— А я звідки знаю, — знизав плечима Дізфайндер. — Може, на руках носять... А може вертольотом... хоча навряд...
Через півгодини найманці сторопіло роздивлялися численні сліди на прибережній багнюці. Судячи з глибини западин, солдати несли щось важке. Сліди ховалися у воді й знову з'являлись на протилежному боці. Трохи далі — Піт розгледів це у бінокль — знову починалася колія.
— Нічого собі, — Калібр аж рота відкрив. — Отак от?
— Отак от, — заспокоїв його Дізфайндер. — Це що, от я колись...
Він затнувся.
— Утім, не має значення. У китайців ще й не таке буває. Давай думати, як переїжджатимемо.
— А ніяк, — похмуро відрізав Сапер. — Тут метрів зо два-два з половиною. Джип не пройде.
— А скільки від переправи до бункера?
— Кілометрів сорок. Що, пропонуєш пішки?
— А що вдієш?
— Тьху! Сапере, стрибай у машину. Вартовим будеш.
Пес закопилив губу й розлігся біля колеса "уазика".
— Ставлю всю свою пайку за цю роботу — командир частини відбрехався свого часу додатковим маскуванням, — вилаявся Дізфайндер десь на десятому кілометрі.
— Відбрехався від чого? — знехочу перепитав Калібр. З великим рюкзаком за плечима, у пропиленому наскрізь одязі він нагадував чи то військовополоненого, чи то навпаки — сержанта наступаючої армії, що вже встиг урвати якісь трофеї.
Проте, рюкзаки мали на спинах усі, а Сапер ще й тягнув у руці валізку з ноутбуком.
Було спекотно. Ліс дихав прохолодою, але ще на початку переправи Дізфайндер спокійним голосом попередив про велику кількість кліщів, три відсотки яких мають вірус енцефаліту. Грати у таку лотерею ніхто не захотів, й солдати нахабно йшли посеред дороги, піднявши коміри мундирів й тільки мріючи про те, щоб зняти кашкети.
Вартового вони побачили здалеку — той виніс з будки подертого стільця, повісив автомат на спинку й нахабно куняв.
— Егей, хлопче, — потицяв стільця ногою Дізфайндер. — Ти на посту, чи де?
Солдат ліниво розплющив очі, закинув на плече автомат й лише тоді виголосив:
— Стій, хто йде?!
— Ну, нарешті, — незадоволено пробурчав Юр. — Капітан Тараканов зі штабу дивізії. Де ваш начкар?
— У бочці, де йому бути, — знизав плечима солдат. — Кажіть пароль і проходьте.
— Звідки я знаю пароль, дурню, коли з вами зв'язку нема? Дізфайндер так натурально вдавав гнів на недоумкуватого солдата, що Піт аж замилувався. — Чого, ти думаєш, ми пішки теліпаємось?
— "Варшава" сьогодні пароль, — втомлено відповів вартовий. — Тільки начкарові не кажіть, що то я сказав.
— Добре, добре, — пробурчав Юр. — Пішли.
Офіцери, крекчучи зовсім по-російськи, позакидали на плечі рюкзаки й рушили далі. Лише метрів за сто Дізфайндер зауважив на долоні Калібра рубчаті відбитки "Глоку".
Вхід у "бочку" охороняв ще один вартовий — цей солдат стояв, як належить, й навіть сакраментальне "Стій, хто йде?" вигукнув здалеку — метрів за десять.
— "Варшава", — стомлено відмахнувся Дізфайндер. — Що, зв'язку ще й досі нема?
— Кажуть нема, — знизав плечима солдат. — Але точно ніхто не знає.
Двері мали розсовуватись — але, звичайно, стояли розкриті наскрізь й мали такий вигляд, наче для їх термінового закриття довелось би скликати роту солдатів. Піт сплюнув крізь зуби й щось пробурчав.
— Что? — оглянувся на нього капітан, що піднявся назустріч.
— Кінь в пальто, — рикнув Дізфайндер, вихоплюючи пістолет — але на цей раз першим виявився Калібр. Цвьохнув постріл, капітана відкинуло до стіни й вдарило потилицею.
— Давай, Піте! — але Сапер вже натяг протигаз й гарячково потрошив свого рюкзака, дістаючи вже знайомі пляшки й ампули з компонентами. Юр та Ганс поспіхом відійшли вбік — ближче до дверей.
За хвилину вниз, у коридор, полетіла перша пляшка, потім друга — для гарантії, ще за хвилину Дізфайндер вийшов надвір і пристрелив вартового, а Піт видерся на пагорб, що прикривав вентиляційну систему, й вкинув у кожну трубу ще по пляшці.
Вихід, як і минулого разу, запечатали кількома кілограмами семтексу.
Зовні "бочка" мала майже непошкоджений вигляд.
— Треба не забути того сонька на зворотному шляху пристрелити, — Сапер обережно, двома пальцями, відтягнув від щоки протигаз й закинув його подалі в кущі. — Щоб не приперся, бува.
— Угу, — кивнув німець. — До речі, Юре, у цього в магазині патронів нема.
— А що ти хотів? — здивувався Дізфайндер. — Хто ж солдатові зброю з патронами довірить? Ще підстрелить когось, і добре, якщо себе.
Піт знову покрутив головою, але промовчав.
Із командним пунктом, замаскованим під дачу, клопоту було найменше. Сивий прапорщик, що порядкував там, спокійно відчинив хвіртку — й отримав кулю. Напівголий солдат на вигляд азійського генотипу встиг лише широко розплющити очі — наступної миті йому більше не було чого розплющувати. Другий рядовий спробував було сховатись на кухні, але й те йому погано вдалося. Трупи покидали у бункер, потім туди спустився Дізфайндер, щоб вивести з ладу радіостанцію — але, піднявшись, лише махнув рукою — мовляв, там і так вже нічого не працює, тож найманці перерізали про всяк випадок дроти телефонів й спокійнісінько рушили далі.
— Нічого не міняється, — стиха пробурчав Дізфайндер. — Анічогісінько. Що за країна...
Поворот на передавальний центр вони примудрилися прогавити, але навряд чи то була заслуга тутешніх маскувальників — просто ліс дуже розрісся й дерева стирчали мало не посеред вузької бетонки.
— А ось тут треба обережнішими, — прокинувся Юр. — Людей на центрі багато, до півсотні, всі один одного знають і майже всі на поверхні. І патрони недалеко лежать.
Піт знизав плечима, звернув з дороги й вимкнув двигун.
Одразу ж після з'їзду з траси бетонку перегороджувала досить велика й відносно свіжа купа сміття.
— Сміттяр з міста до смітника не доїхав, — знизав плечима Дізфайндер у відповідь на запитальний погляд Сапера. — Все як і раніше. Де їдять, там і сруть.
І сплюнув.
Метрів через сто далі професійний погляд Ганса зауважив у густій траві виступ — й за хвилину солдати удачі обережно підняли кришку криївки: у металевому ящику лежало дбайливо загорнуте в покривало м'ясо, кілограмів з двадцять.
— А це кухар із солдатського раціону краде, — пояснив Дізфайндер. — Шкода, що ми поспішили — ввечері тут би гроші лежали, або горілка.
— Послухай, а... — почав Калібр, але Піт застережно підняв руку. За секунду він щось коротко прошипів, а ще за мить всі найманці вже лажали в кущах пообіч криївки.
У лісі шелеснуло.
З боку найгустішого чагарника гілки розсунулись, чиїсь очі обвели галявину підозрілим поглядом й зникли, потім гілки зашелестіли знову, й до сховку підійшов невисокий кремезний хлопчина в подертій, запраній гімнастерці — й чомусь без погонів. За плечима гостя теліпався такий самий мішок з простирадла і з такими ж червоно-кривавими плямами.
— Ого, — захоплено прошепотів Дізфайндер. — Масштаби ростуть. Раніше тут кілограмів по десять крали.
— Що воно за дезертир? — телефон у вусі майже не спотворював голосу, але чомусь додавав будь-якій фразі інтиму.
— Мабуть, кухар і є, — так само стиха прокоментував Юр. — Можемо зараз взяти й допитати.
— О'кей, — згодився Піт. — Калібре, страхуй. Дізфайндере, пішли!
На появу двох озброєних чоловіків кухар зреагував на диво спокійно, хоча мішок від несподіванки все-таки впустив. Сапер, про всяк випадок, дав йому пістолетом по голові, відтяг трохи вбік з відкритого місця й кількома штурханами під ребра привів до тями.
— Прізвище, ім'я, номер військового квитка, — монотонно прогув Дізфайндер.
— М-м-м-м... — застогнав "дезертир" й пробурчав ще щось нерозбірливе.