Він підвів гостю до мапи на стіні й показав на генеалогічному древі відгалуження, на якому значився Леонід Дунін. Дата смерті була вказана зі знаком питання в дужках.
«Ви здійснили таку роботу!» - у захваті вигукнула
Ліна.
Хлопець скромно знизав плечима.
«То ви берете перстень?»
«Скільки?»
Сума Ліну не вразила, як та, що ґотичний гендляр заправив за явно фальшиву шаблю. Журналістка дістала гаманець і відрахувала потрібні гроші. Тепер у неї хіба лишалося на маршрутку до Києва. Юнак неохоче стягнув із пальця каблучку й хотів надягнути новій власниці, та щоб перстень тримався на Ліниній мініатюрній лапці, треба було б його носити одразу на двох пальцях. Ліна поклала перстень у потайну кишеньку в сумці.
«А розкажіть-но мені, будь ласка,- попросила вона,- про маєтності Василя Дуніна-Борковського. По смерті такої поважної людини, цілого генерального обозного, мали ж залишитися незліченні статки!»
Хлопець перерахував отримані від Ліни двадцятки, охайно згорнув їх і заховав у внутрішню кишеню куртки. Вдоволено поплескав себе по грудях і промовив:
«Пошуками скарбів генерального обозного, який свого часу давав позику самому Мазепі, переймались і жук і жаба. Та в дійсності жодних особливих статків від Борковського не зосталося. Він багато жертвував на церкви й монастирі, тут в околиці половина храмів збудована його коштом - саме він відновив чернігівську фортецю, надав гроші на відбудову Єлецького монастиря, Спаського і Борисоглібського соборів, П’ятницької церкви. Лишилися по його смерті землі, таж ви розумієте, де зараз ці землі… Словом, нема тут особливо чого шукати. От хіба що паперовий архів - листування, записи, документи. Але то завдання справжніх істориків, ви знаєте, про що я…»
Ліна глянула на співрозмовника зовсім іншими очима - ніби їй відкрилася цілковита протилежність ґотичного юнака. Окрім ріденької борідки, вона з подивом зауважила розумні сірі очі, твердо стяті вуста й ледь насуплені брови.
«А може таке бути,- поставила Ліна останнє запитання,- що під час війни якісь цінності, котрі належа- ли родині Борковських, опинилися за кордоном? Не міг їх перевезти отой родич, Леонід Дунін?»
Юнак провів Ліну донизу. Вони вийшли надвір, де з-за хмари визирнуло кволе зимове сонечко. Кривими завулками господар проводив гостю до зупинки маршрутки й аж там уважно подивився їй в обличчя та відповів на запитання:
«По-перше, Леонід Дунін зовсім далекий родич, цілковито інше відгалуження роду, тож не міг бути реальним спадкоємцем. По-друге, якби Леонід Дунін щось і вивіз під час війни, воно б уже десь випливло-таки. За стільки років! Швидше за все, Дунін дійсно загинув. Хіба не це насправді стається майже з усіма, кого вважають пропалими безвісти?»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Отак обірвались усі ниточки й залишилася єдина - Ожавашко. Безперечно, і загибель Романа Данильця,
і напад на пані Ірину росли корінням з України, але ж саме Ожавашко, червоношкіра красуня-аборигенка, несподіваним чином опинилась у центрі інтриги! Чому, чому вона одразу нічого не розповіла Петрикові, тільки-но прийшла до тями?
- Якщо ми знайдемо Ожавашко,- одного дня упевнено мовила я до Петрика,- ми розплутаємо цей клубок. А починати треба з того місця, де ти її зоставив.
Так я опинилась у Петриковій червоній машині, а сама автівка прямувала сільською роздовбаною дорогою до тубільного селища. Сонце підбилося високо і світило яскраво, у калабанях на дорозі стояло повно води, начебто весна вже не за горами, проте у весняне тепло можна було повірити, хіба що визираючи у віконце з салону добре нагрітої машини: надворі навіть найяскравіше сонце не могло прогріти повітря більше ніж до мінус п’ятнадцяти. Лютий вітер хилитав верхівки сосон і жбурляв поземку нам у шибку.
Ми під’їхали до селища, але не проминули його, як минулого разу, коли Петрик показував мені Гніздо Буревісника, а на розі повернули ліворуч і вже за кілька хвилин виїхали на сільський майдан. Довгаста одноповерхова будівля мала кілька входів та одночасно правила і за крамничку, і за аптеку, і за невеличке кафе, і за кімнату невідкладної допомоги, і навіть за поліційний відділок.
Петрик хотів залишити мене в машині, але я вчинила опір і вилізла надвір, щоб гарно обдивитись околицю: коли-то ще матиму нагоду побувати в колишній індіанській резервації, що про сучасний її устрій я знала хіба з серіалу «На північ від шістдесятої паралелі»!
Петрик відчинив двері кафе та зник усередині, натомість надвір випірнули двійко підпилих аборигенів і зупинились на дерев’яній веранді, нетвердо тримаючись на ногах. Старший із них, із сивиною у чорних довгих кучерях, зібраних ззаду у хвіст, зауважив мене й почав спускатися сходами.
Я завмерла. Мені ще не випадало нагоди стикатися ніс до носа з підпилими тубільцями - а наших, українських п’яниць я завжди остерігалася. Дядько ж тим часом підійшов до мене, окинув оком з голови до ніг і щось пробурмотів. Я жалібно всміхнулася - не второпала жодного слова з його мови.
Він, схоже, це миттю збагнув і перейшов на ламану англійську:
- Гарний маєте вигляд! - він зробив спробу торкнутися мого червоного паризького берета, хвацько насунутого на ліве вухо.
- Дякую,- відповіла я й відсахнулась від аборигена на крок.
- Та я нічого такого,- неслухняним язиком виговорив дядько, ухопив мене за руку й підніс її до вуст. Я розсміялася - напруга спала.
Петрик виринув із кафе, збіг сходами донизу. Дядько упізнав у ньому червоношкірого брата та щось нерозбірливо промуркотів. Я вирізнила тільки одне слово - «меме». Ми попрощалися, як старі друзі, дядько з товаришем попрямували кудись углиб селища, а Петрик заштовхав мене у машину.
- Що він сказав? - спитала я, тільки-но в салоні увімкнулася пічка й повіяла мені в обличчя теплом.
- Він подумав, що ти напівкровка. Дав тобі прізвисько - Меме.
- Чому напівкровка? І що таке «меме»?!
- Напівкровка - бо ти дійсно могла би нею бути. І статури ти схожої на наших дівчат, і вилиці високі, й очі карі. А що шкіра зовсім біла й волосся рудувате - так на те й напівкровка!
- А «меме»?
- А «меме» - то через твій берет. Червоноголовий дятел,- захихотів Петрик,- ось яке прізвисько ти отримала. І більше ти не Тисовська, а Меме.
Я набурмосилася. Ото ще! Дятлом прозвали! І хто - людина, яка бачила мене заледве п’ять хвилин! А в Буремній Затоці тепер до мене це прізвисько приклеїться - не відлипне!
- Та ти не ображайся,- Петрик поплескав мене по руці.- Насправді меме - це дуже гарна пташка, і про неї існує багато легенд та оповідок. Меме - то теж одне зі втілень вічного жартівника - трикстера.
Ми саме завернули у вузьку бічну вуличку й зупинилися перед дерев’яною хатою-зрубом. Якщо в центрі селища хати здебільшого побудовані були на сучасний лад, з вікнами, гаражами й скляними дверми - зовсім як у самій Буремній Затоці, то цей старий будинок не мав вікон, і мені одразу пригадалося Петрикове мудрування про те, як добре міркується у цілковитій темряві.
Петрик застукав у дерев’яні двері, і нам назустріч вийшла старша жінка, вдягнена у спортивні штани з відвислими колінами й таку саму непоказну спортивну кофту. І статурою, і з обличчя пані була стовідсотковою оджибве - такі пронизливі очі можна побачити хіба що на знаменитих світлинах Едварда Куртиса. Коли я привіталася до неї, жінка мовчки кивнула і запросила нас усередину.
Вітальня, яка починалась одразу за порогом, вразила мене: уздовж стін тулилися старезні напіврозвалені меблі з темного полірованого дерева і неймовірно обдерта софа, але навпроти софи, на невисокому подіумі, чорнів рідкокристалічний екран велетенських розмірів телевізора - такі у Буремній Затоці коштували щонайменше п’ять тисяч доларів за штуку.
Жінка стишила звук якогось шоу в телевізорі й запропонувала нам сідати. Я притулила зад на розхлябаному стільці, Петрик умостився на тумбочці.
- Ніноше, це Меме,- без крихти вагань представив він мене. І обернувся до мене з поясненням: - «Ніноше» значить сестра моєї матері.