— На Київ, на Харків, на Одесу кому квитки? — з-під пахви в літньої огрядної тітки визирнув вертлявий жевжик з трохи зизуватими очима. Черга мовчала.
З іншого боку хтось сіпнув Юра за рукав. Він озирнувся — підкреслено не поспішаючи, не виказуючи себе різкими рухами, але зіткнувся поглядом лише з замурзаним циганчам невизначеної статі, зате з табличкою, "...и на аперацыю..." — тільки й можна було розгледіти на потертому шматку картону. Юр знизав плечима й відвернувся.
Циганча байдуже посунуло далі, хтось у черзі кинув йому якогось мідяка й дитинча так само байдуже його підібрало. Юр провів його поглядом, розвернувся й боковим зором встиг помітити, як спритно ковзнула рука жевжика-перекупника з кишені якогось чоловіка.
Жевжик, ніби нічого не сталося, спокійно попростував далі, щоправда, вже не так активно пропонуючи свої послуги; Юр відпустив його кроків на двадцять і рушив слідом.
Здобич, звісно, ділили у вбиральні. Спочатку туди заповзло циганча, вже без таблички, потім — перекупник. Останній оглянувся на вході так незугарно, що Юр відчув щось схоже на докори сумління, але від наміру свого не відмовився й сам ковзнув у прочинені двері.
Двоє злодійчуків навіть не дуже ховалися — справді, якби хтось й запідозрив щось недобре, то навряд чи став би мазати руки до брудного циганчати, а зизуватий жевжик, мабуть, якось би викрутився, тобто це він так думав. Але недовго. Юр вхопив його за комір й трусонув так, що руки й ноги зателіпалися, наче мотузки на вітрі.
— Я... це не я... ось... — забелькотів той, схлипнув й зненацька завищав, як цуценя. — Я все віддам!
Юр мовчки простягнув руку — жевжик поспіхом вигріб З-за пазухи потертий гаманець та якийсь паперовий пакетик. Дізфайндер ще раз струсонув свою жертву. Про всяк випадок, недбало відкинув його у куток й рушив до виходу.
— Що ви робите?! — вирішив вступитися за ображеного якийсь дідок із ціпком. — Хіба так можна?!
— Він же, гад, малого присилувати хотів, — миттєво знайшовся Юр. — Добре, що я нагодився.
Дідок, на диво спритно, як для його років, обернувся й, зненацька, заїхав жевжикові ціпком. Той більше від несподіванки, як від болю, сахнувся і брязнув випрасуваними штанами просто в аміачно-хлористу туалетну калюжу.
— Ану біжи звідси, малий! — підштовхнув він оторопіле циганча. — А я з цим педиком ще трохи погомоню...
У гаманці виявилось кілька папірців по одній та дві гривні, десятка та пенсійне свідоцтво. Сивий похнюплений чоловічок на фотокартці мало скидався на дядька з черги, але на Дізфайндера й поготів, тож Юр зітхнув і непомітно кинув здобич у куток — хтось тай підбере.
Сам же рушив до виходу. Звідси вже йому квиток був не потрібен.
Далі Юр добирався розбитим дизель-потягом, який зупинявся біля кожного стовпа, нещасну сотню кілометрів пиляв три з половиною години. Дві контролерки — одна вже літня й товста, ледве у прохід поміщалася, друга — молоденька й симпатична — пройшли вагоном лише один раз. Літня моргнула йому й стиха сказала:
— Ви, я дивлюсь, чоловік порядний...
Юр кивнув.
— Я вам дам отакого квитка, ненадірваного, а наприкінці ви мені його віддасте, а половину грошей я поверну... — ще тихше запропонувала жінка.
Дізфайндер кивнув з вельми задоволеним виглядом, і жінка пішла далі вагоном. Юр лише через кілька хвилин стер з обличчя усмішку — чорт з ними, тими двома гривнями, а от те, що сприйняли за свого — це добре...
Він знову задрімав й прокинувся, лише коли потяг загримів мостом через Псьол.
Невеличка, лагідна й тиха річечка мирно несла свої води поміж лісами, степами й болотом, і Юр згадав як колись, давно-давно...
Вагон несподівано підкинуло. Юр прикусив язика й спогади відлетіли...
Кому вони були потрібні?
Вокзал, на диво, у рідному місті майже на змінився — лише на кожному розі, або й просто посеред вулиці понастромляли кіоски. Та ще зникла з вітрини буфету фірмова страва — "трубочка з кремом"...
Юр стримав невиразне бажання під'їхати просто до рідного будинку й вийшов з будівлі.
— Куди їдемо? — вкрадливо заметушились довкола типи з неспокійними очима, на що Юр заперечливо мотнув головою й рушив пішки.
Це була примха, яка, водночас, давала можливість роздивитись, про всяк випадок, струсити хвоста, якщо такий існував. Зрештою, просто зібратися з думками.
Місто змінилось — стало менше людей, але більше машин, численні кіоски стояли вже довгими шеренгами, блимали ялинковими гірляндами й горлали з динаміків щось російське, примітивне й тупе.
Поруч провив тролейбус. Юр оглянувся — на протилежному боці вулиці спостеріг кафе. "Експрес" — безмовно горлала неонова вивіска. Колись тут...
Дізфайндер струснув головою й рушив далі.
Одразу за базаром — безладним, метушливим та галасливим — на Юра чекав приємний сюрприз — вітрина з великим написом "Шериф. Магазин зброї" і відповідним малюнком. Гість усміхнувся і зайшов туди з незворушно-недбалим виразом на обличчі — мовляв, "і зайшов я сюди знічев'я, й купувати нічого не буду..." — але ще з дверей зауважив розвішані у другому залі гідрокостюми та акваланг за вітриною. Він змінив вираз на недбало-зацікавлений, поштовхався трохи біля стенду з пневматикою, окинув поглядом стійку з "Сайгами". Поганці, зіпсували хороший автомат... І, нарешті, добрався до мети.
Гідрокостюми коштували від двохсот доларів — Юр скривився, помацавши всього триміліметрову оболонку з неопрену, прихопив також пояс із вантажами, ласти, маску з м'якою силіконовою трубкою — "чорт, а колись же були чудові алюмінієві трубки... за одну гривню, чи то пак, як воно називалося — ага, рублі... й опір вони у воді створювали значно менший, аніж оці... стовбур!" — та вибору не було, й він вийшов з магазину легший на дві з половиною сотні й важчий на величеньку, але зручну сумку із усім надбанням.
На відміну від колишніх часів таксистів було безліч. Юр завагався, але обережність перемогла, й міст він переїхав у старенькому, набитому людьми автобусі.
Кондукторка скандалила з пасажирами: хтось не платив за проїзд, хтось вимахував посвідченням, а хтось затикав їй рота. Юр чув все те наче крізь товстий шар землі, бо під мостом...
Під мостом спокійно й велично, як і тисячі років тому, котив свої хвилі Дніпро.
Могутня ріка не звертала ані найменшої уваги на людську метушню на її берегах, і лише взимку, придушена греблями та водосховищами, тяжко зітхала — від чого могутній щит криги тріщав і репав, з гуркотом та громами.
Автобус розвантажився одразу біля великої помпезної арки з назвою міста. Дізфайндер усміхнувся: колись тут височів бетонний постамент і стела з таким же написом, але російською. Під час заміни територія міста зменшилась на півсотні метрів. Брила бетону все ще визирала з-під оповитого травами пагорба, і Юр кілька разів озирався, намагаючись щось пригадати... Але пам'ять працювала погано, й замість стели з написом він бачив то гострий шпичак, то навпаки — приземлену халупу... й напис видавався невизначеного кольору... Юр сплюнув й повернув праворуч.
Ця дорога колись була ґрунтовою й добряче вкатаною, але щоосені, після першого ліпшого дощу вкривалась такими баюрами, що не кожен трактор міг подолати. Місцеві жителі взяли моду відгороджуватись від тих калюж греблями зі сміття, листя, землі, й поступово шлях набував вигляду великого корита — зі справжніми стінами обабіч.
Ґрунтівку заасфальтували, але змінити громадську думку виявилось набагато важче — й третина асфальту вже ховалася під оновленими "греблями".
Дорога вела у плавні — зрештою, будь-яка дорога тут рано чи пізно вивела б його до води, бо Дніпро робив у цьому місці велику дугу, огинаючи гранітний щит, а кілька приток майже замикали кільце. Цю дорогу Дізфайндер знав...
Хтось чемно з ним привітався. Юр насторожився. Лише за кілька секунд згадав, що у селах зберігся старовинний звичай вітатися з усіма, запізніло усміхнувся й теж побажав перехожому доброго ранку.