— Горітиме, — запевнив його Сапер, наосліп витягаючи зі свого наплічника плаский сірий брикет з уже наготованим запальним шнуром.
— Піду-но звідси, — занепокоївся Юр й поспішив до виходу.
За секунду поруч опинився й американець. Позаду щось коротко зашипіло й спалахнуло так, наче за спиною увімкнули прожектор.
— Ого, — Дізфайндер ще пришвидшив ходу, першим опинився в кущах, й лише тоді озирнувся — з коридору виривався цілий оберемок чадного червоного полум'я. Гуділо ревище й віяло жаром.
— Терміт, — задоволено посміхнувся Сапер. — Це вам не щось.
Із протилежного боку будинку сухо проторохтіла одна черга, друга, бахнула граната, потім із дзвоном вилетіло віконне скло.
— Калібр у наступі, — засміявся Дізфайндер. — Давай вшиватись, а то він і до нас добереться.
З вибитого вікна вискочив невисокий солдат у палаючій гімнастерці, покотився землею, збиваючи полум'я — Юр підняв автомат й зупинив його конвульсії.
— Щось підозріла пика, — пробурчав Дізфайндер. — На одного знайомого схожий.
— Ворога?
— Та ні.
Ще один утікач вихопився з вікна — на цей раз автомати найманців тріснули одночасно й голову солдата аж розірвало.
Дізфайндер стріпнув чуприною.
— Що? — глянув на нього американець.
— Та так, — поморщився той. — Глюки.
Постріли припинились.
— Пішли, — кивнув Юр. — Може там хтось залишився — особливо розумний. Гансе, дивись не торохни.
— О'кей, — у навушниках почувся короткий смішок.
Вони, почергово прикриваючи один одного, скочили у розбите вікно — й одразу розкотилися в різні боки, притислись до стін, поводячи автоматами, але виявилось, що в тому нема потреби. Двох чергових за великим пультом посікло осколками, ще один труп звісився з протилежного підвіконня — й все те було освітлене лише вогнищем з електростанції.
Утім, один вогник на пульті ще блимав — й Сапер недбало торохнув його прикладом.
— Дуже вдало, — прокоментував Дізфайндер. — Це був зв'язок Із казармою. Зараз би поговорили.
— Та й чорт з ним, — зморщився Пітер. — Іншим разом. Пішли, бо спекотно стає.
Вікна в казармі блимали мінливим червонуватим світлом. Юр спочатку подумав, що то відблиски пожежі, потім придивився й згадав про гасові лампи.
— Гасові? — Сапер мало не вдавився. — А про акумулятори тут щось чули?
— Отам твої акумулятори, — Юр недбало махнув рукою кудись за спину, американець машинально озирнувся — й, мало не осліпнувши від вогню, зрозумів.
— Гм. Розумно.
— Ти про акумулятори?
— Ні, про гасові лампи.
— Я дивуюся, де вони їх заправили. Раніше вони стояли сухі-сухісінькі, як іракські танки. Мабуть, тут світло вирубують тепер досить часто.
— Мабуть.
З казарми вискочив натовп — точніше спробував вискочити. Двері виявилися завузькими, й найманці, особливо не прицілюючись, загнали всіх уцілілих назад. Кілька солдатів залишились на бетоні.
— Оте вікно бачиш? — тицьнув пальцем Дізфайндер.
— Ну.
— Гранату докинеш?
— Ну.
— Ну то кидай. То кімната зберігання зброї.
— З вікном ?! — не повірив американець.
— Угу.
— Оце дають...
Він розмахнувся й пожбурив гранату просто у вказане вікно. Дзенькнуло скло. З отвору долинув багатоголосий зойк, потім гримнув вибух — й з вікна вихопилась хмарка диму й пилу.
З вікон першого поверху заторохтіли черги — стріляли наосліп. Сапер розмахнувся знову — й історія повторилась. Тепер лише одне вікно огризалось вогнем — стріляв хтось розумний — не професіонал, звичайно, але непогано, як на аматора. Давши чергу, невідомий захисник ховався під прикриття стіни, або й перекочувався до сусіднього вікна, й декілька куль свиснули над головами найманців.
— Піте!
— Чую...
Ще одна граната описала гарну, як у підручнику, дугу й зникла у розбитому вікні. Запала тиша. Гримнуло. Майже одночасно розчахнулось вікно з протилежного боку казарми, неясна постать викотилась у траву й розчинилася в темряві.
Піт рипнувся було за ноктовізором, але Дізфайндер махнув рукою й скривився:
— Облиш. Один утікач погоди не зробить.
Із хащів, в яких заховався солдат, раптом викотився собака, радісно підстрибнув — метри на півтора — й закрутив хвостом, що став схожим на вертоліт. Морда його була закривавлена.
— Порядок, — кивнув Піт. — Давайте ще вантажівку підпалимо...
Машина горіла весело і яскраво, Юр кілька разів з насолодою вдихнув гаряче повітря, ще раз озирнувся, наче запам'ятовуючи навколишній пейзаж, й нарешті, махнув рукою — мовляв, поїхали.
"Уазик" застрибав по бетонці, коли позаду блиснуло, наче в грозу, й розлігся гуркіт — та такий, що Сапер округлив очі й запитально поглянув на Дізфайндера.
— А я знаю? — знизав плечима той. — Хіба що соляра?
— Чи у підземній цистерні?
— У ній.
— А. Мабуть.
На них чекали.
Біля непоказного, навіть непомітного на перший погляд повороту стирчав, наче опудало посеред городу, ВАІшник[11] — у білому шоломі і в такій же білій портупеї. У світлі фар він здавався схожим на якийсь пам'ятник.
— У кущах машина! — насторожився Калібр, оглядаючи пейзажі у ноктовізор. — Двоє... ні, троє... з металом... схоже на автомати.
— А ти думав, тебе квітами зустрічатимуть? — пробурчав Піт, відтягнувши затвор.
— Заховай, — поморщився Дізфайндер. — Спробуємо відбрехатись.
Американець знизав плечима, але зброю опустив.
"Опудало" недбало махнуло жезлом, Юр акуратно зупинив машину просто поруч з ВАІшником, прочинив двері — але не встиг і слова сказати, як військовий кинувся на землю і щось загорлав.
Автомат Піта запрацював першим, секундою пізніше став стріляти Ганс — обидва наосліп лупили по кущах. Юр пирхнув, не поспішаючи, витяг пістолет й два рази вистрелив у голову ВАІшника. Білий шолом розколовся, з темної тріщини потекла кров і щось схоже на рідкий розчин цементу. За мить стрілянина вщухла.
— Переодягнемося? — запропонував Калібр.
— Не варто, — Дізфайндер хряпнув дверцятами. — ВАІшникам на позиції нема чого робити.
— А до них?
— А до них — двадцять кілометрів, — посміхнувся Сапер. — Он, просто за отим пагорбом.
"Пагорб" здіймався над землею щонайменше на п'ятсот метрів.
Дорога проходила невеликою сідловиною, більше схожою на перевал, й звичайно, караул на тій щілині було вже попереджено. Стріляти почали ще до того, як побачили "Уазик". Юр витиснув гальма й прихилився.
— Йолопи, — знизав плечима американець. — Чому їх учили?
Спокійно, неначе на тренуванні, він викотився з машини, піймав на мушку один спалах, випустив коротку чергу, відкотився на кілька кроків й повторив усе з початку.
— Скільки їх там, не розбереш?
Калібр трохи підняв голову.
— Двоє або троє.
— Ну то поїхали.
Юр кивнув, посміхнувся й рвонув з місця так, наче за ним на танку гналися. Десь збоку запізніло затріщали черги, заблискотіли червоні спалахи й донеслись розпачливі крики.
— ...а може й більше, — закінчив Ганс.
Дорога закінчились раптово — просто посеред поля. Далі йшла ледь накатана колія, але американець застережливо підняв руку й присвітив ліхтариком попереду.
"Стой!" — безгучно волала табличка на колючому дроті. "Стреляют без предупреждения!".
— Брехня! — відрубав Дізфайндер. — А от міни — можуть бути.
Справді, трохи далі на стовпчиках, що підтримували дріт, цілими гронами рясніли ребристі темно-зелені циліндри.
— Дурниці, — сплюнув Пітер. — Хіба то міни... Сама імітація. Сапере!
Пес зраділо підскочив й запитально поглянув на людину.
— Тримай! — американець витяг зі свого схудлого наплічника величеньку коробку й тицьнув чотириногому напарникові в зуби.
— Повзи!
Собака зіщулився й слухняно рушив уперед — просто під колючим дротом.