— Що? — перепитав Юр.
— М-м-м-мудаки! — раптом прорвало бранця. — Ну сказали б, що ціна змінилась, а для чого одразу по голові! Я ж можу й зовсім перестати працювати!
Кухар нахабнів на очах, і Піт, довго не роздумуючи, врізав йому ще — на цей раз по ключиці.
— Ой! — вереснув полонений так, наче його підрізали. — То ви...
— Я запитую ім'я, прізвище та номер квитка! — так само монотонно наполіг Дізфайндер.
— М-міхаіл... В-валєрін...номер... забув...
Аж тепер Піт побачив в очах ворога те, чого домагався з самого початку — страх. Страх не перед місцевими злодюгами, що могли набити морду за крадіжку в "своїх" або за "неякісний товар", а забобонний, тваринний жах перед абсолютно незрозумілою жорстокістю, той переляк, після якого людина викладає все, що знає, про що здогадується й про що не має ані найменшого уявлення — аби лишень швидше задовольнити незрозумілих напасників, аби лишень швидше усе скінчилось...
— Скільки людей на об'єкті? — підсунувся ближче Дізфайндер.
— С-сорок три... Тридцять дев'ять солдатів, офіцер та три прапорщики... А наві...
Піт знову вдарив бранця в ключицю — ту ж саму.
— Ой! Я все скажу, все, тільки не бийте! — заволав полонений. — Прапори всі в бункері, лейтенант у казармі, а замстаршини десь на території! З солдатів у бункері зараз десятеро, а інші...
Дізфайндер кивнув, Піт знову змахнув пістолетом й опустив його просто на потилицю полоненому. Щось коротко хруснуло, солдат кавкнув, наче пес, якому дали штурхана, й ні разу не сіпнувшись, завмер.
— Розумна людина, — мало не з розчуленням сказав Сапер. — А траплялися такі, що починали щось про "родіну-мать" горлати...
У кущах щось шелеснуло й раптом коротко тріснув постріл. Найманці майже одночасно впали на землю, розкотилися в різні боки.
— Все гаразд, хлопці, — прошепотіло в навушниках голосом Ганса. — Це просто пес.
— Який пес! — насторожився Сапер. — Гансе, чи ти було не...
— Та ні, заспокойся! — Калібр піднявся з протилежного краю галявини. Юр міг би закластися, що падав він зовсім в іншому місці. — Просто якийсь пес приблудний. Навіть не писнув.
Пес виявився кудлатим й досить великим чорно-сірим плямистим покручем, Дізфайндер придивився до нього ближче і знизав плечима.
— Нічого не змінилося, — пробурчав він. — Анічогісінько..
І зціпив зуби.
— Що, був з ним знайомий? — поцікавився Сапер, штурхаючи труп ногою.
— З його дідом, — неохоче відгукнув Юр. — Або з прадідом. Разом у самоходи бігали. Прапорщика, розумник такий, за сто метрів чув. А вночі шлях вказував, якщо в мене система наведення глючити починала.
Найманець невесело посміхнувся.
— Цікаві були часи... — але в подробиці вдаватись не став.
— Добре, що далі? — знову озвався Калібр.
— Далі? — Дізфайндер струснув головою, наче відганяючи нав'язливу думку й рішуче розвернувся до бетонки. — Далі замикаємо дроти лінії електропередачі, ламаємо дизель, рвемо антени... ну, й стріляємо у все, що рухається, звичайно.
Ганс кивнув і задоволено пирхнув.
Просто з галявини, де, на свою біду, влаштував криївку кухар, до передавального центру вела добре втоптана стежка. Сапер-пес біг попереду, час від часу зупиняючись та кумедно поводячи носом ліворуч-праворуч, потім принюхувався до землі й знову переходив на біг. Слідом трюхикав Піт, потім Дізфайндер, й замикав колону, як завжди, Калібр. За звичайних обставин такий стрій мав певну перевагу — у разі несподіванки першими в бій вступали автоматники, а завершував його Ганс одним-двома пострілами з своєї важкої артилерії — але цього разу німець біг з таким самим куцостволим дрібнокаліберним автоматиком й лише стиха лаявся з цього приводу.
Подорожувати довелося недовго — вже за хвилину пес зупинився біля занедбаної дротяної огорожі. Просто над стежкою нитки дроту хтось дбайливо розсунув — якраз щоб пролізти людині з вантажем на спині.
Сапер рипнувся було вперед, але одразу ж і зупинився, застережно піднявши руку. Просто під огорожею з-під дерну витикався чорний кабель товщиною зо два пальці.
— То пусте, — махнув рукою Дізфайндер. — Воно ще при мені не працювало. Утім, перевір.
Піт витяг з-за спини щось схоже на рамку з крильцями й обережно наблизив її до кабеля, потім — вже менш обережно — поводив її поруч, й нарешті, нахабно потицяв просто в чорну ізоляцію.
— Мертве, — він сховав прилад й теж знизав плечима. — То де тут, кажеш, лінія?
— Трохи праворуч, — махнув рукою Дізфайндер. — Якщо, звичайно, щось не змінилося.
Кількома хвилинами по тому виявилось, що все є як і було. Звичайні бетонні стовпи йшли понад колючим дротом й несли звичайні алюмінієві дроти.
— Чортзна-що, — роздратовано пробурчав Піт. — Це точно військовий об'єкт?
Юр лише посміхнувся.
— Шкода навіть вибухівку витрачати, — Сапер сплюнув, відламав з огорожі шмат дроту метрів на два завбільшки, прикрутив один кінець до дебелої дровеняки, розкрутив над головою, відпустив й одразу ж повернувся спиною. На стовпі зблиснуло, сипонуло іскрами, затріщало — й одразу два перегорілі дроти впали в кущі. Вже на землі вони смикнулися ще раз, знову посипались іскри й кущі задиміли.
— Так ще краще, — задоволено посміхнувся Дізфайндер.
— Нехай тепер ліс гасять. Побігли до бункера.
Ще за кілька хвилин виявилось, що Юр сильно перебільшував — бункер був не чим іншим, як одноповерховим довгастим будинком з червоної цегли та ще й з пласким дахом. Якраз на тому дахові ворушився вартовий, щось видивляючись у протилежному боці. Найманці переглянулись.
— Ви пошарудіть, а я з того боку, й на дах, — запропонував Ганс.
— О'кей, — кивнув Сапер.
— Заразом антени там пообривай! — кинув навздогін Дізфайндер. — Всі без винятку.
Німець зник у темряві, Піт трохи зачекав, коротким шипінням підкликав до себе собаку й підштовхнув його у бік "бункера". Пес слухняно підскочив до стіни й неголосно гавкнув — вартовий зацікавлено схилився над краєм будинку. Наступної миті щось хряснуло, й солдат без жодного звуку повалився униз. Брязнув до бетону автомат, сухо захрустіли кістки — й знову все стихло.
— Готово, — прошепотіли навушники.
— Злазь, — так само коротко кинув у мікрофон Піт. — Тримай на прицілі головний вихід. Дізфайндере, щодалі?
— Дизель, — ще коротше відповів той й поповзом рушив у бік запасного виходу. Американець посунув слідом, а пес, притиснувшись до стіни, чекав на них під дверима.
Двері виявились дерев'яними, хоча й обшитими металом...
— Хай йому чорт, — поморщився Юр. — Вони навіть висновків робити не вміють.
— Це ти про що? — не зрозумів Сапер.
— Та... було колись. Саме через ці двері.
— А. То що, підриваємо?
— Та ні.
Дізфайндер піднявся, полишивши на бетоні автомат, взявся за ручку дверей, кілька разів глибоко вдихнув — й зненацька щосили рвонув її на себе. Щось захрустіло. Сторопілий Піт ледь устиг відскочити, коли металева коробка разом з дверима гепнула поруч.
У раптово відритому коридорі стояв солдат із роззявленим ротом. Дізфайндер вихопив пістолет, але й цього разу Сапер випередив його.
— Хороші двері, та погані стіни, — повернувся до нього Юр. — Саме так я колись...
Що саме він колись зробив, так і залишилось невідомим, бо з-за дверей коридору почувся незадоволений бас:
— Дизелист, мать твою! Что там у тебя происходит?
Найманці одночасно прилипли до стін. Двері відчинились.
Дебелий червонопикий прапорщик ступив у коридор, теж роззявив рота — й тут-таки отримав кулю в потилицю. На цей раз швидшим виявився Дізфайндер.
Просто попереду на високій зварній споруді бовваніли два яскраво-жовті баки, з характерними темними потьоками на боках.
— Соляра? — нюхнув повітря Піт.
— Угу, — кивнув Дізфайндер. — Не горітиме.