Все змінилося — там, де він колись легко проходив на саморобному плотику поміж очеретом, зараз тяглася лише брудна й безкрая трясовина; там, де багато років тому застрягав легковик, зараз лежав битий і майже сухий шлях.
Але...
Музей, мабуть, кілька тижнів підстерігав Ikonos[16] над цим шматком плавнів і викинув на цю забавку не одну тисячу доларів. Знімки вийшли не дуже вдалі — якось навскіс, із занадто віддаленої на південь точки, але зміна орбіти супутника точно розорила б будь-яку неприбуткову організацію. Дізфайндер знизав плечима — "маємо те, що маємо" — і, скерований GPSом[17], зробив навмання кілька рейдів навколо можливого місця падіння капсули.
На екранчику пропливали протоки, канали, острівці й напівострови; Юр знайшов щонайменше чотири місця, до яких не зміг би добутись, на маючи приладу й похитав головою — отак-от, занадто просто...
Основним руслом пройшов моторний човен з якимось надписом — очевидно, "Рибінспекція", чоловік у зеленому кепі підозріло поглянув на "душогубку" Дізфайндера, але зупинятись не став: занадто ранній був час для виставлення сіток та занадто пізній — для витягування. Юр теж провів його поглядом — "ото ще буде носа пхати не у свої справи..." — але тільки цією думкою й обмежився, а ближче до обіду повернувся до господині.
Ще здалеку зауважив якийсь рух у дворі.
Все повторилося, як учора: спочатку з дверей вилетів Славко, потім жінка, потім — цього разу абсолютно тверезий — вискочив Сашко. На вилиці у нього світився, як різдвяна ялинка, величезний синець. Досвідченим оком найманець відзначив ще одну деталь — паркан підпирали двоє неголених здорованів.
— Ото він, падло ходяче! — Сашко теж помітив гостя й миттю змінив ціль.
Хлопці відірвалися від паркану й неквапом рушили назустріч; Сашко, навчений вчорашнім, ніби випадково опинився трохи позаду. Жінка стиснула руки у кулаки й притисла до рота, тамуючи крик.
На цей раз Дізфайндер не збирався проявляти милосердя — все-таки впоратись із трьома ворогами було значно важче. Хлопці, очевидно, сподівалися взяти його у півкільце й напасти одночасно, але Юр не дав їм такого шансу. Він ступив уперед, потім несподівано відскочив убік, опинившись, таким чином, віч-на-віч з лівим супротивником, і, не даючи йому й ворухнутись, копнув ногою в горлянку.
Щось хруснуло.
Чоловік захрипів й з виразом безмежного здивування схопився за горло. Рот його хапнув повітря раз, другий. Цікаво, що інший нападник навіть не кинувся ні на допомогу, ні на Дізфайндера, а це вже була очевидна дурниця.
Повітря не вистачало, й обличчя нападника набуло відчутного блакитно-сірого відтінку.
— Ти... — прохрипів він. — Уб'ю...
І важко гепнув на землю.
Лише тоді другий здоровань кинувся на Дізфайндера, заміряючись на ходу. Юр хотів спочатку просто ухилитись, потім подумав, що краще цю комедію скінчити якомога швидше — й зустрів ворога найпростішим йоко-кері.
У сплетіння.
Хлопець гикнув і впав, на льоту скручуючись у якусь подобу бублика.
Юр відскочив убік — і вчасно. Сашко, який спочатку трохи відстав, вже знову замірявся, на цей раз ножем.
От ножів Дізфайндер не любив. Свого часу він так і не навчився до пуття ними володіти й не потрудився навчитись від них ухилятись, про що зараз шкодував.
Сашко кинувся на нього, досить професійно махнувши лезом попереду. Найманцеві нічого не залишалося, як просто відскочити.
Чоловік повторив атаку, пробуючи загнати супротивника у глухий кут. Юр з тривогою пригадав розташування двору — якраз позаду була купа бадилля.
— Тримайте!
Палиця, кинута невмілою рукою, летіла просто в голову Юра, і той, озирнувшись на крик, ледь встиг підхопити її. Жінка знову стисла руки у кулаки, але вже не залякано, а з ненавистю. З відстані десяти метрів було видно, як палахкотять її очі.
З палицями найманець і зовсім не вмів працювати, але вибити кийком ножа з рук не зміг би хіба що зовсім зелений новачок.
Палиця свиснула у повітрі, Сашко охнув, перехопив перебиту руку іншою й спробував утекти, але отримав удар ще й по ногах, в'їхав носом у землю й прокотився метрів зо три.
Юр підійшов ближче, остерігаючись, і зненацька носком черевика рубонув бідолашного нападника у пах. Той зойкнув й теж скрутився. Так і завмер, стиха підвиваючи.
— Щоб до завтра забрався зі села. Назавжди. Бо вб'ю.
Дізфайндер сказав це спокійним й настільки буденним тоном, що не повірити було просто неможливо; потім підійшов до першого нападника — той все ще крутився в пилюці й хрипів, наче схарапуджений кінь. Завбачивши свого ворога, він вирячив очі й спробував встати, але спромігся лише підвести голову.
— Не рухайся, дурню, — спокійно сказав Дізфайндер. — Я допомогти хочу. Бо здохнеш.
Хлопець завмер, одними очима слідкуючи за руками найманця, а той вправними рухами обмацав шию своєї жертви, надавив, ставлячи гортань на місце, й тоном досвідченого лікаря видав:
— Зо два тижні не бігати, не тягати важкого, ходити повільно й спати на спині. Заросте.
Стемніло рано. Одночасно із сутінками на землю впав холод, і господиня затопила піч. Дрова були сирі й неоковирні, видно, що колола їх невміла або слабка рука. Юр навіть здогадувався, чия саме.
Кілька кострубатих колод валялися посеред двору. Дізфайндер знайшов стару пилку, вирізом на підводному ножі зробив сяку-таку розводку й за пару годин перетворив ті дровеняки на гарненьку рівну полінницю. Пилка повискувала, вгризаючись у сухе дерево, сокира весело стрибала в його руках, а потилицею він сприймав погляди: два — з вікон хати й кілька чужих — з-за паркану.
Можна було закластись, що назавтра усе село говоритиме, як жінка примусила квартиранта дрова рубати.
Вечеряли втрьох, не рахуючи Якубовича у телевізорі. Жінка весь час повчала сина: "не тягнися через увесь стіл і не плямкай! не..." І, чомусь, майже не підводила очей на квартиранта. Юра те мало обходило, він з насолодою з'їв тарілку картоплі, вихилив все молоко, що залишилось, та ще й з жалем поглянув на порожню банку; запитав хлопчину про успіхи у навчанні.
— Яке там навчання, — махнула рукою мати. — Та школа працює через день, бо вчителька зарплати не отримує...
Жалібно дзенькнула шибка, й мало не на стіл полетіла пляшка. Збоку шипіла і плювалася білим димом якась трубочка. Юр зреагував автоматично, навіть не встигнувши усвідомити, що діється: схопив, обпікаючи руку, й викинув пляшку на двір.
За вікном ухнуло полум'я.
Якусь мить Дізфайндер вагався, потім махнув рукою й несподівано засміявся.
— Не звертайте уваги!
Лише тоді жінка зойкнула й випустила чашку з гарячим чаєм.
Окріп бризнув на всі боки, Юр ледь встиг піднести руку й прийняти на себе те, що летіло у вічі малому, на шкірі миттю розцвіли чорні цятки і найманець зашипів.
Але за мить опанував себе. Вимушено посміхнувся.
— Оце тобі! У вогні не згорів, а чаєм обпікся.
У господині затремтіли губи, вона зойкнула, скочила зі стільця й забігала, шукаючи чи то холодну воду, чи гусячого жиру. Юр засміявся знову — вже щиро:
— Та що ви! Заживе, як на собаці. Ще до ранку!
Шибку затулили листом фанери і подушкою.
Про всяк випадок Дізфайндер вийшов надвір, пройшовся навколо все ще поваленого паркану й навіть приблизно визначив місце, з якого кидали той снаряд. Хто кидав — питання не стояло, й так все було зрозуміло.
Він лише сподівався, що це була остання витівка Сашка, після якої чоловікові залишалося й справді покинути село.
В усякому разі, Юр би на його місці так і вчинив.
Стояла темрява, лише десь далеко, аж попід горою, горів ліхтар, а в небі палали тисячі зірок, і що їм було до тих опереткових пристрастей, що буяли на якійсь мізерній темній порошинці.
Висіла тиша — лише зрідка гавкали собаки: "Ми не спимо! Ворог не пройде!". Але Дізфайндер міг би закластися, що при вигляді пістолета або й простої палиці та хоробра сторожа тікала б швидше за власний вереск.