План був неймовірно простий.
У криївці вже тиждень смерділи три симпатичні енкаведистські трупи - жертви любові до халявної горілки. Вдягнуті за останньою повстанською модою, от тільки обличчя трохи попсовані: об’їли їх спеціально для такої відповідальної справи відловлені щури. Що тут казати - Перелесник завжди мав слабкість до авантюрних романів. Лишалося тільки вкласти у кишені підставним свої старі документи - і зникнути з цього світу назавжди.
Зловишся - на очній ставці хтось може і впізнати, але в іншому районі їх навряд чи хтось викаже.
Ромко-Буревісник зістрибнув у криївку, щоб, затиснувши ніс пальцями, навпомацки розпихати папери по кишенях трупів. Перелесник і дивитися не міг, як він це робить. Нарешті Роман виліз, відбіг на кілька метрів, віддихався й аж тоді почав обтрушуватися від землі. Бункер навмисне лишали відкритим.
Відходили в напрямку, який указав повітовий СБ. Ще німецьку військову карту перед дорогою вивчили чи не напам’ять, і все одно, коли ліс порідів і вдалині проглянув хутір над річкою, Перелесник аж зашпортнувся від хвилювання.
- Річку перейдемо, коли споночіє,- мовив Сокіл. Перелесник присів під сосну, а Ромко-Буревісник буркнув:
- Я на секунду,- і відступив за дерева.
І саме тоді загавкав собака, і з хутора виступили темні високі постаті.
- Облава! - крикнув Левко-Сокіл і двічі вистрілив. Перелесник побіг навмання, у скронях стугоніла кров, відбивала молоточками: тільки не зараз, тільки не зараз, коли вони так гарно все вигадали й облаштували, тільки не зараз, тільки не зараз… Він не бачив ні Левка Данильця, ні Романа Шолуденка, тільки чув сухі постріли, сам стріляв кілька разів, а тоді начебто відірвався, перестав стріляти, тільки біг і біг - доки щось не шарпнуло за ліве стегно, мовби він на бігу зачепився.
Оце так? Оце вже кінець? Чи показати свіжий червоно-армійський військовий квиток зі своєю світлиною - і стояти на цій легенді до останнього?
І раптом він ясно збагнув, що нічого з того не вийде. Зловитися з таким документом кілометрів за сто звідси - то ще є якась надія. Але не тут. Бо тут хтось навів на них. На занедбаному хуторі, де взимку «всипалася» криївка, «стрибкам» нічого робити. Та й хлопці не планували там затримуватися - їм треба було тільки річку перейти…
Стегно запекло, аж схопився рукою - й відчув під пучками тепле та липке.
Спершу впав на коліно, далі всім тілом - у суничну галявину.
…будь гордий з того, що ти є… ягоди хилитаються перед очима, червоні й білі, з рожевими боками, дражнять… спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба… треба проповзти ще кілька кроків… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде… буде… чорт!.. занадто відкрита місцина…
У повітрі щось невловимо змінилося.
…не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо… ліщиновий кущ ворушиться, віє прілим листям… цього вимагатиме добро справи… цей запах витісняє усі інші… дятел стукотить над головою, роздовбує стовбур… птах завмирає на хвилю… знову застукотів… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде воля Твоя, яко же на небесі, й на землі… комар дзижчить коло обличчя, прилаштовується сісти на око…
Перелесник мружив око, змагав бажання ляснути себе по щоці.
…плиска пурхає з трави, знов припада до землі, біжить кудись, виграючи гузкою… шурхіт із ліщинового куща, тріск гілки… брудно-зелений клапоть тканини, металевий блиск… а як треба - своє життя… дістати з кишені гранату, смикнути кільце… пальці застигають у напрузі… Отче наш, іже єси на небесі, да святиться Ім’я Твоє, да прийде Царствіє Твоє, да буде воля Твоя, яко же на небесі, й на землі, хліб наш насущний… покласти руку з гранатою під підборіддя… тріщить іще гілочка, обережно тріщить… даждь нам днесь і остави нам борги наші… і запах прілого листя, солодкий, божевільний запах… комар виспівує…
Перелесник повільно розвів пальці. Далі він уже нічого не чув.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
На Миколая Ірина та Йосип Бачинські влаштовували традиційну гостину. З самого ранку дочка Бачинських чаклувала над печенею. Цього разу вона, попри своє незламне упередження до масної свинини, зглянулася на всіх українських родичів і знайомих і пекла у духовці м’ясо, що аж ніяк не пахло пісною яловичиною. Я ходила попри духовку й облизувалася. Пані Ірина розігрівала в мікрохвильовій печі вареники - з церкви вона приносила їх уже звареними, щедро скропленими олією і замороженими по вісім штук у пакеті. Голубці з бурякової гички сьогодні, на щастя, не подавалися. Зате подавалася справжня українська з перцем, і дехто з гостей, не чекаючи обіду, причащався з крихітних чарочок.
Нарешті пані Ірина запросила зголоднілих і вже трохи захмелілих гостей до святкового столу - і тут пролунав дзвінок у двері. Я метнулася відчинити - на порозі стояла знайома поліціянтка, детектив Коен. Сьогодні вона була нафарбована щедріше ніж зазвичай - либонь, тому, що вряди-годи вдягнула не синій однострій, а цивільне.
- Вибачте, я невчасно,- замість привітання мовила вона.
Пані Ірина, справжня українська господиня, миттю запросила несподівану гостю до столу, і не встигла поліціянтка й оком змигнути, як із неї стягнули куртку, всадовили за щедрим столом і поставили зразу два види тари - чарку й келих. Як я вчасно виявила, до горілки подавалося ще й вино.
Детектив Коен від вина рішуче відмовилася, перехилила української з перцем, кинула до рота вареник і потяглася по свою величезну торбу, в якій вона, певно, тягала кілька нерозкритих справ. Із нетрів неосяжної торби вона дістала чималий бежевий конверт із червоним ґудзичком. Розвинула довгу нитку, накручену на ґудзик, і відгорнула край конверта.
На стіл посипалися старі чорно-білі світлини.
- Це ж одна з моїх! - вигукнула пані Ірина, підхоплюючи жовтувату картку.- Ось я, а ось моя сестра! А це фото я не знаю - звідки воно у вас? Тут хлопці, з якими ми товаришували і… і… Оце Роман Шолуденко, вічно в нього були запалені очі від читання. Отой горобчик - Левко Данилець. А це,- голос пані Ірини дивно змінився,- Льончик Дунін, він був у мене закоханий…
Я дістала з кишені сріблястий перстеник із затертим малюнком шаблі й хреста - тільки вчора він прийшов мені по пошті від Ліни Оверченко - та простягнула його пані Ірині. Теплий метал перейшов із долоні в долоню - рука літньої жінки здригнулась, а очі розширилися.
- Звідки? Звідки у тебе?…
Вона м’яла в руці старий фальшивий перстень роду Дуніних-Борковських - останній привіт із того світу, а я намагалась зосередитися.
- Пані Ірино, ви знали Лео Дана, сиріч Леоніда
Дуніна, ще з війни?
- Звісна річ, і Лео Дана, і Льончика Дуніна я знала ще з війни. А Льончика взагалі змалечку… З сорок другого року ми з сестрою були зв’язковими для їхньої боївки, аж поки не потрапили в облаву й не перетворилися на остарбайтерів. Добре, що ніхто нас не викрив тоді - розстріляли б на місці…
- Стривайте, пані Ірино, чому ви кажете - «і Лео Дана, і Льончика Дуніна»? Хіба це не одна й та сама людина?
- Лео Дан - це Роман Шолуденко. Він назвався в таборі переміщених осіб іменем товариша, коли той загинув, бо в нього самого власних документів не було. Так багато хто робив,- обвела здивованим поглядом зачарованих гостей пані Ірина,- що в цьому дивного? То ж війна була!
- А Лео Дан розповідав, як загинув справжній
Леонід Дунін?
- Звісно, розповідав! Вони планували вибиратися з Краю, якраз ішли на Станіславівщину, коли випадково потрапили в облаву. І Левко, і Льончик загинули, тільки Роману вдалося втекти…
- Ні! - вигукнула я.- Левко Данилець не загинув! Його схопило МҐБ, і він мало не двадцять років відбув у сибірському таборі, і ще на поселенні!
- Боже! - пані Ірина схопилася за серце.- Левко живий? А я ж їх із Льончиком давним-давно поховала…