- Не плач, будь ласка, не треба…- Семен сплів руки в неї на поясі, запам’ятовуючи обриси стану, вдихаючи запах волосся - суміш парфумів, тіла, тривоги.
- Добре, добре, я більше не буду,- шморгнула ще раз, намагаючись всміхнутися, але сльози знов скривили обличчя.
Він погладив її по короткому волоссю, тоді обережно взяв голову в долоні й хотів відсунути від себе, аби зазирнути в сірі очі. Оксана квапливо витерла ніс, швидко закліпала, щоб прогнати сльози. Хустинка вже була наскрізь мокра.
- Дай її мені. Я візьму її з собою,- він вийняв хусточку зі зчеплених пальців,- і збережу.
І тоді Оксана заплакала так невдержно, що, мабуть, гості через стіну вчули грудні схлипи.
- Я кохаю тебе,- сказав Семен.
- Я… я… теж… - голос зірвався, вона ридала ридма, як у дитинстві. Завіса глухих, небезпечних звуків: хіба желіпають так над живим, навіть перед розлукою?…
- Скажи повністю,- уважно подивився він на неї. Оксана провела долонями вниз по обличчю, стираючи солону воду, яка швидко холонула на пальцях, затримала руки на мить коло рота, затуливши його, замикаючи слова всередині. Тоді, відпускаючи слова назовні, одірвала долоні від лиця, опустила руки вздовж тіла - вимучено, безсило.
- Я тебе кохаю.
- Назавжди.
- Назавжди.
Затарабанили настирливо. Підхопивши жовту валізу, Семен пішов до дверей, обернувся і, не зважаючи на тих, за порогом, широко перехрестив гінку дівочу постать у прорізі дверей. Грюкнули дверцята машини, загуркотів мотор, потім стихнув. Із червоним обличчям, із червоними наплаканими очима Оксана, згорблена й нежива, підійшла до щойно святкової, затишної, веселої кімнати.
- А де Семен?
- Мобілізували,- розгублено сказала вона й важко опустилася на стілець.
* * *
Плентався неповороткий довгий поїзд. Жаркі вагони, що за день немилосердно нагрілися на сонці, розморили мобілізованих військових, і ті куняли. Голови хилиталися в такт поїзду. Тихо, так тихо.
Край неба вже починав світлішати: літня ніч коротка, несерйозна.
На сіро-синьому тлі далеко-далеко з’явилося декілька хрестиків. Вони помалу наблизилися. Разом із ними насунулося глухе дзижчання.
Хрестики потовщали й посунули на поїзд. Ось вони вже зовсім поряд, ось зависли над колією, і раптом чорне черево одного з них розверзлось, і з нього вивалилося щось довгасте й важке, яке стрімко падало на землю.
До першого хрестика приєдналася решта, і на мить машиністові поїзда здалося, що то Бог послав на землю камінний дощ.
Гах, гах! - вчули розморені військові у вагонах і сторопіли. Колеса скреготнули й захлинулись, один вагон, у який влучив жахливий камінь, став дибки, інший наповз на нього, заборсався безпомічно.
Поїзд стугонів і трясся, щось лускало й ламалося, хряскотіло загрозливо. Вагони один по одному зривалися з рейок, падали набік, крутилися по землі, мов підстрелені зайці, а з неба продовжувало валитися страшне каміння. Грім, гуркіт, виск заліза.
І раптом - тиша. Хрестики почали віддалятися, тоді шугнули за небокрай.
…Попід високим насипом, де пролягли рейки, звивається понівечений поїзд. Горять вагони, лиже полум’я їхні боки. Перекидається вогонь із вагона на вагон, не випускає з обіймів. За годину лишиться від поїзда тільки чорний обгорілий кістяк, а ще - жовта валіза, яка дивом вилетіла з вікна крізь потрощену шибку, покотилась униз по насипу і тепер лежить, роззяпивши рота.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Переддень усіх святих добігав кінця. В комп’ютерній залі, крім мене, жодної живої душі - хіба веселі привиди шастали моніторами, повиповзавши у перед- чутті нічної гулянки. Я тарабанила по клавішах останній електронний лист.
«Ліно, привіт! Як ти там, на Батьківщині? Не повіриш, але в нашій глушині, яку хтось на глум обізвав Буремною Затокою, сталася надзвичайна подія! Пам’ятаєш, я тобі висилала листівки з водоспадом Какабека? Вчора на дні урвища знайшли хлопця, який зірвався з кручі. Звати Роман Данилець. Сьогодні я дізналася, що він наш, приїхав сюди в Університет у магістратуру. Уяви цю жахливу смерть: там висота - метрів п’ятнадцять, а на дні майже висохлого річища - кам’яні брили завбільшки з футбольний м’яч… Весь Університет цілий день гуде, навіть призабули, що Геловін треба святкувати. До речі, вітаю тебе зі святом, з тебе чарка, а ні - то буде велика сварка! А зараз ми їдемо у Форт - там є чудовий затишний готельчик і корчма, тож можеш нам позаздрити».
Електронна пошта гайнула своєю дорогою - невидимим конвертом з маленьким листом крізь дроти численних комп’ютерних мереж - до свого українського адресата. Ліна Оверченко, колишня моя однокласниця, з тамтого боку земної кулі тримала ниточку, що зв’язувала вандрівницю з рідною домівкою. Я ще раз зиркнула на циганську квітчасту хустку в себе на плечах, помацала крихітні жовтогарячі гарбузики, що заплутались у волоссі, й залишила комп’ютерну залу.
Дві машини чекали на автобусній зупинці: Петрикова червона звабниця і зелений пікап мого однокурсника Майкла.
Майкл вимахував рукою з пікапа. Світлі короткозорі очі гляділи крізь маленькі окуляри. Суміш італійської та української крові чомусь анітрохи не позначилася на ньому: не мав він ані широких вилиць нащадків степовиків-кочівників, ані жагучості в погляді й рухах, що отримали на спадок діти воїнів-ромеїв. Був натомість білявий, опецькуватий, з ледь означеною лисиною, з наївним виразом обличчя.
З-за Майклової голови визирав яскравий шовковий шалик красуні Султани, бангладеської князівни, і полум’яна грива Джеклін, півшотландки-півірландки. І як їм трьом удалося протиснутись у пікап - у кабіну на два сидіння, бо третє крісло позаду - то просто хисткий дитячий стільчик? От на стільчику, либонь, і примостилася мініатюрна Султана…
Мені не лишалося нічого, як проситись у салон до червоної задаваки.
- Здоров.
- А-нін,- привітався Петрик на мові оджибве.- Поїхали?
- Як скажеш.
Присмеркова дорога танула попереду, а обабіч неї чорнів густий - дерево до дерева, кущ до куща - низькорослий ліс. Де-не-де на вирубаних галявинах темніли будинки - у вікнах іще не світилося, немов і не чекали господарі на дітлахів, які сьогодні блукатимуть від хати до хати, перебрані відьмаками й привидами, і, вгледівши у вікні гарбузову жахливу мармизу, що світиться пекельним полум’ям ізсередини, грюкатимуть вдавано сердито у двері: «Чарка - чи сварка? Копійка - чи бійка?»
Мало ще я знала про історію Буремної Затоки, але про факт, що кількадесят років тому вона об’єднала два містечка на березі Великого озера - Порт і Форт, мені було відомо. Саме Форт, у 17-му столітті на честь місцевої річки званий Кам’янистим, був колись чи не першим французьким форпостом у цій дикій віддаленій місцевості. Спершу на зміну французам прийшли англійці й заснували Порт, потім два містечка злилися в одне, своєю назвою - Буремна Затока - завдячуючи птахові Буревіснику з давніх індіанських міфів, а дерев’яний укріплений Форт і далі стояв, зустрічаючи блукальців темними похмурими вежами.
Сьогодні брама Форту була розчинена навстіж, і по обидва боки від неї на паркані висіли гасові ліхтарі, ледь-ледь гойдаючись од вітру. Дві машини майже нечутно під’їхали ґрунтівкою до воріт, заглушили мотори. Ми обережно повилазили. З чорного черева двору вигулькнула висока постать чатового з гасовим ліхтарем у руці.
- Вітаю вас, подорожні.
П’ять збуджених голосів пробурмотіли нерозбірливі вітання у відповідь: ніби й усвідомлюємо, що Форт навмисно підготував жахалки для туристів, а все одно моторошно.
- Сьогодні в готелі нема пожильців,- провадив чатовий.- І вам я не раджу зупинятися тут на ніч. Прямуйте, куди й прямували.
- Що сталося? - Майкл ступив крок уперед.
- Сьогодні, у Переддень усіх святих, дочка коменданта запросила дівчат до себе на ворожіння. До них застукав чужинець, попросився на ночівлю. Його радо пустили - у таку ніч мандрівців гріх лишати за дверима… Дівчата ворожили, чужинець пив гарячий сидр і дрімав у кріслі, ніхто вже й не звертав на нього уваги. Аж раптом дочка коменданта торкнула його за плече, а він похилився безвільно - мертвий! Дівчина вискочила з хати, щоб покликати на поміч - і зникла! Без сліду зникла! Чи й жива ще?… - схлипнув чатовий.- Їдьте собі, подорожні, бо вам не варто бачити, що чинитиме сьогодні комендант із нечистю, яка вилазить на світ Божий раз на рік…