Джеклін відкинула з чола руду гривку.
- Комендантові знадобиться допомога.
- Вам не страшно? - здивувався чатовий і мерзлякувато зацокотів зубами.
П’ятеро зіщулених від холоду й хвилювання людей рішуче пройшли крізь браму.
- Вам доведеться йти самим,- попередив вартовий, передаючи Петрикові гасовий ліхтар,- я не можу лишити чати. Комендант із десятком солдатів ходить зараз хатами, розпитуючи про чужинця й шукаючи дочку. Йдіть на світло: бачите, там починаються будівлі? Нехай Святий Дух витає між вами й охороняє!
Полум’я в гасовому ліхтарі билось у скляні шибки. Позаду нас по землі повзли переплетені, спотворені тіні, а непевний вогник світився попереду - там, де, за словами чатового, мають початися перші будинки. Чагарники розступалися неохоче, стежина губилася під ногами, а вогник блимав і дражнив. Зірвався холодний вітер, сипнув пожовклого листя в обличчя. Я пошкодувала, що замість циганської хустки не накинула на куртку картатий шотландський плед - у цю вітряну осінню негоду він був би доречніший.
Світло в Петриковому ліхтарі блимнуло - і мене черкнуло по обличчю м’яке крило. На мить я втратила рівновагу, земля хитнулася перед очима, а зірки в чорному небі, такому низькому й величному, крутнулися. Мов перемістилась у часі й просторі, я раптом опинилася на березі Дніпра, де мені колись давно-давно ки- нувся в обличчя кажан…
- Ні, ні! Що це?! - скрикнула позаду Султана, і я, випірнаючи з трансу, побачила, як вона присідає, затуляючи руками обличчя. З десяток кажанів шугнули вгору й, ляпаючи крилами, швидко зникли в темряві. І тоді я побачила, що ми вже стоїмо просто перед низькою дерев’яною хатою. Рудокоса Джеклін голосно постукала в двері, потягла на себе важке залізне кільце та першою увійшла, підкоряючись поклику світла.
- Є тут хто? - спитала вона пошепки.
У великій кімнаті віяло пусткою, тільки на підвіконні догоряла товста оплавлена свічка. В центрі на великому дубовому столі, обабіч якого двома рівними рядами стояли масивні дубові стільці з високими спинками, лежала записка.
Майкл поправив окуляри. Видно було, що він робить над собою зусилля. Його невпевнені рухи мовби віддзеркалювали мої власні поривання: підійти до столу, взяти аркуш у руки, сподіваючись - він нам допоможе. Але щось у простій обстановці кімнати насторожувало.
Рипнули сходи в кутку біля дверей. П’ять голів інстинктивно повернулися на звук. На горище вів невеликий квадратний проріз, накритий дерев’яною лядою. Зараз ляда була зачинена, ніхто не спускався сходами. Але звідки ж тоді рипіння сходинок?…
Я знов метнула погляд на записку. Стіл був абсолютно порожній.
ГУП!
За спиною бахнули двері. Синхронно ми здригнулися й обернули голови. Нікого. Певно, незамкнені двері рвонуло вітром. У хатині нікого нема, а записка… Аркуш теж просто здуло вітром, мабуть, лежить собі спокійненько під столом…
Білий привид виринув із-під сходів і насунувся грізно.
- А-а-а! - заверещала Султана.
Волосся на голові в мене помалу стало сторч.
- Тікаймо! - глухо крикнув Майкл і за куртку поволік мене через поріг надвір. Другою рукою він тягнув перелякану Султану.
Серце гупало. Бракувало часу зібратися на думці. Щось у цьому вечорі перестало мені подобатися: чи половинка місяця, химерно-прозора, яка то виповзала з-за хмар, то ховалась у них, чи порипування гасового ліхтаря в Петриковій руці, чи занадто тверді пальці Майкла, які боляче обхопили мій зап’ясток, чи старезна стайня, яка постала у нас на шляху…
- Ш-ш-ш!…- просичала Джеклін.- Тут хтось є.
- М-ми ж,- Султана кліпала чорними східними оченятами,- н-не б-будемо т-туди з-заходити?
Замість відповіді Петрик витягнув руку з ліхтарем і, присвічуючи собі, відхилив ліву половинку дверей. Зі стайні війнуло не конями, не сіном, а вогким духом давно занедбаної будівлі. Мимохіть я витягнула шию, вистромила ніс із-за Петрикового плеча й собі зазирнула всередину.
Кінець довгої будівлі губився в темряві, але я туди й не дивилася. Просто перед дверима стовбичила велетенська ковбиця, на якій, либонь, була розрубана на дрова не одна сотня полін. На ковбиці лежала жіноча кучерява голова. Тонка шия жовтіла у сяйві ліхтаря… Мені це привиділося - чи справді з трикутничка на шиї, де кінчалося темне волосся, визирнула й попливла донизу краплина поту?… Кат у червоному каптурі - його я спершу зовсім не примітила - хекнув і замахнувся сокирою. Лезо шугнуло донизу, розбризкуючи плями світла, торкнулося шкіри, з глухим непристойним звуком розрубало хребці й увігналося в дерево. Патьоки крові побігли склом Петрикового ліхтаря. Зараз я зомлію…
- То ж не вона була? Не дочка коменданта? Голос Джеклін звучав напрочуд буденно.
- Ні, то закатували відьму, яка наводила порчу на худобу…
…Дивна річ, але я ще при пам’яті. Ще на ногах, і здатна ними переступати, і можу вчепитися пальцями в одвірок… А де ж це ми? Ще коло стайні? Ні, ні, це щось зовсім інше.
Дерев’яний двоповерховий дім, вертикальна вивіска: «Гарбуз». Готель, у якому нам не радили зупинятися. Не знаю, як ми опинились усередині. Просто замість пронизливого вітру тіло відчуло тепло вогню. З великого коминка пашіло, а коло нього за низьким столиком сиділа старезна жінка в лахмітті. Стара мовчки вказала нам на крісла, безладно розставлені по всій кімнаті. Майкл вирівняв крісла довкруж столика, хтось усадовив мене на одне з них.
- Ви теж її шукаєте? - спитала обідрана господиня повним низьким голосом, і мені стало дивно, що за цією потворною зовнішністю ховається такий величний голос.- Спробую вам допомогти.
Жінка стягнула з голови хустку, оголивши сиве, гладко зачесане волосся, кинула хустку на стіл, розправила брижі. З кишені дістала колоду довгих вузьких карт. «Тару,- шепнула мені Джеклін,- не люблять ворожінь на голому столі». Раніше я не бачила, як ворожать на картах тару.
Ворожка перетасувала колоду. У цей час сходи зарипіли, по спині в мене стекла цівка холодного поту. Якщо й тут… Але ні: з другого поверху спустилася ще одна пані, вдягнена просто, але пристойно: сіра сукня до землі, хустка на плечах, волосся щільно закручене на потилиці. В руках вона обережно несла тацю з полумиском тістечок і з горнятками, від яких парувало. Побачивши, що столик зайнятий під ворожіння, пані ногою підсунула ближче порожній ослінчик, опустила на нього тацю й уклонилася. Так само безшумно вона зникла на сходах.
Джеклін перша взяла горнятко та сьорбнула. «Яблучний сидр»,- пояснила вона. І Майкл, і Петрик, і навіть Султана частувалися напоєм і тістечками. Тільки я не могла зважитися: останнє горнятко так і стояло на краєчку таці. Простягнувши руку, я помацала глиняний бік кухлика: гарячий. Пальці самі натрапили на ручку, я піднесла горнятко до вуст. Кисло-солодкий яблучний сидр, гарячий як чай, приємно змочив вуста. На тарелі поменшало печива, і я ризикнула й собі узяти одне. Воно виявилося ніжним, крихким.
Великий кіт вистрибнув із темного кутка. Я сахнулась і ляпнула з кухлика гарячого сидру собі на коліна. А блакитний волохатий кіт наблизився, тернувся лискучою спиною об ноги, стрибнув на столик і пройшовся вперед-назад. Зблизька він був схожий на Ярка як викапаний, аж мені закортіло протерти очі - він-бо тут як міг опинитися?! Ворожка попестила годованця й витягла з колоди першу карту. Безгучно лягла карта на вкритий хусткою стіл.
«Диявол».
- Біда вже сталася,- мовила ворожка.- І щоб запобігти більшому злу, потрібно знайти та знешкодити його корінь… який часом тягнеться на роки й роки в минуле…
Друга карта випала з колоди.
«Повісельник».
- У старовинних колодах,- шепнула Джеклін,- він зветься «зрадником»…