- Отак за ногу, мов цей повісельник,- зловісно заговорила ворожка,- підвішене зараз майбутнє - між життям і смертю. Зробіть один хибний крок - і перед вами постане…
Третя карта впала на стіл.
«Смерть».
Печиво тріснуло в мене в роті, і на зубах я відчула твердий уламок. Я виштовхнула його язиком, витягла двома пальцями з рота й піднесла до очей. У руках тримала відрізаний людський палець з чорною смужкою під нігтем.
- А-а-а!
Чи я пам’ятаю, як ми опинилися на дорозі, як добігли до низької темної хати, як я заскочила всередину й підперла спиною двері? Чи пам’ятаю, як мене термосила Джеклін, допитуючись, що скоїлося? Чи пам’ятаю, як Султана розтирала мені холодні долоні, а Майкл заспокоював: тихо, тихо, нічого не сталося…
Згадується лишень, як потьмяніло світло в Петриковім ліхтарі, як із чотирьох кутків темної хати на нас насунулися високі постаті з ясно-червоними вустами, як вишкірили вони довгі зуби, як потяглися хижо - цілувати…
Був би час зупинитися, був би час поміркувати! Та якесь химерне дійство закручувалося довкола мене, і я не могла вирватися з його лабетів - мене тягнуло у стрімкий вир, шарпало, кидало з боку в бік. Не помічаючи коли, ми опинились у старій корчмі. Високий шинквас заляпаний був пивом, на ньому громадилися порожні кухлі. Довгі столи двома рядами стояли уздовж стін, а за ними на лавках бенкетували скелети, лигали пиво, грюкали кухлями об зашмаровану стільницю. Реготали, в такт підстрибуючи на лавці, пританцьовуючи, аж кістки гримотіли.
З-за шинкваса визирнула смерть: каптур насунула на самі очі, а стару іржаву косу закинула на плече. Звісно, подумалось мені, де скелети, там і смерть. У відповідь на це смерть глузливо всміхнулася - видно було тільки її білі-білющі зуби,- вийшла з-за шинкваса й попростувала до нас.
- А що це в нас за гості солоденькі? - провуркотіла вона лагідно, аж мене мороз поза шкурою продер.- А кого це вони шукають-виглядають?…
Ми позадкували з корчми, я крізь рукав відчула, як Джеклін притримала мене за лікоть, спрямовуючи до стежки, бо мене ноги несли невідь-куди, не розбираючи дороги. Тільки кущі зловісно шаруділи довкруж, тільки невідомі звірі підступали дедалі ближче до стежки, тільки рухливе світло Петрикового ліхтаря оживлювало тіні-чудовиська, змушувало їх кидатися на людей…
Попереду замерехтів вогник - ще один оманливий маяк. Ми наблизилися. Вартова вежа зустріла нас зірваними з завіс дверима. Чатового не було, тільки лишилися після нього два гасові ліхтарі обабіч брами. Майкл обережно зазирнув у вежу, поманив нас пальцем.
Ох як не бажалося заходити! Але супутники мої вже стовпились у сінцях вежі, звідки гвинтові сходи вели нагору - туди, де на три боки дивиться оглядова баш- та, схожа на голубник. Чатового ми знайшли по ліву руч од дверей: підвішений за ногу, він важким лантухом бовтався на гаку, вбитому в одвірок. Повісельник - чи зрадник? Повісельник - чи зрадник?…
Але й то не все: навпроти дверей, просто під вузесеньким вертикальним віконцем-бійницею, впиралась у стіну невелика дерев’яна лавка, а на ній стояла довга скриня… Ні, стривай, то не просто скриня, то…
Труна.
У труні лежить дівчина. Очі заплющені, руки на грудях схрещені, розплетене волосся в’ється по плечах. Смаглява шкіра, гострі вилиці, чорні брови-шнурочки. Красива дівчина. Бліда, аж синя. Мертва.
- Комендантська дочка? - спитав пошепки Майкл, і я відчула, як у мене затрусилися коліна. Цього вечора коїлося щось несосвітенне. Ми приїхали відсвяткувати Переддень усіх святих у маленькому готельчику старовинного Форту, який завше радо приймав відвідувачів, а натомість потрапили у примарний світ, де творилося казна-що. І десь глибоко в душі скабкою засіла певність, що все це не просто так, що події ці на мені зовсім скоро окошаться. Мертвий чужинець, зникла дівчина, велике зло, зрадник… і смерть. Тільки…
- Здається, вона,- так само пошепки відгукнулася
Джеклін.- Отже, знайшли…
- Лишень запізно…
Джеклін обернулася спиною до труни, махнула рукою, хотіла вже виходити з вежі. І тоді мертва дівчина розплющила чорні очі, рвучко сіла в труні й вищирилася. Її пронизливий крик струснув вартову вежу, а тоді захлинувся й обернувся на жахливий, потойбічний регіт. Я відчула, як земля тікає з-під ніг, а очі не могли відірватися від синіх рук покійниці, які тяглися до мене - от-от торкнуться. Змагаючи запаморочення, я стрибнула назад, кулею вилетіла з вежі й, добігши до Петрикової червоної машини, кулаком загрюкала по дверцятах:
- Хочу додому!…
…У комп’ютерній залі не було ні душі. Я сиділа наодинці з єдиним увімкненим комп’ютером і стукала по клавіатурі.
«Ліно! Здається, я з’їхала з глузду. Тільки-но подумаю про сьогоднішню нашу поїздку у Форт, як до горла підступає нудота і мокріють долоні. Не може ж такого бути, щоб вони - всі четверо - змовились, аби мене взяти на кпини?!»
Відмінність у часі між Буремною Затокою і Києвом - сім годин. Вдома зараз розвиднюється ясний білий ранок. Вдома не святкують Переддень усіх святих. Там тихо, спокійно, затишно, надійно. Хочу додому!…
Рання пташечка Ліна вже сидить за комп’ютером: відповідь мені прилетіла за три хвилини.
«Бубочко! Головне, тримай себе в руках! До речі, зі мною на журналістиці хлопець навчався - Ромчик Данилець. Його батьки з репресованих, тільки у вісімдесятих повернулися в Україну. У них дідо був бандерівцем, десь на поселенні одружився та все мріяв переїхати з родиною до Києва… А раптом це той-таки Ромчик?…»
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Вперше в житті на власний день народження не я скликала гостину, а її влаштували мені. Що тут скажеш! Ініціатива приємна і вельми доречна, особливо для людини, яка тиняється в чужій країні по найманих кімнатах.
Зима ще не вступила у свої права, але сніг випав і влігся надійно, надовго. Щоранку заповзятливі мешканці Буремної Затоки прокидалися на півгодини рані- ше, щоб устигнути - хто широкими шуфлями, а хто й у механізований спосіб - розгребти виїзд із гаражів. Трошки пізніше на деркотливих машинах приїжджали муніципальні працівники й розчищали вузенькі стежки для пішоходів. Найпізніше вставали трактористи, які мали відкидати снігові замети з шосе. Надвечір уздовж доріг виростали височенні горбовини, і коли я нипала поміж них, не бачачи попереду мети своєї подорожі, мені здавалося, що я заблукала у нескінченному сніговому лабіринті.
Петрикова червона машина чекала на мене під хатою; я продерлася крізь дві снігові кучугури, мною власноруч накидані зранку, набрала трохи снігу в низькі чобітки - купуючи в Києві зимове взуття, хіба могла я передбачити цей сніжний шал заокеанської Буремної
Затоки? - і зручно вмостилася на передньому сидінні.
- У Кав’ярню?
- Чудова місцина! Згода.
Машина розігнала колесами перший пухкий сніг, що вже встиг нападати, тільки-но смеркло: хуга зазвичай починалася надвечір, і цілу ніч до ранку кружляло й мело,- проїхала темними безлюдними вулицями, що тьмяно освітлювалися тільки вікнами низьких хаток, і зупинилася під двоповерховим старовинним будинком. Зелена вивіска ґотичними літерами сповіщала, що ми не помилились і це - відома на все місто Кав’ярня.
У Буремній Затоці без коминка не обходиться жоден будинок. Навіть якщо це газове ерзац-полум’я з фальшивими дровами, навіть якщо це електричний вогонь, котрий здатен обманути око тільки здалеку… Та збереглися ще й справжні цегляні коминки, чорні зсередини від сажі, з чорним шаром кіптяви над роззявленою своєю утробою, бо навіть вона, така велика, не вміщає всього вогню, коли по-справжньому розгоряться дубові дрова…
У Кав’ярні газовий коминок посідав центральне місце - просто навпроти входу. Коло нього - низенький овальний столик і м’який диванчик. Праворуч - цілісінька стіна книжок на будь-який смак, здебільшого вже добряче потертих, а на нижній поличці - на висілках - ігри. Звісна річ, столик біля коминка зайнятий щасливчиками, що приїхали раніше.
Та в Кав’ярні не одне є вигідне місце для тих, хто прагне затишно усамітнитися. Посеред зали - дерев’яні сходи на другий поверх, який балконом нависає над першим. Балкон розділений на кабінки, у кожній - круглий столик і чотири стільці; ми видираємося рипучими сходами нагору і займаємо місце під вікном із краєвидом на засніжену вулицю й одинокий ліхтар, що ледь-ледь її освітлює.