переміщеними особами по Другій світовій війні. Тепер лишилося домогтися, щоб дядечко з «Просвіти» знайшов-таки свої конторські книги, а в них - записи, кому саме з української діаспори колись належала коробка за номером LU1310…

Повітря в хаті Джеклін коливалося від збудження. Петрик, яким сам не пив, нервовим рухом долив білого вина мені та Джеклін. Я вмочила вуста, розтягуючи задоволення від напою з примерзлого винограду та від справленого враження.

- Зачекай, зачекай,- раптом задумливо промовив Майкл,- якщо Роман Данилець шукав невідому поетку й загинув, то її таємниця, певен, загрожує кожному, хто на неї поважиться!

Чотири пари очей тривожно втупились у мене.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ЛІКАРНЯ МАККІЛЕРА

Якщо заокеанська «Просвіта» успадкувала українське нехлюйство і не може навести лад у власній звітності, то вже в бібліотеці Університету точно має бути порядок! У черговому поході до книгосховища скласти мені компанію радо зголосився Майкл - певно, українського коріння не так легко позбутися, навіть коли вже твої батьки були народжені на чужій землі, і твоє поняття про українську культуру не виходить за межі пирогів, голубців, борщу та гопака.

- А скажи-но,- питав мене Майкл дорогою до бібліотеки,- після Тараса Шевченка були й інші видатні українські поети?

- Були, Майкле, ще й як були.

- І школи поезії були?

- Аякже.

- І виходили переклади з української на інші мови світу?

- Й таке подекуди траплялося.

- І літературознавство як наука…

- …розвивалося своїм шляхом, відокремлено від решти світу, зважаючи на політичну ситуацію ХХ-го століття.

- А чому ж ми нічого про це не знаємо?!

На таке пряме запитання я Майклові відповіді дати не могла…

Шановний читач, певно, пам’ятає, що бібліотечний архів розташований був у підвалі, тож у книгосховищі ми з Майклом рішуче викликали ліфт і, тільки-но той привітно розчинив нам двері, ступили всередину й натиснули кнопку «0». Ліфт шухнув донизу, але не встиг добре розігнатися, як із м’яким поштовхом зупинився. Я вдихнула характерний запах старого паперу, який не відчувався так на галасливому першому поверсі.

Самотужки шукати відомості про коробку під інвентарним номером LU1310 - марна справа. Пару років тому в Університеті почалася тотальна комп’ю- теризація. Бібліотека, як завше буває, пасла задніх, але минулого року інформаційна хвиля сягнула і її. Найперше комп’ютеризували облік книжок - пошук, видачу, чергу. Міжбібліотечний абонемент іще працював за звичною схемою: віконечко, у ньому привітна жіночка, якій подається на папері заповнена заявка.

Як виявилося, облік книжкових надходжень теж почали переводити на цифру, і чергова бібліотекарка всадовила нас за комп’ютер та підсунула ближче мишку: мовляв, шукайте. Недовго думаючи я внесла інвентарний номер у поле для пошуку.

«За вашим запитом не знайдено жодного документа». Не може бути! Коробка є, а обліку на неї немає? І це в Університеті?!

Майкл вибрав усі інвентарні номери, які починалися з літер LU, і відсортував їх у зворотному порядку. Я вирячила очі: звітність обривалася на номері LU1311. LU1313 є, LU1312 є, LU1311 є, а номер LU1310 відсутній! «Ні долі, ні волі у мене нема…»

Майкл покликав чергову бібліотекарку:

- А чому комп’ютер не показує менших номерів? Дівчина скривилася.

- Відомості з книг обліку в комп’ютер вручну заводяться - тож і не встигли ми зробити все. А який ви номер шукаєте?

Ми поділилися своєю халепою. Бібліотекарка довго сміялась і хитала головою - казус трапився із категорії анекдотичних. Нарешті вона відсміялась і рушила до високих металевих стелажів. Я прокралася за нею - мене завжди вабили старовинні архіви.

На корінці кожної грубезної конторської книги приклеєний був папірець, на якому каліграфічним почерком виведені дві букви. Жадане LU я знайшла раніше від бібліотекарки, рука сама потяглася до книжки, але дівчина вихопила її з полиці у мене перед носом.

- Зараз подивимося,- пробурмотіла вона й понесла книжку до маленького робочого столика, з трьох боків приватно відгородженого: комфортні умови роботи в архіві цінуються понад усе.

Бібліотекарка розгорнула книгу на середині.

- То який номер ви шукаєте?

- Тринадцять-десять.

Дівчина обережно перегортала сторінки, наче аркуші могли розсипатися просто в неї під пучками. Я нетерпляче зазирала їй через плече. Ось уже вгорі сторінки 1219, на наступній - 1255, ще один аркуш перегорнули - 1286… Я хапнула ротом повітря.

За неписаними законами жанру сторінка, де мав значитися номер 1310, була «з м’ясом» видерта з конторської старезної книги. Три роти роззявилися водночас.

- А хто має доступ до книг обліку? - нарешті оговталась я.

Бібліотекарка округлила очі.

- Всі мають! Тобто, всі, хто вчиться або працює в Університеті. Ці ж документи потрібні людям для роботи, ми не можемо обмежувати до них доступ!

- Ваша довірливість мене до могили доведе,- пробурмотіла я українською і вже англійською голосно спитала: - І хто завгодно може просто підійти до полиці й узяти потрібний йому том?

- Взяти, підійти до мене і зареєструватися.

Я роззирнулася. Зважаючи на планування архіву, взяти з полиці конторську книгу і не зареєструватися було би проблематично: з-за столика бібліотекарки відкривається чудовий вид на стелажі, тож є надія, що зловмисник не залишився непоміченим.

- А можна глянути, хто востаннє брав цю книгу обліку для роботи?

Бібліотекарка знизала плечима й повела нас до свого комп’ютера.

Справа в тому, що кожна книжка в бібліотеці має електронний індикатор, який клеїться під палітурку. Щоб винести потрібну книжку за межі книгосховища, я пред’являю її разом зі своїм студентським квитком дівчаткам на першому поверсі, і вони за одну секунду заносять інформацію в комп’ютер. Хвала небесам, що в архіві діють такі самі правила навіть для паперів, котрі не вільно виносити за межі приміщення!