О, як трепетно відкривала я коробку з поштовими листівками, підписаними руками, що вже давно не ворушаться; картами тої України, котрої уже нема; жовтими м’ятими листами, які розсипаються від доторку; старими світлинами людей, яких ніхто не пам’ятає; вишиваними рушниками на сірому, давньому полотні!
Тема моєї дисертації стосувалася художньої інтерпретації досвіду переміщених осіб на заокеанській землі. Досвіду отих людей, що припливли сюди по Другій світовій війні й лишилися хто ліс валити, а хто з мерзлої землі цінні метали вишкрябувати. Вириваючись із німецьких та австрійських таборів для переміщених осіб і потрапляючи на кораблі, що прямували у Новий Світ, ці люди щоранку, всі десять днів дороги, виходили до розкішного сніданку з зачаєною тривогою: наснилося? більше не буде? А потім, на твердій землі, не певні, що саме їх чекає попереду, купували буханці білого пухкого хліба - з собою, про всяк випадок, на поїзд, що довго, довго тягнутиметься на північний захід, де занадто холодна зима, де люди будуть замкнені на рік-два в лісі, але зароблений долар дасть їм надію на спокійне і - може вперше - безпечне майбутнє.
Старі листи важко читати: спрацьовані руки писали їх, пригадуючи алфавіт, якому встигли навчитися в українській школі, коли вже не стало поляків; руки часто дитячі, чотирнадцятирічні, що мили в німецьких шоколадних будиночках підлоги, якщо пощастить, а якщо ні - виточували на фабриках набої для тих, хто завтра нищитиме їхні хати. Від тих листів мене ночами не полишали страшні сни, та я навіть не підозрювала, що виявляться ці сни віщими.
Листи я читала пачками, так, як були зв’язані, одну пачку на день, і здавалося, що кінця-краю їм не буде, - доки не натрапила в одній із пачок, перев’язаних коричневими ворсяними мотузками, на декілька незвичайних папірців.
На звороті кожного аркуша тим характерним почерком, яким пишуть мої старші родичі, котрі вчилися ще до війни, виведена була дата - 1943 рік. Із другого боку - ініціали «О. Б.». І вірші.
Останній рядок був геть затертий, і мені довелося вилізти зі своєї схованки в куточку й стати під люмінесцентну лампу в стелі, аби під чорною широкою смугою розмащеного олівця прочитати слова.
- Поталанило? - пролунав над вухом увічливий голос бібліотекарки. Од несподіванки я здригнулася й автоматично всміхнулася: звичка ця виробляється за кілька перших місяців життя на заокеанській чужій землі.
- Так, навіть дуже,- потрусила я аркушами.- У вас тут просто острів скарбів на п’ятому поверсі.
- О так, у нас - одне з найкращих університетських зібрань рідкісних книг! Ви не дивіться, що наша школа[3] невелика - на бібліотеку жоден із ректорів коштів не шкодував. Тут є старовинні книжки, яких навіть у Королівському університеті не знайти!
Таке завзяття я поділяла як ніхто. Королівський університет вважався навіть кращим за столичний, оцінка
«А з мінусом» там - серйозніше, ніж «А з плюсом» у будь-якому іншому. Королівський університет - недосяжна мрія місцевих студентів, а мені - просто два слова, бо я значно більше цінувала не шик технічно прогресивного закладу, де в аудиторії на триста студентів викладач глядить на вас з далекої кафедри й одночасно - з десятка екранів, розвішаних по всій залі, а в усьому іншому збережені суворі й бундючні традиції королеви Вікторії; я любила камерність наших маленьких кабінетів, коли студенти й викладач - довкола круглого столу, де свобода думки важить більше, ніж «А з плюсом».
Чемно всміхаючись, я повернулась у свій куток, де просто на підлозі, на шорсткому сірому килимі, розкладені були пачки чужих листів і де найкраще сиділося по-турецькому, підібгавши джинсові довгі ноги, колінами впираючись у високі книжкові стелажі,- я швидко навчилася місцевої звички сидіти, де сидиться.
З таємним шурхотом перегорнувся ще один аркуш.
Пальці пробігли по сірих рядках - писаних м’яким олівцем, щоб ні дощ, ні сніг не змогли так легко змити. Я затамувала подих. Ні, то не хіть науковця свербіла мені: відкриття! Одна-єдина унікальна знахідка, що виправдовує саме існування нудної багатосторінкової дисертації! То було…
Не так! Десь насподі гріло-таки душу передчуття сенсації. Я непогано орієнтувалась у поезії міжвоєнного періоду двадцятого вікопомного століття - свого часу захоплювалась і Антоничем, і Стефановичем, і Маланюком, і Йогансеном. Могла більш-менш надійно визначити літературну школу. Могла оцінити художній рівень пропонованої поезії. Проте поета з ініціалами «О. Б.» ніколи не зустрічала. А якщо мені вдасться відкрити для співвітчизників іще одне ім’я - так, як одне по одному відкривалися нам імена поетів Розстріляного Відродження… А коли до всього ще й доля незнаного «О. Б.» виявиться непересічною… І тоді я напишу свого власного «Поета з пекла»[4]… На обрії вже маячіли феєрверки і лавровий вінок…
Дозволю тут собі невеликий відступ. Студенти-магістри, крім написання дисертації, мали вчитися, як усі прості смертні,- час від часу відвідувати заняття й отримувати наприкінці семестру оцінки. Щоправда, предмети нам дозволено було здебільшого обирати на власний смак, та був один обов’язковий курс: «Навички дослідницької роботи». Читали його по черзі чи не всі викладачі нашої кафедри, проте лекцію доктора Боба Торні я не забуду ніколи. З правдивою пристрастю першовідкривача доктор Торні оповів нам дивовижну історію.
Боб навчався в докторантурі Гартфордського університету і, звісна річ, цілісінькі дні просиджував у книгосховищі. Одного дня серед паперів йому трапився старий потертий аркуш із майже вицвілим чорнилом - перелік страв до святкового столу. Бобові почерк видався до біса знайомим, аж від хвилювання перехопило подих. Затверджена тема докторської дисертації полетіла під три чорти - Боб чотири роки доводив, що записка належить перу Марка Твена,- і довів-таки! І тепер кого не запитай в академічних колах про доктора Торні, вам кожен собака відповість: таж це той, що розкопав досі не відомий рукопис Самюеля Клеменса, більше знаного під іменем Марка Твена. Ось як здобувається академічна слава! А тут - цілий невідомий поет!…
Проте було й дещо глибше, дещо важливіше, котре так тягнуло мене до старих папірців: кревний зв’язок із людиною, чий слід на чужій землі я розчищаю руками обережно, як археолог - старе капище.
На хвильку я відклала аркуші вбік і ще раз пробіглася по вмісту коробки. Дивна річ: жодного листа, жодної картки з тим самим почерком, щоб дізнатися ім’я автора - хто цей таємничий «О. Б.»? На коробці за номером LU1310 стояла адреса товариства «Просвіта» - у старому занедбаному будинку на межі між Фортом і Портом.