І саме в такий день мене запросили на загадкову «Вечерю при свічках» аж на лісове озерце, де Боб Торні і його дружина Софія, у дівоцтві Дідьку (так-так, жодної помилки, саме Дідько,- іноді мені здавалося, що Буремна Затока - двадцять шоста область України), збудувала собі літній будиночок.
Поєднання непоєднанного - літній будиночок у сорокаградусний мороз - дало несподівані результати. Хата Боба й Софії Торні нагадувала гостроверхий намет, тільки чомусь збудований із неотесаних дерев’яних рубанок. Коли ми, себто Джеклін, Султана, Майкл, Петрик і я, двома машинами під’їхали до лісового озерця, тут уже стояла автівка самих Боба та Софії Торні. Лишаючи глибокі сліди в пухкому снігу, ми підійшли до грубих дерев’яних дверей і гучно постукали.
Двері розчахнулись, і зсередини війнуло теплом і затишком. Я уявила гарячу грубку, в якій потріскують дрова, і крісло-гойдалку поруч. Та й хіба може бути інакше у справжньому дерев’яному зрубі, що виріс на березі озера десь «на північ від шістдесятої паралелі»?
Газовий коминок насмішкувато щирився до мене. Вогонь плавав у скляному його нутрі, як червона риба в акваріумі. Софія Торні-Дідько припросила нас до вітальні, де Боб уже попивав біле вино замість аперитиву. На столі стояли два тарелі - один повний малесеньких морквин, другий - сирої цвітної капусти, посередині ж умостилася миска з густим білим соусом. Доктор Торні раз у раз брав із тарілки морквину або суцвіття капусти, вмочав у соус і відправляв до рота.
Джеклін теж ухопила гронце цвітної капусти, занурила в соус і вкинула собі до рота. Бадьорий хрумкіт наповнив кімнату.
- Ну, чого замріялася? - підштовхнув мене до тарілки Майкл.- Натщесерце не розважишся.
- Ви капусту просто сиру їсте? - не могла я повірити власним очам.
- Звісна річ! - образився Майкл.- А як же ще?
Я обережно вмочила найменше суцвіття в соус і поклала до рота. Довелося трохи попрацювати щелепами, але на смак страва виявилася смачною - ледь гоструватою, соковитою. Вже сміливіше я приклалася до цвітної капусти. Що може бути краще за сирі овочі, щоб нагуляти апетит перед вечерею при свічках?
Я пошукала очима свічки - одна горіла посеред обіднього столу, решта ж примостилися на маленькому столику поруч. Яких тільки свічок тут не було! Там і сям стояли пряничні хатки під червоними череп’яними дахами, старовинні годинники з зозулькою, свічки-ляльки і свічки-книжки, була навіть свічка - точна копія паризького Нотр-Даму. Поки я роздивлялася незвичайну колекцію, Софія Торні-Дідько принесла мисочку картопляних чіпсів, які теж треба було вмочати в білий соус. Я приєдналася до трапези - чекати справжньої вечері вже не було жодних сил.
Тут-таки доктор Торні дістав фотоапарат і націлився на наші працьовиті щелепи.
- Нарешті нашій кафедрі,- мовив він,- вділили кошти на промоцію, тож ми цього року вирішили надрукувати рекламний постер. Прошу всіх усміхнутися в об’єктив - ось вам і світлина з веселого студентського життя!
- Хіба нашу кафедру треба популяризувати? - здивувався Майкл.- По-моєму, тут іще від студентів відбиватися треба…
- Ти не розумієш,- відмахнувся Боб Торні,- реклама - це вимога часу…
- А рекламний постер,- закінчила за нього Джеклін,- це найкращий спосіб відзвітувати ректору, що кафедра провела роботу зі всебічного інформування абітурієнтів про всі переваги, які надає Університет своїм студентам.
А мені, щиро кажучи, було надзвичайно приємно, що моя українська пика цілий рік красуватиметься на рекламному постері Університету далекої Буремної Затоки.
Я помацала рукою у тарелі з цвітною капустою - і не знайшла нічого. В другому тарелі сиротою лежала остання морквина. Чіпси щезли - і крихт не зосталося. Софія Торні-Дідько зауважила, що гості вже все поїли, й радісно вигукнула:
- А тепер прийшов час свічок!
Гості вервечкою підтяглися до маленького столика. Я розгублено лишилася сидіти.
- Оця чарівна свічка,- заговорила Софія, вказуючи на червоний ґотичний замок, який нагадав мені щось надзвичайно знайоме,- відтворює в мініатюрі театр Буремної Затоки. Погляньте, тут можна порахувати всі віконця й упевнитися, що автор свічки не забув про жодну деталь.
- І скільки ж коштує таке диво? - спитала
Джеклін.
Софія радо назвала ціну. Джеклін полізла по гаманець. Після вдало залагодженої оборудки Софія Торні- Дідько повернулася до наступної свічки.
- Оце дизайнерське диво - маленька копія Тріумфальної арки. Коли вона горить, то згоряє тільки серединка, але форма свічки зберігається до самого кінця. Ця свічка безсумнівно послужить найліпшою окрасою столу!
Своїм красномовством Софія звабила Султану й підбила її придбати крихітну Тріумфальну арку. Я ж сиділа ні в сих ні в тих. Моя українська ментальність не була готова до такого варіанту «вечері при свічках», і в голові чомусь весь час крутилося, чи не збираються сьогодні до столу подавати гаряче.
Майкл купив собі годинник із зозулькою, Петрик (напрочуд мовчазний сьогодні) зголосився на Святого Миколая, й нарешті дійшла черга до мене. Софія Торні-Дідько вже ні на кого не дивилася - все її солодкомовство було спрямоване тільки на мене. Я змирилась і дістала гаманець.
- Яку тобі? - улесливо запитала Софія.
Я тицьнула пальцем у першу-ліпшу свічку.
- Чудовий вибір! - похвалила мене Софія.- Подивіться - це справжнє індіанське каное. Цю свічку найкраще пустити на воду - і тоді вечеря при свічках принесе вам багато незабутніх хвилин!
О, мені не потрібен цей солодкий романтичний антураж - сьогоднішня вечеря при свічках і так принесла мені чимало вікопомних хвилин.
- Я зварю кави,- промовила дружина доктора Торні, зітхаючи. Вона обвела поглядом столик, на якому залишалося ніяк не менше дюжини нерозпроданих свічок. Гості дружно почали заклопотано обдивлятися новопридбані сувеніри.
- Як просувається розслідування? - запитав мене Майкл, поки Софія та Джеклін накривали стіл до кави.- Розшукала вже невідому поетку О. Байду?
- Ще ні,- відповіла я,- але знаю, що було їх дві сестри - Оксана й Орися. І може таке статися, що одна з них - десь тут, у Буремній Затоці!
- А Роман Да…
- Данилець.
- …знайшов-таки її?
Я знизала плечима. Яка така таємниця могла бути пов’язана з невідомою українською поеткою, що вона коштувала життя Роману Данильцю? Минуло стільки років, збігло стільки води, а давня війна і тепер раз у раз нагадує про себе.
- Не збагну,- сказав Майкл,- чому ти й досі не поговорила зі своїми господарями. Хто-хто, а вони вже точно знають кожного українського собаку в Буремній Затоці!
- Безперечно,- кивнула я,- але ж навіть якщо котрась із сестер Байд і переїхала сюди по війні, навряд чи вона досі живе під дівочим прізвищем. А як ти її шукатимеш, не відаючи її нового прізвища? Ви уявляєте, скільки Орись і Оксан свого часу виїхало з України?
Софія Торні-Дідько запарила каву у високому кавнику, схожому на термос, і припросила гостей пригощатися. Я скромно сиділа в куточку, чекаючи, коли вона здогадається запропонувати ще й чаю. Та, видко, ця чудова думка так її і не навідала.
- Стривай,- мовила Султана, тужливо позираючи на господиню - мріяла про міцний чорний чай, як і я,- припустімо, що Роман Да…
- Данилець,- укотре допомогла я. Невже українські імена аж такі складні? Я ж запам’ятала, як вимовляється ім’я Султана!
- …що він розшукав-таки котрусь із сестер. Отже, ти теж зможеш її знайти!
- І теж накладе головою?! - втрутилася Джеклін. Усі погляди синхронно звернулися до мене.
Я відмахнулася: не меліть дурниць! Хто взагалі знає про те, що я цікавлюся сестрами Байдами? (Особливо якщо згадати, що в мене вода за зубами не тримається…)
Час було збиратися додому. Ґречно подякувавши господарям за чудову вечерю при свічках і притискаючи до грудей дорогоцінні надбання, ми вдяглись і висипали надвір. Було близько восьмої вечора, на Буремну Затоку саме спускалися сутінки. Петрик зголосився завезти мене додому, й ми попрощалися з друзями. Тепер уже професору Аніту не відкрутитися від розмови зі мною.