Радій Радутний
Три тисячі смертей
Шістнадцята голова гідри
Окрім внутрішнього дворику з басейном для малечі вілла мала ще невеличку, досить екзотично облямовану диким камінням бухточку — хочеш купайся, а хочеш — заїжджай на катері просто до бару. Але зараз замість катера в ній виплескували хвостами два дельфіни, дівчина з берега кидала їм рибу й сміялась, а четверо молодиків у шезлонгах трохи поодаль кидали на дівчину погляди — поблажливі...
"Нехай, мовляв, дитина побавиться..."
...й водночас відверто зацікавлені, бо з одягу на дівчині були лише пляжні туфельки з блискучої пластмаси та ще тоненький срібний ланцюжок на шиї.
Ще одна дівчина у приблизно такому ж вбранні підійшла до одного з молодиків ззаду, обняла і притислась до широкої м'язистої спини.
— Що там, mein Schatz[1]? — ліниво пробурчав чоловік. — Хтось прийшов?
— Так, — промуркотіла дівчина. — Зараз підійде.
— Угу, добре, — так само стиха буркнув інший.
Усі вони мали в руках келихи із світлим вином, втім попивали його спроквола й не поспішаючи.
Було спекотно.
За хвилину з-за хвіртки, що прикривала вихід з вулиці з'явився невисокий, товстенький, але досить жвавий чоловічок у білому літньому костюмі. Піт градом котився з його лисини, чоловік безперервно витирав її хустинкою, але те мало допомагало. У другій руці гість тримав портфель — не якийсь там модний дипломат, а солідний, міністерський портфель — от тільки здалеку видно було, що набитий він не дуже щільно, а значить і на міністра гість не тягне, а так — якийсь референт або радник із питань.
— Вітаю, панове! — здалеку почав він. — Я бачу, ви тут непогано влаштувались?
Замість відповіді один із чоловіків ліниво підніс угору келих, інші так само недбало кивнули, й тільки дівчина ввічливо усміхнулась й сказала щось на зразок ...
— Бачу, бачу, — товстунець аж очі примружив, кидаючи безсоромний погляд на обох дівчат, — однак та, що з ним привіталась, лише усміхнулась й грайливо хитнула стегнами, а та, що годувала дельфінів, узагалі не звернула уваги.
Гість, не питаючи дозволу, гепнувся у фотель, недбало кинув поруч портфель й запитально поглянув на одного з молодиків.
— Ану, крихітко, принеси нам чогось... прохолодного, — чоловік підтвердив свої слова легеньким ляпасом трохи нижче спини. Дівчина закопилила губки й, ще більше розхитуючи стегнами, рушила до будинку.
— Отже...
Товстун знову обвів поглядом компанію й посміхнувся — на цей раз всі дивились просто йому в обличчя й погляди мали цілком розумні, тверезі й, здавалось, жодна спека не має на тих чоловіків ані найменшого впливу.
— Отже, до справи. Давайте зробимо так — я буду поступово додавати подробиць, і як тільки хтось вирішить, що це йому не підходить, нехай одразу про це мені скаже. Докладні відомості я повідомлю лише тоді, коли матиму певність, що всі присутні вже на мене працюють. Всі згодні?
Хтось пробурчав щось схвальне, інші просто кивнули.
— Отже, перше. Завдання небезпечне.
Всі дружно пирхнули.
— Друге. Завдання схоже на те, що ви вже виконували в... е-е-е... ну, ми всі знаємо де. Треба добути деяке майно, що зараз належить військовому підрозділу. Підрозділ великий. З тією заставою з попереднього завдання ніякого порівняння. Майно цінне. Отже, захищатимуть вони його дуже добре. Підходи до... майна — теж добре захищені. І нарешті, вивезти його треба досить далеко й ворожою територією.
Товстун зробив паузу й раптом вигукнув з театральним подивом:
— Як, всі й досі згодні?
Чоловіки, навіть не поглянувши один на одного, одночасно кивнули.
— Тоді перейдемо до подробиць. Майно — це ядерна боєголовка...
Один із слухачів на мить широко розплющив очі, інші зберігали кам'яні обличчя.
— Викрасти її слід безпосередньо з ракети в шахті, на стартовій позиції. Відповідно, підходи до неї захищені постами, мінними полями, системами сигналізації... Втім, маю велику підозру, що дехто з нас розбирається в тому краще за мене — правда, пане Дізфайндере?
Один з чоловіків — саме той, що ляскав дівчину по стегнах — мовчки кивнув.
— Крім того, потрібно буде провести певну підготовчу роботу, а саме — знищити щонайменше три командні центри.
Цього разу широко розплющив очі саме Дізфайндер.
— Демонтувати головку в шахті ви не зможете, отже доведеться зробити так, щоб вона сама відокремилась і впала неподалік, а я бачу єдиний спосіб це зробити...
На цей раз блимнули очима всі четверо.
— Я попереджав, завдання досить небезпечне. Ви все ще згодні?
— Треба подумати, — несподівано прогудів найстарший з найманців, високий, кремезний, з давнім білистим рубцем впоперек грудей.
— Думайте, — знизав плечима товстунець.
— А думати можна тільки після узгодження гонорару, — докинув другий — теж високий, але худий і білявий. Товариші чомусь називали його Калібром.
— Точно, — докинув й третій — Моше Гонщик. — І сума його має вирішальне значення.
Всі засміялись, усміхнувся й гість, помахав вогкою вже хусткою й почав здалеку:
— По десять тисяч на кожного вцілілого.
Найманці миттю змовкли, неначе їм одночасно заціпило.
— Гм... Розумію. По п'ятнадцять?
— Водій вантажної машини в Каліфорнії більше отримує... — пирхнув Гонщик.
— Шістдесят! — відрубав Гонщик.
— ...Кожному! — поспіхом додав Дізфайндер, ледве встигнувши зробити при тому кам'яне обличчя.
"Щоб усе було, як у тому давньому фільмі..."
— Хлопці! — замовник аж руками сплеснув. — Та зараз голову можна за сорок тисяч купити абсолютно без усякого ризику.
— Саме таку? — недбало запитав Гонщик.
Запала пауза.
— Не таку, — неохоче визнав гість. — Такі ще не продаються. Тому й потрібна.
Знову запала мовчанка.
— Ну... — урвав мовчанку замовник. — По тридцять?
— Путній інженер у "Дженерал Моторс" більше отримує, — пирхнув кремезний. Він відкликався на прізвисько Сапер, але друзі називали його Пітом, бо поруч нього майже завжди був ще один сапер — пес. Зараз він валявся на піску поруч з ногами дівчини, висолопивши язика щонайменше на півметра й час від часу підозріло поглядав на дельфіна.
— Ну... по сорок, — витис із себе товстун. — Але на цьому вже край.
— Сорок п'ять, — з розчарованим виглядом кинув Дізфайндер. — І фінансування, звичайно.
— Грабіжники, — зітхнув замовник, зіжмакав хустинку й запхав її до першої-ліпшої кишені. — Згоден.
З-за хвіртки визирнула дівчина, пирхнула й зникла.
— Отже, щодо подробиць, — товстун знову зітхнув, підніс руку до лисини, сплюнув, й поліз до кишені по хустку. — Як ви вже, напевне, здогадались, головка знаходиться в ракеті, ракета — в шахті, шахта — на Уралі, а Урал — в Росії. Відповідно, там і доведеться працювати. Це означає, що в разі провалу шансів у вас майже нема, бо до найближчої цивілізованої країни навіть літаком кілька годин. Але літак у даному випадку виключений. Як проникнути у країну — ваша справа, карти й супутникові фото місцевості — тут...
Він недбало постукав пальцями по ручці портфеля.
— Як вибратись — теж ваша справа. Щоб ви випадково не помилились шахтою — то знайте, що з супутників все чудово видно..
— А... — відкрив було рота Калібр, але замовник не дав йому й слова сказати.
— Дістати головку з готової до старту ракети, як я вже казав, досить складно. Робочий варіант такий — замінувати ракету, запустити її й на висоті метрів п'ятидесят підірвати. У такому випадку головка впаде неподалік, ви її підхопите й вивезете. Оце й усе, джентльмени. Всі подробиці плану розробите самі. Розрахунок — як звичайно. Термін, починаючи з сьогоднішнього дня, — місяць, але якщо буде вкрай потрібно — можна й трохи більше. На цій віллі ви можете залишатись ще тиждень, сподіваюсь цього теж вистачить для розробки якнайдокладнішого плану. Отже — до побачення. Моє шанування, красунечко!